Сучасні стандарти професійної журналістики

Фото: i-micronews.com

Про стандарти журналістики в нашому медіасередовищі чомусь заведено говорити в такому іронічному тоні, що, мовляв, вони є, але ніхто їх не бачив. Однак насправді це те, без чого неможлива робота якісних медіа, а якщо їх не дотримуватися – можна дістати й позов до суду, і штраф. І працюють вони як у світі, так і в Україні.  

На думку учасників тренінгу, що його проводив ІМІ в співпраці з Thomson Reuters Foundation, стандарти якісної журналістики – це достовірність, перевірка фактів у кількох джерелах, точність, повнота, актуальність, неупередженість, редакційна незалежність у виборі тем та героїв матеріалів, етичність та баланс. Також журналісти та редактори регіональних медіа зауважили, що варто відокремлювати факти від коментарів та уникати мови ворожнечі й клікбейту. 

Міжнародні стандарти якісної журналістики

Які ж вимоги до сучасного журналіста висувають світові медіа?

Британська телерадіомовна корпорація (ВВС) у своїх редакційних стандартах основними редакційними цінностями називає такі:

• Довіра аудиторії
• Свобода висловлення
• Незалежність
• Відповідність суспільним інтересам
• Чесність і точність
• Неупередженість
• Редакційна цілісність
• Захист вразливих груп
• Уникнення невиправданих правопорушень
• Повага до приватності

Основні з цих принципів, перекладені українською, можна прочитати тут: https://www.bbc.com/ukrainian/institutional-50170368.

Колишня багаторічна професорка з юридичних та етичних студій в Університеті Арізони Маріанн Дженінгз у своїй статті "Еволюція і занепад журналістської етики" сформулювала основні цінності, яких мають дотримуватися журналісти, так:

• Чесність: неприпустимо оперувати неправдивою інформацією або подавати факти так, щоб вони створювали помилкове враження.
• Незалежність: журналісти мають уникати тем, у яких вони мають фінансовий чи особистий інтерес, бо це може вилитись у заангажованість чи принаймні створити таке враження. Якщо такий інтерес є, про нього треба повідомити.
• Справедливість: журналісти мають подавати факти безсторонньо і нейтрально, показуючи всі наявні точки зору (тут авторка наводить цікавий приклад про те, що для багатьох журналістів екоактивісти часто виступають у ролі "хороших хлопців", а голови нафтових компаній – в ролі "поганих", але мало хто ставить тим самим екоактивістам гострі питання).
• Продуктивність та самостійна перевірка фактів. "Журналісти мають робити своє "домашнє завдання" самі. […] Робити свою роботу означає, що ви не приймаєте жодного чужого слова, ви перевіряєте факти самостійно", – пише Маріанн. 
• Відповідальність. В оригіналі статті цю цінність названо "pride", що дослівно означало б "гордість", але далі Маріанн пише: "Неважливо, скільки людей допомагало журналісту з матеріалом. Коли він виходить друком або в ефірі з іменем журналіста, він має взяти на себе відповідальність за нього". 

Українські етичні стандарти

Якщо звернутися до українських стандартів, за якими мали б працювати якісні медіа, то, за версією Інституту масової інформації, їхній список виглядає так:

• Баланс думок і точок зору
• Достовірність
• Відокремлення фактів від коментарів
• Точність
• Повнота
• Оперативність

На сайті Комісії з журналістської етики опубліковано цілий Кодекс етики українського журналіста, який містить 19 статей. Вони, як зазначено на сайті КЖЕ, написані на основі прав і свобод людини, викладених у Загальній декларації прав людини, Всесвітній хартії свободи преси ООН, Декларації принципів поведінки журналіста Міжнародної федерації журналістів, Конституції України та чинному законодавстві. Загалом ці статті також стосуються професійності в підготовці матеріалів, неупередженості, точності, поваги до приватності, а також готовності виправляти помилки. 

У цілому українські та міжнародні вимоги до якісної журналістики збігаються: потрібно перевіряти інформацію, подавати її точно, без викривлень, не привносити в журналістські матеріали власне ставлення до тем, подій чи героїв публікацій та дотримуватися балансу, тобто подавати всі точки зору і висвітлювати ситуацію з усіх боків. 

У теорії виглядає легко, а що на практиці? Маємо проблеми й з фактажем (особливо якщо журналісти вірять на слово політикам чи посадовцям, які й самі інколи поширюють фейки), і з експертами, які можуть виявитися зовсім нефаховими в тому питанні, яке беруться коментувати, і з балансом (інколи він буває просто "для галочки", коли беруть когось, хто умовно "за", іншого – хто умовно "проти", і вимога балансу вважається дотриманою). Чи багато ми знаємо випадків, коли журналіст, висвітлюючи проблему, докопався б до її суті та звернувся б до тих, хто може або знає, як її розв'язати? Чи часто ми зустрічаємо публікації, де експерти є дійсно фахівцями своєї справи, а не штатними коментаторами? Як часто медіа, що припустилися помилки, публічно її визнають, вибачаються та виправляють?

До речі, про помилки

У європейській та світовій практиці ключові медіа мають спеціальну посаду – так званого читацького омбудсмена, або ж редактора з роботи з читачами. Ця людина є незалежною від редакції, вона отримує скарги від читачів і пропонує редакції, на які з них треба відповісти, які помилки визнати й виправити тощо. Також у багатьох країнах є посада національного пресомбудсмена, до якого можуть поскаржитися користувачі будь-якого видання. Це підвищує довіру до медіа з боку суспільства, яке потребує якісної інформації та підтримки демократії. Для суспільних мовників посада такого пресомбудсмана є законодавчою вимогою. 

Чітко прописану політику відповідальності перед аудиторією та виправлення помилок має ВВС: 

"Ми відкрито визнаємо помилки, якщо вони трапились, і заохочуємо культуру готовності вчитися на них.

Якщо статтю після публікації редагували, щоб виправити неточність у матеріалі, наприкінці тексту додають примітку про поправку чи виправлення з датою цієї зміни. Якщо помилка невелика і не впливає на зміст (наприклад, неправильне написання імені), виправлення буде зроблене без додаткової примітки.

За винятком контенту, який публікується тимчасово, всі матеріали, оприлюднені в інтернеті, стають частиною постійно доступного архіву і зазвичай не видалятимуться. Винятком із цього загального правила є такі випадки: юридичні причини, ризик для особистої безпеки або серйозне порушення редакційних стандартів, яке можна усунути, лише видаливши матеріал", – пише з цього приводу ВВС.

В Україні наразі відсутній інститут пресомбудсмена. Однак на прохання Координатора проєктів ОБСЄ в Україні створено моделі роботи уповноваженого зі стандартів та реагування на скарги, якими можуть користуватися всі охочі редакції малих та середніх за розміром ЗМІ. Для великих медіа, безумовно, потрібно створювати індивідуальні моделі та механізми. Однак що більше медіа у своєму фінансуванні покладатимуться на користувачів (а, за даними останнього дослідження USAID Internews, людей, готових платити за якісний контент, уже 20%), то більше їм потрібно буде комунікувати з аудиторією, щоб утримати її довіру, а визнання і виправлення помилок – один з інструментів побудови цієї довіри. 

*** 

Отже, якісно працювати досить легко, якщо дотримуватися базових принципів: перевіряти інформацію, подавати її без викривлень, висвітлювати проблему збалансовано (тобто надавати право висловлення всім її сторонам). Якщо виконувати ці правила, то відпаде і проблема фейків (бо буде перевірка фактів), і маніпуляції (бо буде точність у поданні фактів та всебічне висвітлення проблем). А якщо ще медіа визнаватимуть та виправлятимуть свої помилки – довіра між ними та аудиторією зростатиме, що позитивно впливатиме і на демократію, і на підтримку тих самих медіа з боку аудиторії. Звучить як утопія? Однак у західному світі, на який у нас заведено рівнятися, ці механізми працюють.

"Сучасним медіа бракує ухвалення рішень, яке б базувалося на цінностях", – написала Маріанн Дженінгз у США ще в далекому 1999 році. В Україні це актуально і сьогодні.