Єфрем Лукацький: Безвідповідальність може зробити фотографа вбивцею

Єфрем Лукацький працює фотокореспондентом уже понад двадцять років. Він був фіналістом Пулітцерівської премії, його знімки публікували Time, Newsweek, The New York Times, The Guardian, The Independent та інші провідні світові ЗМІ. Як кореспондент інформаційної агенції Associated Press він був на шести війнах та в місцях багатьох інших збройних конфліктів. Війна спричинилась до того, що він не любить салютів, але навчила його вибачати людям і залишила чутливим до їхніх бід. Про це фотограф розповів учасникам VI безпекового форуму в Києві, організованого фондом «Відкрий Україну».

«Друковані видання переживають складний період. Facebook, Twitter, блоги, віртуальні спільноти створили нову журналістику. Тепер кожен – потенційний журналіст», - каже Єфрем Лукацький. Великі світові медіа, які донедавна посилали своїх кореспондентів до гарячих точок, тепер можуть узяти відео вбивства Муаммара Каддафі, зняте мобільним телефоном, а новини про вибух у московському метро чи падіння челябінського метеориту знайти в соціальних мережах. Це великий виклик для професїі, вважає фотокореспондент, адже професійні стандарти за таких умов можуть бути втрачені.

Він згадує, як на першу чеченську війну в січні 1995 року приїхали найпрофесійніші військові кореспонденти тих часів. Ситуація у Грозному була дуже небезпечною, тому журналістська спільнота старалася триматись разом. Під час одного обстрілу група журналістів була свідком такої картини: стара жінка, попри постріли навколо, несе відра з водою. Зрозуміло, що всі це фотографували. В цю мить у жінку влучила куля снайпера, вона впала. Тоді світові зірки фоторепортажу, поклавши свої камери, спробували відтягти стареньку в безпечне місце.

Знайшовся один фотограф, що зробив знімок цієї сцени. Щасливий, він передав унікальний, на його думку, кадр у редакцію одного великого світового видання. За десять хвилин йому зателефонував віце-президент компанії й запитав, чому він фотографував, а не допомагав нести жінку. Редакція відмовилась від цього фото. Ця історія, на думку Єфрема Лукацького, ілюструє стандарти, яким поки що не знаходиться місце в нових медіа.

Непрофесійний журналіст, за його словами, задля заробітку може зробити все, що завгодно. Фотокореспондент наводить приклад уже з другої чеченської війни. Західні журналісти, що приїжджали тоді до Чечні, наймали серед місцевих мешканців стрингерів, які робили матеріал і непогано на цьому заробляли. Один із них вирішив улаштувати зйомку кривавого вбивства російських солдат чеченцями, адже ці кадри можна було дорого продати. Для цього він знайшов людей, що мали російських полонених, і домовився про їх страту. «Цей чоловік здійснив це вбивство. Адже саме на його замовлення зарізали людей», - говорить Єфрем Лукацький. Знайшовся канал, який придбав ці матеріали.

Схожий випадок трапився в Україні. Велике видання мало добірку фотографій з життя бездомних: сарай, де вони живуть, і песик, який мешкає разом із ними кілька років. На одному знімку бездомний гладить песика, на іншому – сокирою відрубує йому голову, далі – варить і їсть його. «Я пояснював фотографу, який робив ці знімки, що у смерті пса винен він сам. Адже саме заради зйомки бомжі вбили тварину. Проблема в тому, що в багатьох навіть дуже серйозних виданнях, наприклад, таких, як The New York Times чи Time, не тільки журналісти, але й редактори не розуміють подібних ситуацій», - розповідає Єфрем Лукацький.

На серії фото з конкурсу World Press Photo під назвою «Допити» можна побачити бездомних, наркоманів та інших людей, ображених життям. «Дуже легко домовитись із будь-яким дільничним інспектором, щоб він попресував таких людей у відділку. Це можна зняти, й навіть видати книгу про порушення прав людини в Україні», - каже фотограф. Досвідчений редактор, натомість, матиме до такого фото чимало запитань: чому в кадрі немає міліціонера, чому зброя, яку приставляють до голови допитуваного, хромована?

Ще одна проблема сучасної репортажної фотожурналістики – використання програм для обробки зображення без вагомих підстав. Відфотошоплені фото, як і кіношні картинки, глядачі сприймають як дійсність, хоча насправді їх не можна назвати документальними. Простий приклад – фото,  яке у видозміненому вигляді – з домальованою ракетною установкою – поширила агенція France Presse. Автор цього фото, яке вийшло в газеті The Los Angeles Times, Браян Велскі, за допомогою програми зробив із двох кадрів один. Він більше не працює журналістом.

В історії World Press Photo бували випадки фальсифікації, пов’язані з Україною. Фотограф Степан Рудик, який знімав кулачні бої в Києві, був дискваліфікований з конкурсу й позбавлений третього місця через фото, на якому була стерта нога.

Питання моралі, каже Єфрем Лукацький, стоїть особливо гостро перед фотокореспондентом, який працює в гарячих точках. Він розповів історію одного зі своїх знімків, на якому біля зруйнованого будинку стоїть чоловік з автоматом – шкільний учитель. «Я зайшов у цей будинок і почав кликати, чи є хтось поруч. Підвал наповнився криками про допомогу. Я побачив, що там повно людей – старих і дітей. Вони просили їм допомогти, але все, що я міг зробити – сфотографувати їх. Але чи може фото зупинити кровопролиття? Це питання, яке лишатиметься без відповіді завжди», - каже фотограф.

Проте є в нього історія зі щасливим кінцем. Це було в Афганістані, де на той час війна тривала вже багато років. Виснажені, голодні люди прийшли до журналістів із проханням розповісти світові про те, що з ними відбувається. Кілька днів Єфрем Лукацький з колегами добирались до них у гори. На місці, почувши, що журналісти прийшли на допомогу, люди почали до них нести дітей, старих і хворих. «Ми сфотографували їх, - розповідає Єфрем Лукацький. – Матеріал опублікували на перших шпальтах світових видань. За кілька днів я вже знімав, як ці люди розвантажують борошно й зерно. Тоді я відчув, що як журналіст я зробив щось добре. Але таких випадків у житті було дуже мало». 

Надія Калачова, Школа журналістики УКУ

Фото з Facebook Єфрема Лукацького