Постмодерна плутанина з визначеннями медійних термінів. Аналіз законодавства

Фото – nrg.ua

Сучасність дедалі більше “тішить” нас розмиванням понять, а то й постправдою та розділенням громадян за інформаційними бульбашками. Значною мірою до виникнення такої ситуації доклалися медіа, а після поширення соцмереж усе більшій кількості користувачів починає здаватися, що світ здурів. Змінилися як способи руху інформації, так і професії, пов’язані з її обробленням.

Окрім самого інформаційного постмодерну, плутанину з поняттями в нас створює й вітчизняне законодавство. Розпочнемо з того, як у ньому подано визначення поняття “засіб масової інформації”. Зазвичай цей термін у законодавстві вживається в множині, але мусимо попередити, що на офіційному сайті Верховної Ради в розділі “термінологія” подано лише застарілі визначення: з іще радянського закону та вже нечинної редакції Закону України “Про інформацію”. Натомість визначення із сучасної редакції цього закону на сайті просто немає, а виглядає це визначення так: “Засоби масової інформації – засоби, призначені для публічного поширення друкованої або аудіовізуальної інформації”. (ч. 2 ст. 22). Тобто під це визначення підпадають не лише газета, радіочастота, сайт в інтернеті, а й книжки, брошури, листівки, сторінки в соціальних мережах (у тій частині контенту, яка не призначена лише “для друзів” чи з подібними обмеженнями), рекламні щити тощо. В такому визначенні ЗМІ – це об’єкт, яким хтось керує (листи паперу, радіочастоти з певним сигналом, комп’ютерна  програма – сайт в інтернеті).

Але законодавство в цьому аспекті є непослідовним. Як приклад тут можна навести доволі новий нормативно-правовий акт – Виборчий кодекс. Зокрема, в його статті 54 можна прочитати вислови: “Засіб масової інформації не може надавати знижку...”, “Засіб масової інформації, який надав ефірний час...” Згодом подібне повторюється в ст. 57 кодексу. Виборчий кодекс відзначається взагалі специфічним регулюванням медій, зокрема передбачаючи акредитацію на разові заходи, що суперечить її сутності, визначеній у ЗУ “Про інформацію”. Але поки що мусимо жити й працювати з таким нормативним актом. Звісно, що сам шматок паперу, комп’ютерний код чи радіочастота (тобто газета, сайт, телеканал) не можуть комусь щось надавати або виконувати якісь обов’язки. Йдеться про редакції ЗМІ, які вступають у правовідносини, оскільки вони є суб’єктами або самостійно, або як частина більшої структури, що має статус юридичної особи.

Законодавство не містить повноцінного визначення терміна “редакція”, але з огляду на практику і те, в якому контексті закондавство згадує ЗМІ як суб’єкта, можна вивести кілька її ознак:

• Неанонімність, що означає прозорість володіння ЗМІ як об’єктом правовідносин. Тобто інформація про те, якій фізичній чи юридичній особі можна висувати претензії щодо контенту, оприлюднена в самому ЗМІ або може бути знайдена в інших джерелах, зокрема в держреєстрах. Це не те саме, що державна реєстрація ЗМІ, адже практика показує, що інтернет-видання хоч і не реєструються в Україні, але функціонують як ЗМІ в розумінні суб’єкта правовідносин, принаймні окремі з них.
• Редакційний контроль, тобто набір вимог щодо контенту, який поширюється ЗМІ, та його попереднє погодження до публікації чи оприлюднення. Це не варто плутати з адмініструванням соцмереж, коли контент переглядається лише після надходження скарги на нього, а сам контент може поширювати на відповідному майданчику майже хто завгодно.
• Робота журналістів, яка дає значну частину контенту ЗМІ-суб’єкта. Питання  того, хто є журналістом, ми розглянемо нижче детальніше.

До поширення інтернету над розповсюдженням інформації на невизначене коло осіб (включно з її попереднім збором, обробленням, створенням) працювали лише люди певних професій, а зараз цим може займатися практично кожен. 

Українське законодавство містить як визначення терміна “журналіст”, так і “професійна діяльність журналіста”. “Журналіст – творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює і займається підготовкою інформації для засобів масової інформації, виконує редакційно-посадові службові обов'язки в засобі масової інформації (в штаті або на позаштатних засадах) відповідно до професійних назв посад (роботи) журналіста, які зазначаються в державному класифікаторі професій України” (ЗУ про держпідтримку ЗМІ й соцзахист журналістів). Це визначення чітко вказує на зв’язок журналіста і ЗМІ, а також трактує ЗМІ як суб’єкта.

Кримінальний кодекс: “Під професійною діяльністю журналіста у цій статті та статтях 171, 347-1, 348-1 цього Кодексу слід розуміти систематичну діяльність особи, пов’язану зі збиранням, одержанням, створенням, поширенням, зберіганням або іншим використанням інформації з метою її поширення на невизначене коло осіб через друковані засоби масової інформації, телерадіоорганізації, інформаційні агентства, мережу Інтернет. Статус журналіста або його належність до засобу масової інформації підтверджується редакційним або службовим посвідченням чи іншим документом, виданим засобом масової інформації, його редакцією або професійною чи творчою спілкою журналістів” (примітка до ст. 345-1 КК). Останнє визначення виглядає недосконалим, оскільки під нього можна підвести й працівників рекламного відділу ЗМІ з редакційними посвідченнями. Проблемою також є існування партійних ЗМІ (формально в нас такими можуть бути лише газети, хоча за фактом до них можна зарахувати й окремі провідні телеканали), які фактично виконують пропагандистську функцію замість інформування.

Що ж варто розуміти під інформуванням аудиторії? На момент написання цього матеріалу українськомовна вікіпедія визначає журналістику так: “Журналістика – соціальний інститут, створений з метою забезпечення всебічного й об'єктивного інформування всіх суб'єктів суспільного життя про соціальну дійсність, що необхідне для оптимального функціонування всіх інших соціальних інститутів і суспільства в цілому як саморегульованої системи”. Про якість статей у вікі можна дискутувати, але звернемо увагу на вимогу об’єктивності. В англомовній вікі вже 15 років існує доволі об’ємна стаття про журналістську об’єктивність. А Європейський суд із прав людини у своїх рішеннях прямо зазначає, що правовий захист надається саме відповідальній журналістиці (наприклад, п. 42 рішення в справі “Газета “Таймс” проти Великобританії”). Отже, принаймні на цьому етапі суспільного розвитку ми дійшли до того, що під журналістикою розуміється служіння аудиторії (читачам, глядачам), а не просування, нав’язування їй якоїсь власної позиції, як ми це часто можемо бачити зараз не лише в блогерів, а й в олігархічних медіа – як великих, так і малих. 

Звісно, що всі журналісти також люди зі своїми симпатіями й антипатіями, але бути об’єктивними їм мають допомагати, по-перше, набір стандартів професії (див. Кодекс етики журналіста). По-друге, вихід журналістського матеріалу практично ніколи не забезпечується одним журналістом-автором. Часто журналісти працюють у співавторстві (мається на увазі співавторство не лише щодо тексту, але й фото, відео). Створений журналістом продукт переглядає редактор, робота якого якраз і полягає у виправленні помилок і недоліків матеріалу. Така спільна робота з колегами має згладжувати недоліки журналістського продукту й робити його досконалішим. 

Зрозуміло, що в крайніх випадках від журналістів неможливо очікувати цілковитої об’єктивності, яскравим прикладом чого є російсько-українська війна. Українські журналісти є також і громадянами України, яким неможливо розірватися між лояльністю до професії й до країни. Зрештою, мало хто повірить в об’єктивність вітчизняних журналістів щодо проросійських бойовиків, їх вважатимуть апріорі заангажованими. Тому вимагати від українських журналістів отримання думки бойовиків з кожного спірного питання не тільки технічно складно, а й нелогічно. 

І, безумовно, об’єктивність не відкидає можливості створення аналітичних матеріалів, у яких без певної долі суб’єктиву не обійтися. А також авторських колонок, які можна не вважати журналістикою, але створюються вони саме журналістами й мають відповідно позначатися, адже кожен має право висловлювати свої погляди. 

Явним прикладом розмивання понять у сучасному світі став термін “громадянська журналістика” (citizen journalism), який вживається навіть в окремих документах організацій зі структури ООН. Але такі документи часто є результатом компромісу прихильників різних поглядів або виражають бачення конкретних авторів документа. “Громадянські журналісти” поряд із блогерами, колумністами, викривачами та ін. є важливою частиною інформаційної екосистеми, але мало хто вимагає від них бути об’єктивними. В умовах цензури суб’єктивні, але відмінні від насаджених керівним режимом джерела інформації є кращою альтернативою за їхньої повної відсутності, що можна спостерігати хоча б на прикладі окупованого Криму. 

Безумовно, заангажованість медіа стає дедалі більшою проблемою, окремі з них, прикриваючись статусом журналіста і ЗМІ, майже неприховано агітують за певних політиків чи ідеології (якщо для преси на Заході ідеологічні симпатії ще є припустимими, то з телебаченням це вже проблема. Наприклад, різні інформаційні бульбашки прихильників і противників Трампа були одними з факторів, які призвели до людських жертв у США). З іншого боку, значна частина аудиторії медіа хоче отримувати саме упереджені “новини” й не бажає чути про погляди, відмінні від своїх. Також дуже велика частина аудиторії не розуміє відмінностей між сумлінною журналістикою та просуванням суб’єктивних поглядів через медії.

Експертні структури на кшталт КЖЕ, Незалежної медійної ради та МедіаЧеку намагаються вказувати на порушення в контенті медіа, щоб покращити його. Але й вони не можуть впливати на телеграм-канали, групи в соціальних мережах, блогерів, адже ті не мають редакцій і не є ЗМІ-суб’єктами. З іншого боку, частина населення звикла отримувати з них інформацію (не лише суб’єктивні погляди, а саме інформацію) наче з класичних ЗМІ, частково запобігти чому можна хіба роз’ясненням і навчанням. Але це не може розв'язати проблему повністю, адже навчити чогось можна лише того, хто хоче й готовий учитися.