ГАРЯЧА ЛІНІЯ
на зв’язку 24 години
Залиште свої дані
і ми зв’яжемося з вами
дякуємо за звернення

Або ж зв’яжіться з нами:

info@imi.org.ua

050 447 70 63

Підтримати ІМІ Подай скаргу

Юристи ІМІ: Санкції до збиткових ЗМІ – суцільно шкідливий підхід

22.11.2019, 16:40
Фото із сайту zmina.info
Фото із сайту zmina.info

15 листопада міністр культури, молоді та спорту України Володимир Бородянський і перший заступник міністра Анатолій Максимчук презентували запрошеним медійникам концепцію захисту інформаційного простору від дезінформації, розроблену міністерством. Відомство планує винести питання захисту інформаційного простору в окремий законопроєкт із приблизною назвою "Про боротьбу з дезінформацією" (окремий від законопроєкту про медіа, над яким зараз працює Комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики).

"Детектор медіа" попросив медійних експертів оцінити ініціативи нової влади щодо медіа та протидії дезінформації. Видання поставило всім низку однакових запитань. Першим на них відповів колишній заступник міністра інформаційної політики Дмитро Золотухін. Цього разу думку висловлюють юристи Інституту масової інформації Роман Головенко та Алі Сафаров.

– Як ви ставитеся до ідеї запровадити адміністративну (за одноразове поширення дезінформації без ознак замовлення, відсутність вихідних даних про медіа) та кримінальну (умисне, систематичне поширення дезінформації; умисне поширення дезінформації на замовлення третьої особи або якщо спричинено шкоду; втручання в діяльність журналіста та/або медіа; підкуп) відповідальність за дезінформацію? Якщо проти, то як, на вашу думку, слід боротись із дезінформацією? Якщо загалом за, то в чому, на вашу думку, плюси й мінуси цієї ініціативи? Чи згодні ви з тим, щоби такі інструменти запроваджувалися в Україні, незалежно від прогнозованої негативної реакції західних правозахисних організацій? Якщо так – то чому?

Роман Головенко: Не зрозуміло, чому зосередилися лише на дезінформації, коли є маса інших проблем, як-от просто просування представників режиму Януковича певними медіа (по суті, джинса), незбалансованість у представленні новин, політики-телеведучі тощо. Ініціатива влади поки не наповнена конкретикою, але боротьба з російським впливом мала б починатися з телебачення (як найвагомішого сегменту ЗМІ), де є Нацрада з певними інструментами (які поки "необкатані" через страх або невміння їх застосовувати).

Алі Сафаров: Категорично проти. Дезінформація – це те, що, відповідно до чинного законодавства, визначається як недостовірна інформація. Адміністративна відповідальність за своєю сутністю – це втручання держави в особі спеціально уповноважених органів у сфери, у яких суб'єкти так чи інакше не можуть реагувати на порушення або в яких порушення прямо впливають на державні процеси й управлінсько-організаційні процедури. У таких випадках чинне законодавство передбачає відповідальність, зокрема адміністративну. Наприклад, стаття 173-1 Кодексу про адміністративні правопорушення передбачає адміністративну відповідальність за поширення неправдивих чуток, що можуть спричиняти паніку серед населення або порушення громадського порядку. Встановлення адміністративної відповідальності за будь-яке поширення будь-якої недостовірної інформації призведе до необґрунтованого втручання у свободу слова, причому вибіркового, у зв'язку з відсутністю державних ресурсів на повне відстежування всієї інформації в суспільстві. Зараз за поширення недостовірної інформації передбачено цивільно-правову відповідальність і лише в деяких випадках – адміністративну або кримінальну.

– На ваш погляд, чи має відповідальність поширюватися не лише на ЗМІ як юридичну особу та/або власників і топменеджерів, а й на журналістів – авторів публікацій? Чому – так або ні.

Р. Г.: Відповідальність для фізичних осіб доречна в тих випадках, якщо відповідна юридична особа перебуває не в українській юрисдикції або її немає взагалі (блогери-пропагандисти і тому подібні).

А. С.: За своєю сутністю адміністративна і кримінальна відповідальність спрямовані саме на фізичну особу. Я вважаю, що юридична особа як така не має нести відповідальності за поширення свідомо неправдивої та шкідливої інформації. Натомість треба притягати до відповідальності конкретних авторів і посадових осіб, з вини яких така інформація поширюється. Саме невиконання положень чинного законодавства, точніше дуже вибіркове виконання закону, призвело до правового нігілізму в інформаційних відносинах.

– Зараз у законодавстві є таке визначення: "журналіст – творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює й займається підготовкою інформації для засобів масової інформації, виконує редакційно-посадові службові обов'язки в засобі масової інформації (в штаті або на позаштатних засадах) відповідно до професійних назв посад (роботи) журналіста, які зазначаються в державному класифікаторі професій України". Як ви ставитеся до ідеї уточнити цей статус пунктом про те, що журналістом є людина, яка отримує більшість доходів від журналістської праці, і/або та, що дотримується в роботі журналістських стандартів? Чи треба взагалі уточнювати визначення журналіста?

Р. Г.: Визначення застаріле, підтримую додавання ознаки дотримання професійних стандартів і не підтримую ознаки доходів від діяльності (завдяки своїм значним ресурсам РФ і олігархи можуть наштампувати багато "журналістів").

А. С.: Уточнювати статус журналіста треба, але не через рівень доходів від журналістської діяльності. Бо в умовах, коли не визначено, що таке журналістська діяльність як така, визначити рівень доходів від неї неможливо. Вважаю, що виходити треба саме з функції журналіста: збирати, зберігати, обробляти і передавати інформацію. Журналіст не створює інформації сам, він насамперед людина, яка передає інформацію від одних до інших. Не наявність посвідчення і навіть не заробіток має надавати журналісту його статус, а саме його інформаційна діяльність.

– Одна з ідей влади – узалежнити статус журналіста від дотримання Кодексу журналістської етики. Чи можливо це, на вашу думку, й чи доречно?

Р. Г.: Ідея доречна, хоча кодекс потребує вдосконалення. Очевидно, що після таких змін пропагандисти й блогери, які хочуть просувати свою упереджену позицію, нікуди не подінуться й далі поширюватимуть інформацію, але треба провести межу між тим, що є журналістикою, а що ні. Також це допоможе орієнтуватися в медійному полі принаймні частині аудиторії з критичним мисленням.

А. С.: Я вважаю, що це дуже доречно, і в тому числі відповідає директивам Ради Європи. Проте за своєю сутністю етика не є нормою законодавства, і тому держава не може притягати до відповідальності чи в інший спосіб впливати на тих, хто не дотримується вимог такого етичного кодексу. Тому реальна можливість узалежнити цей статус – наявність реального й сильного інституту саморегулювання журналістської спільноти.

– Влада хоче створення незалежної організації саморегуляції медіа. Водночас пропонує повне або часткове фінансування її діяльності державою. На вашу думку, чи слід державі брати участь у її створенні, зокрема прописувати повноваження та повністю або частково фінансувати її з бюджету? Якщо ні, то хто має бути засновником такої організації і якими мають бути джерела її фінансування?

Р. Г.: Наразі ситуація така, що для початку потрібна хоч якась саморегулівна організація. Ніхто ж не заважав журналістській спільноті або медіаіндустрії створити таку організацію або й кілька чи перетворити вже якусь із наявних на неї (мається на увазі – саморегулівну організацію, а не лобіста власних інтересів). Але подібних прецедентів чомусь не було. Теоретично засновником саморегулівної організації могло б виступити Суспільне мовлення як незалежна (хоча формально й державна) і відносно авторитетна інституція, а для фінансування на початку поряд із бюджетними можна було б залучити кошти закордонних донорів.

А. С.: Наразі існує організація, створена в Радянському Союзі для виконання завдань партійної ідеології – НСЖУ. Вона має приміщення, має фінансування з державного бюджету тощо. Водночас вона є формально органом саморегуляції, хоча реальних кроків з реальної саморегуляції журналістської спільноти не здійснює. Я вважаю, що створення ще одного такого органу є неприпустимим. Також вважаю, що не можна покладати функції органу саморегуляції або співрегуляції на НСЖУ. Вважаю, що такий орган не може створюватися за участю держави. Щодо державного фінансування – вважаю, що воно має бути побудовано аналогічно грантовому фінансуванню, на основі конкурсів конкретних цільових програм.

– Наскільки посада інформаційного омбудсмена, запровадити яку хоче влада, відповідає запропонованим повноваженням з огляду на практику тих країн, де така посада вже є? Наскільки ефективним, на вашу думку, буде цей новий інститут? Чи впорається він із моніторингом інформаційного простору та з розглядом скарг щодо дезінформації?

Р. Г.: Не чув, щоби де-небудь існувала посада омбудсмана з боротьби з фейками. Омбудсман традиційно є посадою, що функціонально захищає приватних суб’єктів від зловживань держави. Якщо в нашому випадку ми маємо на меті захист від втручання країни-агресора, то це має належати до безпосередніх обов’язків профільних міністерств і відомств з подальшим судовим контролем. Якщо знову ж усе штучно звузити до питання фейків, то за наявності достатніх ресурсів моніторинг і реагування на скарги можна забезпечити, але навряд чи це нейтралізує першоджерело потоків дезінформації.

А. С.: Омбудсмену були надані повноваження притягнення до відповідальності за порушення доступу до публічної інформації – і з моменту призначення Денисової не було складено жодного протоколу про порушення. Тож вважаю, що, хоча омбудсмен за фактом міг би брати на себе частину врегулювання інформаційних відносин, не можна, щоб усе впиралося лише в одну інституцію.

– Володимир Бородянський запропонував таке визначення дезінформації з Кодексу практики Європейського Союзу щодо протидії дезінформації: "очевидно неправдива або така, яка вводить в оману, інформація, що в сукупності створена, представлена і поширена з метою економічної вигоди або умисного введення в оману громадськості та може заподіяти шкоду суспільству через загрозу демократичним політичним процесам і процесам вироблення політики, а також таким суспільним благам, як захист здоров’я громадян, довкілля і безпека. Поняття "дезінформація" не охоплює недостовірну рекламу, помилки у звітності, сатиру і пародію чи очевидні необ’єктивні новини й коментарі та не є порушенням юридичних зобов’язань, кодексів саморегулювання рекламних послуг і стандартів щодо недостовірної реклами". За його словами, для України слід розробити іншу дефініцію. Що, на вашу думку, треба додати або змінити в цьому визначенні? Чи треба взагалі визначення дезінформації?

Р. Г.: Визначення дуже широке, а загальні терміни в нашій правозастосовчій практиці зазвичай не спрацьовують і лишаються мертвими нормами. У правовій доктрині України є поняття недостовірної інформації, воно закріплене в судовій практиці, тому якщо додати до нього ознаки прив’язки до країни-агресора та винятки, то можна шукати дієві варіанти. Але, зрештою, є професійні журналістські стандарти й норми Закону "Про телебачення і радіомовлення", якими вже можна було б користуватися в цій сфері.

А. С.: Я вважаю, що спершу розробникам варто вивчити чинне законодавство щодо недостовірної інформації, судову практику щодо притягнення до відповідальності за суспільно шкідливу недостовірну інформацію в адміністративному або кримінальному порядку – і тільки потім починати виробляти дефініції. Сформоване ЄСПЛ визначення вже є в чинному українському законодавстві, зокрема в Кримінальному кодексі України. Проте воно не застосовується належним чином.

– Голова парламентського Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Олександр Ткаченко запропонував застосовувати санкції щодо засобів масової інформації, які, наприклад, протягом трьох років є постійно збитковими. Які плюси та мінуси такого підходу? На вашу думку, чи спрацює цей метод боротьби з впливом власників на ЗМІ? І якщо так, то яким може бути механізм санкцій? А якщо ні, то як слід боротись із залежністю медіа від своїх інвесторів і політичних патронів?

Р. Г.: Мені здається, що олігархічні ЗМІ просто намалюють собі прибутковість через схеми фінансування від компаній, пов’язаних із їхніми власниками. Боротись із залежністю ЗМІ від політичних інтересів потрібно запровадженням реального виконання професійних журналістських стандартів, і тоді олігархам не буде сенсу накачувати ЗМІ грошима, бо не буде можливості маніпулювати громадською думкою через ці ЗМІ.

А. С.: Якщо ЗМІ фінансується певним олігархом та існує як рупор пропаганди – воно не буде збитковим, принаймні за документами. Бо підконтрольні олігарху інші структури, які не є ЗМІ, просто будуть замовляти дуже дорогу рекламу, або викуповувати авторські права на матеріали, або іншим чином і абсолютно законно вливати гроші в медіа. А ось реальний медіабізнес, особливо на початковому етапі, зокрема протягом трьох років, може бути збитковим, бо заробляє собі авторитет і аудиторію, заробляє базу рекламодавців тощо. Тому я вважаю такий підхід суцільно шкідливим. Треба вирішувати проблему бізнесу й ринку загалом – збалансувавши втручання держави й унеможлививши вплив олігархів на державні процеси й інституції в неправовий спосіб. Тоді зникне необхідність у ЗМІ як у рупорах пропаганди того чи іншого олігархічного клану.

– Як відомо, інші країни Заходу теж працюють над проблемою дезінформації, наприклад країни Балтії. Що з їхнього досвіду, на ваш погляд, було б добре запозичити нам? Що з того, що працює в них, не буде ефективним для нас?

Р. Г.: Як на мене, то в країнах Заходу набагато активніше працюють медійні регулятори. Для цього він має бути справді незалежним і професійним. Але порівняно з цими країнами нам варто брати до уваги, що в нас існує велика частина аудиторії, яка апріорі проросійськи налаштована й споживає відповідну інформацію не через відсутність альтернативи, а просто тому, що вона відповідає її ідеологічним поглядам.

А. С.: У країнах Балтії зосереджені на виконанні чинних норм закону, а не на вигадуванні все нових норм. Лише там, де іншим шляхом вирішити ситуацію неможливо, змінюються загальні правила, але більшість зусиль спрямовано на контроль за дотриманням чинних правил. Ось це варто запозичити. А неефективним у нас буде будь-яка спроба покладання на суди права визначати, чи є та чи інша інформація завідомо неправдивою, особливо якщо вона поширюється посадовими особами судової гілки влади.

Сподобалася стаття? Допоможи нам бути ще крутішими!