Влітку почали приходити і до журналістів – головред "Мосту" про переслідування окупантів на Херсонщині

Read this article in English

З головним редактором херсонського видання "Мост", представником ІМІ в Херсонській області Сергієм Нікітенком говоримо про те, як росіяни нищили медіапростір Херсонщини з початком повномасштабного вторгнення, чи були готові місцеві журналісти працювати під час боїв, в окупації, а також згадували тих, хто перейшов на бік ворога.

– Сергію, де ти був 24 лютого? Чи обговорювали ви перед тим з колегами можливі бойові дії саме на території Херсонської області?

– Я був удома. 24-го я мав іти до лікарні й зробити тест на COVID-19. Я вже перехворів і мав підтвердити, що я здоровий. Зранку вибухом у Чорнобаївці мене розбудила Росія. Я подивився у вікно і побачив дим над військовою частиною за аеродромом. Важко було зрозуміти – десь там. Ми знали від наших колег про те, що напад зранку дуже ймовірний. Але, чесно, я відмовлявся в це вірити до самого ранку, тому спокійно ліг спати й спокійно проспав, скажімо, початок війни.

– Як працювало ваше медіа 24 лютого? Розгубилися чи ні? Чи був у вас певний план дій?

– Певний план дій був. Ми розуміли, що нам потрібно виїжджати з Херсона, але спочатку про це не думали. Спочатку почали працювати, намагалися додзвонитися до своїх друзів, знайомих на лівому березі Дніпра, бо там уже точно йшли бойові дії. Було багато панічних чуток. Ми дізналися першими, десь до обіду, що під Каховкою російські війська, але не ставили це, поки нам не скинули відео, на якому ми впізнали перехрестя на Каховку на трасі. Тоді стало зрозуміло, що це правдиве відео і на ньому не наші військові. Почали працювати, видавати багато новин. Як і багатьом (медіа. – Ред.), нам почали надходити листи від росіян, "деенерівців" про те, щоб ми переходили на їхній бік. Але, здається, ми на них навіть не відповідали – не було часу. Після обіду почалася сильна DDoS-атака.

– На ваш сайт "Мост" чи не тільки?

– Важко сказати. Частина сайтів точно працювала, а частина перестала оновлюватися. Хтось працював тільки в телеграм-каналах. Але на нас була потужна атака. Ми розуміли, що росіяни підійшли до Олешок, до Антонівського мосту. Мост не підривають. Ми вирішили, що нам треба виїжджати з Херсона. Тобто по обіді 24 лютого вся наша редакція виїхала з Херсона. Ми працювали в телеграмі, у фейсбуці, публікували новини – сайт "лежав", і ми не могли "підняти". Ми десь два дні так працювали.

– Коли ти поїхав?

– Я поїхав десь о 15:00 – останній з нашої команди. Ми поїхали до Вінниці, до Вінницької області. Ми всі поїхали до різних місць. Ви розумієте, що неможливо було знайти житло, ціни одразу злетіли. Тож хто де міг, там і залишався.

– Ти як представник ІМІ в Херсонській області мав тримати зв'язок з іншими редакціями, координувати роботу. Як ви взаємодіяли?

– По-перше, у нас був невеличкий чат, де були, чесно кажучи, хлопці – працівники херсонських медіа. Так історично склалося з того моменту, як ми разом робили акцію після недопуску журналістів на візит Зеленського в Херсоні. Можливо, пам’ятаєте, коли новини виходили порожніми. Ось відтоді в нас був той чат – ми в ньому координувалися. Частина хлопців одразу виїхала, частина – залишилася в Херсоні. 25-го я намагався зв’язатися з колегами, з тими, хто залишився в Херсоні, хто виїхав. Ми почали в ІМІ складати списки журналістів, дізнавалися, кому яка потрібна допомога. Спочатку допомагали фінансово тим, хто виїжджав, бо розуміли, наскільки це складно та дорого. Була розгубленість. У Херсоні на той час працювали всього кілька медіа. Суспільне чи не єдині, хто працював, створював більш-менш нормальний контент і були ледь не єдиним джерелом, "Вгору" працювали. Здається, їх теж "ддосили": у мене не відкривався їхній сайт. Зрозуміло, що ми (видання "Мост". – Ред.) давали багато матеріалів з Каховки: у нас там були люди. На той момент були ще люди й з Генічеська, Скадовська. Багато друзів давало інформацію. Але інформація яка була? Туди не заходили військові. Тобто з наших друзів на власні очі мало хто бачив росіян на той час. Ті, хто жив у Новій Каховці, вперше побачили росіян 25-го числа. Вони з ними розмовляли, скидали фотографії. Приблизно такими були перші дні.

– Не можу не запитати про обшуки та погрози щодо журналістів. Ти збирав цю інформацію як представник ІМІ. Вони заходили вже зі списками, як у Луганській області?

– Ми цього дуже боялися – що росіяни шукатимуть (журналістів. – Ред.) уже з готовими списками. Але, на наше здивування, на першому етапі, найімовірніше, цих списків не було. Або ж було не до журналістів, чесно кажучи. У перші дні загинув мій знайомий – Ділєрбек Шакіров, у якого було посвідчення журналіста, але на той час він не був штатним журналістом. Він загинув у передмісті Херсона за нез’ясованих обставин. Росіяни його вбили. Я не знаю, чи зі зброєю в руках він був, чи ні, чи виконував якесь редакційне завдання. Досі намагаємося з'ясувати подробиці цієї трагедії. Першим, зрозуміло, постраждав Олег Батурін. На початку березня до нього прийшли росіяни. Прийшли вони після того, як він написав коротеньку біографічну довідку про гауляйтера Нової Каховки Леонтьєва – вона розлетілася по всіх медіа. До речі, у той період ми були одними з перших, хто почав використовувати термін "гауляйтери". Не пам’ятаю, чи використовували його на Донбасі.

– Ні, точно скажу, що ні. Його теж почали використовувати після 24 лютого.

– Цього Леонтьєва ми прозвали першим гауляйтером, він був історичним реконструктором – у нього була фотка в німецькій формі. Тобто Бог велів назвати його гауляйтером. Мабуть, з нього і пішло це прізвисько щодо всіх зрадників. Але він точно був першим. Здається, у тому матеріалі Олег не використовував це слово. Хоча можу помилятися.

Після того і прийшли до Олега. Зрозуміло, що для нас це був шок. Ми були на зв'язку з його дружиною, з правоохоронцями, колегами, друзями. Дзвонили в усі дзвони. Я зв'язався навіть з керівництвом парламенту. Намагалися дізнатися, як Олега можна витягнути: можливо, обміняти, можливо – викупити. Навіть про це йшли розмови, що ми можемо скинути та викупити. Це було приблизно як на Донбасі, пам'ятаєте? Коли будь-якого полоненого можна було викупити за гроші. Згодом росіяни відповіли його дружині, що він у них. Ми дізналися про це від неї. Коли його випустили, у нас був шок: ми розуміли, що треба тікати. Ми максимально допомагали Олегу виїхати. У листопаді ми з ним були в Олександрівці на Херсонщині, і він показував блокпост, на якому його зупинили. І він не міг уже далі їхати й розповідав про свої відчуття, що за декілька кілометрів – Україна, а він стоїть тут, серед бомжуватих "деенерівців", і не може їхати. Його переховували декілька днів. Детективна була історія. Але тоді ми зрозуміли: всі, хто залишився на окупованій території Херсонщини, в небезпеці. Дуже переживали за колег. На щастя, на першому етапі до них не приходили. А вже навесні, десь у травні, почали цікавитися певними людьми, питати про них. Про мене, наприклад, ще в березні питали в однієї людини під час допиту. Тобто якийсь список у них усе ж таки був. Де вони його взяли? Найімовірніше, у поліції. Зберігалися списки активістів, журналістів, неблагонадійних. Росіяни їх узяли й спокійно за ними працювали.

Влітку почали приходити й до журналістів. Зрозуміло, що ми й до того казали людям, що потрібно виїжджати: працювати там було неможливо.

Приходили додому до дівчат-журналісток. До Марини Савченко (журналістка "Нового дня" та власкорка національного 24 телеканалу. – Ред.) приходили – вона виїхала. Потім приходили ще до певних людей, і вони поступово почали виїжджати. Хоча деякі люди працювали весь період у Херсоні, і ми, звісно, намагалися їх максимально підтримати, але це було дуже важко, звісно.

– Не можу не запитати й про колег-зрадників, які пішли працювати на росіян. Чи їх багато серед журналістів Херсонської області? Чи є серед них безпосередньо твої знайомі?

– На диво, небагато. Чесно. Це було для мене подивом. Ми вивчали мережу комунікації росіян на тимчасово окупованій території. Вони вели всі телеграм-канали, кілька сайтів запустили, газету. Нас здивувало, що дуже мало зрадників серед журналістів, дуже мало. Але вони були. Звісно, що я майже всіх їх знаю. Той же Євген Бриков (у 2012–2014 роках був прессекретарем голови Херсонської обласної державної адміністрації, у 2015 році став співзасновником ТОВ "Інформаційне агентство "Улюблене місто", яке володіло сайтом "Любимый Херсон". – Ред.), наприклад, став цілим "міністром інформації" Херсонщини. Він так і значиться в російському реєстрі. Були якісь блогери, які вели якісь телеграм-канали, але я про них мовчу. Були люди, на яких ми постійно казали, що це проросійські "ватники". Та сама родина Шелестенків (у травні правоохоронці повідомили про підозру в колабораціонізмі херсонському журналістові Геннадію Шелестенку. – Ред.), яким НСЖУ видавала посвідчення, а вони потім продавали посвідчення НСЖУ іншим людям. Всім було відомо, що це "ватники". Той же Євген Білий – він багато років працював у Херсоні, а потім виїхав до Запоріжжя, в Одесі працював. Ми постійно знали, що він проросійськи налаштована людина, і він очолив відроджену газету "Наддніпрянська правда", яку росіяни видавали, і, здається, і зараз видають на лівому березі. З телеканалів небагато пішло. З моїх знайомих – оператор один.  Ще одна людина, яка працювала в медіа, – Кирило Горєлов, колишній міліціонер, якого ми завжди вважали проросійським, спіймали якось його на зніманні відео для Шарія: він очолив пресслужбу окупаційної поліції. Став поліцаєм. Але тут ніякого здивування взагалі немає.

– Ти коли почав відповідати, сказав: "Як на диво, небагато". Було відчуття, що буде більше?

– Чесно кажучи, так. Я думав, їх буде більше. Херсонські журналісти – люди небагаті. Є такий жарт, і я його постійно всім розповідаю. Якось один колега сказав, що херсонські журналісти палять свої цигарки тільки під час виборів. Тобто гроші в них є тільки тоді. На жаль, така ситуація. У медіа і так немає грошей, а в херсонських і поготів. Тому мені здавалося, що росіяни, коли зайдуть до Херсона, "куплять пачками" цілі редакції і далі працюватимуть з цими людьми. Але чомусь вони цього не зробили. Для мене – загадка чому. 

– Сергію, що можеш сказати про медіапростір Херсонської області зараз? Я знаю, що у вас можна слухати Радіо НВ, Українське радіо. Не знаю, які канали можна дивитися. Чи повертаються онлайн-медіа?

– З телебаченням погано, бо, залишаючи Херсон, окупанти підірвали телевежу. Сигнал Суспільного є, але, чесно кажучи, мені не вдалося перевірити це. Щодо радіо, то я намагався на FM-приймач в авто спіймати. Жодної радіостанції станом на два тижні тому в Херсоні не ловило. Можливо, на якихось інших частотах вони є. Я намагався зловити в центрі міста, і мені це не вдалося. Головним медіа зараз є телеграм. Ви ж розумієте, що зараз є багато фейків, головні маніпуляції через них зараз поширюються. Люди підписуються на канали, які заради нових підписників вигадують новини, лякають людей, накручують. 

Електронні медіа поступово відновлюються, але до Херсона не повертаються. У Херсоні наразі працює декілька журналістів, які там живуть. Інші редакції не повертаються, бо там прильоти щодня.

І ми, на жаль, до Херсона їздимо тільки у відрядження. Ми навіть там не можемо фізично відкрити хаб для журналістів. Поки він тимчасово діє в Одесі. Тут є і херсонські журналісти, які до нас приходять по допомогу, по підтримку. Журналісти, які проїздом, часто беруть у нас бронежилети, шоломи, аптечки. У Херсоні в нас є невеличкий пункт, у якому ми зберігаємо декілька комплектів бронежилетів, шоломів. Але, на жаль, постійно працювати там не можемо. Не можемо наражати на небезпеку людей. Я порахував, що за січень ми були десь 20 днів на Херсонщині.

Коли ж Херсон був окупований, активно працювали три сайти з декількох десятків, що були до війни. Зараз їх уже десь десяток. Навіть газети почали випускатися. Я бачив газети в Станіславській громаді. Люди читали. 

Зрозуміло, що це крапля в морі. У багатьох досі немає нормального інтернету. У Херсоні більш-менш нормально зі світлом, а 29 сіл досі перебувають без світла. Серед них навіть деокуповані в жовтні. Тобто розумієте, що в людей є величезна проблема з комунікацією. Поступово вони повертаються. Ми намагаємося їм допомагати, розповідати, що відбувається. Можливо, комусь із них потрібно розповісти, що відбувалося протягом цих шалених трьох-чотирьох місяців. Але мені важко сказати, як це зараз зробити.