З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну суттєво зросла кількість конфліктно вразливих груп населення. Йдеться насамперед про військових, їхні родини, ветеранів, а також цивільних і військовополонених. Водночас із розширенням цієї групи загострюються й виклики для медіа, які висвітлюють їхні історії.
Інститут масової інформації вже аналізував, як українські медіа висвітлюють ветеранів. У цьому матеріалі увага зосереджена на ще складнішій темі – етичній дилемі висвітлення полонених, як документувати воєнні злочини та водночас не нашкодити людям, які пережили полон.
Журналісти опиняються між двома важливими завданнями – забезпечити публічність і фіксацію злочинів і водночас зберегти психологічну безпеку потерпілих. У цій дилемі ключовим має бути принцип “не нашкодь”, який визначає межі припустимого навіть у суспільно значущих темах.
Обмежена видимість теми полону в медіа
Висвітлення теми полону та полонених потребує передусім фахового підходу журналістів, розуміння психологічних аспектів поведінки полонених та чутливого ставлення до них.
Можливо, саме тому наразі медіа переважно концентрують свою пильну увагу лише на висвітленні обмінів полоненими. Водночас джерелами таких публікацій є переважно державні органи, як-от Координаційний штаб з питань полонених та СБУ.
Натомість інший бік, а саме персональні історії людей, що побували в російському полоні, висвітлюється доволі обмежено, і лише деякі медіа приділяють таким матеріалам увагу.
Передусім варто відзначити Суспільного мовника, який системно публікує історії колишніх в’язнів Кремля. До прикладу, ось матеріал про вінничанина, який пережив російський полон і повернувся додому.
Або історія підполковника Дмитра Стебліна – бойового офіцера ЗСУ та командира 109 бригади територіальної оборони, який понад три роки провів у російському полоні після оборони Маріуполя.
До більшого резонансу і висвітлення призводять певні, на думку медіа, унікальні історії, як-от історія військовослужбовця зі Львівщини Назара Далецького. Його понад два роки вважали загиблим, і про те, що він живий, довідалися лише після обміну, коли він повернувся з полону.
Проте варто пам’ятати, що кожна історія є унікальною і важливою, тому не варто зосереджуватися лише на конкретних резонансних випадках.
Про важливість висвітлення не лише обмінів, але й історій говорить аналітик ІМІ Дмитро Баркар. На думку експерта, такі історії можуть стримувати нелюдську поведінку російських тюремників, а українську владу – стимулювати до нових обмінів.
“Кожне інтерв’ю зі звільненим з полону українцем, кожна розповідь про звірства російських катів – це акт розголошення, нагадування про злочини, що коїть Росія, її армія проти України та її народу. Кожен такий акт має значення сьогодні, адже це тиск на російських воєнних злочинців – коїти злочини зручніше в темряві. Розголос іноді змушує російських тюремників стримувати свої звірячі інстинкти”, – каже аналітик.
Потреба документування воєнних злочинів є беззаперечною. Це підтверджує і Стамбульський протокол, який визначає фіксацію катувань і жорстокого поводження як ключову умову притягнення винних до відповідальності.
Моніторингові місії ООН та ОБСЄ регулярно фіксують системні порушення прав людини щодо українських полонених. Саме свідчення потерпілих допомагають встановлювати патерни насильства та механізми їхнього приховування.
Проблема доступу та інформаційного контролю
Обмежена кількість матеріалів про полонених пояснюється не лише етичними факторами, а й складністю доступу до самих людей після звільнення, коли вони проходять реабілітацію.
Директорка ІМІ Оксана Романюк звертає увагу на ризики інформаційної монополізації:
“Тема цивільних заручників і полонених не може бути закритою темою, яку держава контролює за принципом “ми краще знаємо, коли й що суспільству можна говорити”. Так, безпека людей у полоні, безпека їхніх родин і психологічна чутливість мають бути пріоритетом. Але небезпечно, коли ці аргументи використовуються не для захисту людей, а для монополізації інформації про них. Коли суспільству роками сигналізують, що про полонених краще не говорити, цих людей поступово витісняють з публічного простору”, – вважає директорка ІМІ.
Медіаекспертка також наголошує на потребі ставитися до колишніх бранців як до суб’єктів, а не перетворювати їх хоч і на етично чутливий, але об’єкт.
Далі людина, яка пережила полон або досі перебуває в неволі, не є лише травмованим об’єктом, якого треба сховати від суспільства. Вона має суб’єктність і право на те, щоб донести свою правду. Завдання держави не закривати цю тему, а створити безпечні й етичні умови для такої комунікації, з повагою до згоди, без сенсаційності й без тиску на родини. Окрім того, табуювання теми полонених зменшує суспільний і міжнародний тиск на Росію.
Так, на думку деяких медіа, з якими поговорив ІМІ, влада неохоче допускає журналістів до висвітлення, зокрема, й обмінів.
Своєю чергою державні органи таку обережність та вибірковість пояснюють турботою про полонених. Так, на робочих зустрічах щодо висвітлення полонених, на яких була присутня авторка матеріалу, представники державних органів апелювали до позиції психологів, які стверджують, що інтерв’ю може спричинити ретравматизацію та погіршити психологічний стан колишнього бранця.
Звісно, і міжнародні стандарти наголошують, що документування не може здійснюватися за будь-яку ціну. Стамбульський протокол і пов’язані з ним сучасні підходи вимагають інформованої згоди, оцінювання ризиків, безпечних умов інтерв’ю, конфіденційності та поваги до психічного стану людини. Окремі подання до ООН щодо trauma-informed interviewing прямо застерігають, що детальні інтерв’ю з травмованими людьми можуть провокувати нав’язливі спогади, сором, втрату самоконтролю й навіть погіршувати відновлення. Це означає, що сам факт важливості свідчення ще не робить будь-яке інтерв’ю етично виправданим.
Попри ризики таке дистанціювання теми полону від медіа не є ефективним рішенням. Натомість ключовим підходом має стати розвиток травмочутливої журналістики.
Таку думку транслює і професор, доктор медичних наук Ян Ільхан Кізілхан (Jan Ilhan Kizilhan), що є провідним німецьким психологом, соціологом та експертом із травмотерапії.
У своїй статті “Інтерв’ю з тими, хто пережив катастрофічні події: можливості, ризики та культурно-чутливі підходи” психолог пише, що інтерв’ю з людьми, які пережили кризові ситуації, мають бути травматично чутливими, культурно чутливими та етично обґрунтованими. У такому разі ризики повторної травматизації зменшуються.
Своєю чергою Інститут масової інформації в партнерстві з Центром громадянських свобод, Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими за консультації соціального психолога Іллі Бачуріна створив рекомендації для медійників “Як розповідати про звільнення українців з російської неволі”. Поради охоплюють як аспект професійного висвітлення теми звільнення українців з російської неволі, так і безпосередньої комунікації журналістів зі звільненими полоненими.
Тому висвітлення полонених потребує передусім травмочутливого підходу, а не замовчування проблеми та дистанціювання людей, що пережили полон, від медіа та журналістів.
Висвітлення теми полонених – це баланс між двома однаково важливими завданнями: документуванням воєнних злочинів і захистом потерпілих.
З одного боку, публічність свідчень є необхідною для притягнення винних до відповідальності та протидії замовчуванню злочинів. З іншого – некоректне або передчасне інтерв’ювання може завдати шкоди самим людям.
У цій ситуації ключовим рішенням є не обмеження доступу до інформації, а підвищення професійності журналістів і впровадження травмочутливих стандартів роботи. Саме такий підхід дозволяє одночасно зберегти і публічність теми, і гідність та безпеку людей, які пережили полон.
