Стрімка цифровізація медіапростору виносить на поверхню нові правові колізії. У сучасних реаліях вільне поширення в соціальних мережах своїх думок несподівано для автора може мати правові наслідки. Так, щойно опубліковане розслідування дедалі частіше стає причиною висунення фігурантом публікації вимоги про видалення інформації з вебсторінки та архіву. Очевидно, що ультиматум не просто спростувати, а повністю зачистити інформаційні сліди є формою цифрової цензури та грубим зазіханням на свободу медіа. Це породжує зіткнення інформаційного права та права на свободу слова з “правом бути забутим”. Але чи передбачений національним законодавством такий шлях, як видалення недостовірної інформації? Який баланс між цими правами гарантують європейські стандарти?
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
- Цифрові дані та приватність: як GDPR та європейські стандарти трансформують українські медіа
- 11 загроз медійній сфері від проєкту нового Цивільного кодексу
- Бізнесмени Галантерник і Усманов програли в суді NV, вимагаючи видалення статей про них
- Одеське медіа заявило про тиск після виходу матеріалу про публічні закупівлі
- Як медіа має працювати з джерелами та виправляти власні помилки – рекомендації ІМІ
Що про такий метод спростування каже український закон
У конституційній площині кожному гарантується право на свободу думки й слова, на вільне вираження своїх думок та переконань. Законодавчо закріпленому обмеженню ці права підлягають лише в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку. Проте жодне таке обмеження не може дорівнювати вимозі повного знищення інформаційного продукту, який уже став надбанням суспільства. У будь-якому разі воно має бути пропорційним, тоді як видалення статті можна розглядати як спосіб ліквідації права на поширення інформації.
Отже, отримавши вимогу видалити матеріал, передусім звертаємо увагу на букву українського закону. Стаття 43 Закону “Про медіа” дає особі, щодо якої поширено недостовірну, на її думку, інформацію, два способи захисту – право на спростування недостовірної інформації та право на відповідь. Для журналістської спільноти це насамперед інструменти захисту репутації та дотримання балансу думок. Фактично право на спростування – визнання медіа того, що раніше поширена інформація не відповідає дійсності. Це право виникає тоді, коли опублікований матеріал є недостовірним і одночасно зачіпає права особи. На практиці спростуванню підлягають лише факти, а не оціночні судження.
Інший шлях відновлення порушеного права – право на відповідь. Воно надає особі можливість викласти власну версію поширених подій, аргументувавши чи заперечивши окремі опубліковані відомості. Для виникнення цього права досить того, що оприлюднені факти показують особу в негативному світлі або піддають жорсткій критиці. Тобто висвітлена інформація необов’язково має бути недостовірною. Задля реалізації права на відповідь медіа зобов’язане надати людині слово для захисту.
Крім статті 43 Закону України “Про медіа”, умову подання спростування в спосіб, аналогічний поширенню матеріалу, що спростовується, прописано і в статті 277 Цивільного кодексу. Це ніяк не призводить до необхідності прибрати оригінальний текст. Жодна норма українського законодавства не містить такого способу захисту, як видалення статті із сайту. Публікація спростування або відповіді особи на тій самій сторінці під оригінальним текстом є вичерпним і остаточним шляхом відновлення порушених прав. Такого висновку дійшов і Верховний Суд. У Постанові КЦС ВС від 14.07.2021 наголошено: примусове видалення розслідування з архіву вебсайту за своєю суттю є цензурою діяльності медіа. Отже, суд підкреслив зобов’язання медіа публікувати спростування недостовірної інформації, не знищуючи водночас самого матеріалу. З огляду на це вимогу повного зачищення матеріалу можна розглядати як вихід за межі правового поля.
Позиція ЄСПЛ щодо вимог “зняти матеріал”
Як на це реагує Європейський суд з прав людини, практика якого є обов’язковою для врахування Україною? Суд неодноразово відхиляв вимогу заявників видалити як оригінальну статтю, так і її архівовану електронну копію. Знаковою є справа “Вегржиновський і Смолчевський проти Польщі”, у якій підкреслено величезну цінність інтернет-архівів для історичних та журналістських досліджень. На думку суду, визначна роль преси полягає в збереженні інформації в електронних архівах. З огляду на це ЄСПЛ визнав примусове видалення надмірним заходом, прирівнявши його до цензури та переписування подій.
Альтернативою видаленню є практика додавання до оригінальної статті примітки про те, які факти визнані судами недостовірними. Це дозволяє захистити права особи, не знищуючи архів та історію. Отже, європейський підхід відхиляє повне стирання журналістських матеріалів задля захисту прав особи.
Проте роки інформаційного розвитку диктують нові виклики. Тож у резонансному рішенні в справі “Юрбен проти Бельгії” ЄСПЛ акцентував на концепції “права на забуття” в інтернет-просторі. Суд зазначив, що під це право підпадає інформація, яка з часом втратила актуальність та суспільний інтерес, але продовжує шкодити життю особи. Хоча навіть за таких обставин не було визнано за необхідне повне видалення статті. Європейський суд з прав людини погодився, що доцільніше в цьому разі буде анонімізувати дані, що ідентифікують особу, ніж повністю видалити інцидент з історії. Це приклад знаходження обґрунтованого балансу між дотриманням “права на забуття” і права на свободу вираження поглядів.
Європейське “право на забуття” – це загроза чи маніпуляція?
На які ж європейські стандарти так люблять посилатися захисники фігурантів гучних справ? Йдеться про “право бути забутим”, закладене в цифровому законі ЄС – Загальному регламенті про захист даних (GDPR). Стаття 17 регламенту передбачає право особи вимагати видалення своїх персональних даних, що застаріли або не мають суспільного інтересу, з відкритого інтернет-простору. На практиці це зобов’язує пошукові системи прибрати посилання на таку інформацію зі списку результатів пошуку, що з’являється після введення ініціалів особи до пошукового рядка. Попри це не варто ігнорувати одну важливу деталь – це право не є абсолютним, а отже містить обмеження і винятки. Звертаємо увагу на пункт 3 цієї ж 17-ї статті, де прямо вказано, що “право на забуття” не застосовується, якщо оброблення важливе для реалізації права на свободу вияву поглядів та свободу інформації.
Зрештою, навіть у відомому кейсі Google Spain SL, Google Inc. v Agencia Española de Protección de Datos, Mario Costeja González, який і започаткував це право, ССЄС чітко розставив пріоритети. Пошуковик зобов’язали вилучити посилання на застарілі дані, проте примусу видаляти статтю з архіву не було. Тобто інформація зникає з перших сторінок Google, але на сайті газети залишається частиною історії. Останнє вкотре довело важливість і недоторканність архівів преси.
***
Підсумовуючи все вищенаведене, наразі національне законодавство та судова практика разом з європейськими стандартами спрямовані на захист права медіа бути “суспільним архіваріусом”. Юридична площина чітко проводить межу між приватним життям людини та недоторканністю журналістських архівів. У правовому полі закладено тонкий баланс, що не змушує пресу знищувати архіви й реалізує захист приватності лише за відсутності суспільного інтересу. Національним законодавством закріплено жорсткі рамки, за яких право на спростування та право на відповідь є єдиними законними шляхами відновлення репутації. Для журналістів це означає: поки інформація має вагу для суспільства, історії та роботи медіа, ультиматум про її видалення є спробою цензури.
Посилання на “право бути забутим” для досягнення таким способом зачищення матеріалу є нічим іншим, як маніпуляцією. Тож європейські стандарти у вигляді 17-ї статті GDPR не становлять прямої загрози для медіаспільноти. Окрім наявних національних інструментів, досвід ЄС містить декілька екологічних шляхів розв’язання цієї проблеми. Так, у разі визнання певної інформації недостовірною пропонується додавання примітки про це на вебсайті або проведення анонімізації ініціалів у неактуальних для суспільства матеріалах.
Юліана Куцак, Петро Стойнов
