ГАРЯЧА ЛІНІЯ
на зв’язку 24 години
Залиште свої дані
і ми зв’яжемося з вами
дякуємо за звернення

Або ж зв’яжіться з нами:

info@imi.org.ua

050 447 70 63

Підтримати ІМІПодай скаргу

Що треба знати журналістам про вірмено-азербайджанський конфлікт?

15.10.2020, 17:41

Конфлікт навколо Нагірного Карабаху має затяжний характер і значною мірою випливає з уявлень кожної сторони про виключне володіння цією територією. Сторони конфлікту часто звертаються до історичних фактів часів античності та середньовіччя, які б мали довести правдивість їхніх претензій, але попри постійну актуалізацію і присутність їх у медійному просторі спиратися на них не варто. Вони ще більше заплутують і без того складну пояснювальну картину.

"Детектор медіа" та Інститут масової інформації на прохання учасників Медіаруху звернулися до фахівців з питань міжнародної політики Ганни Шелест та Ігоря Семиволоса, юриста Алі Сафарова, які підготували коротку аналітичну довідку про історичний контекст і міжнародно-правові аспекти конфлікту, попередні ініціативи в межах мирного процесу, ролі третіх країн та позицію України. Сподіваємося, ця довідка допоможе журналістам і медіа коректно висвітлювати нинішні події, доносити до своєї аудиторії лише якісну інформацію, уникаючи помилок, мови ворожнечі тощо.

Історичний контекст

Витоки конфлікту лежать у намаганні політичних еліт трьох південно-кавказьких народів відновити державність після розвалу Російської імперії та виходу радянської Росії з Першої світової війни через сепаратний мир з Німеччиною. У майбутніх столицях, Єревані та Баку, – етнічно змішаних – точилася боротьба за політичне домінування, яка часто мала етнічно-релігійне забарвлення і, відповідно, супроводжувалася етнічними чищеннями нелояльного населення. Крім внутрішньополітичних процесів, актуальним залишався конфлікт з Османською імперією – союзницею Німеччини, – що намагалася повернути території, на які претендувала також новостворена вірменська держава. Цей конфлікт вилився у вірмено-турецьку війну, яка загострилася після початку турецьких визвольних змагань під проводом Мустафи Кемаля Ататюрка. Відносини між вірменським і турецьким народами були вкрай напружені через участь вірменських підрозділів у війні проти Порти на боці Росії, а також через геноцид (офіційно термін з'явився в 1948 році) й депортацію вірмен в Османській імперії 1915–1916 років.

Насильницький характер конфлікту, факти масових убивств, етнічних чищень і переселень призвели до сегрегації населення з обох боків у місцях змішаного проживання, що було зупинено після насильницької більшовизації Азербайджану та Вірменії в 1920 році. Москва, з огляду на свої власні міркування (експорт революції на Схід) і тиск місцевих комуністичних еліт, визначила компромісні кордони між двома радянськими республіками, де частина спірних територій відійшла Вірменії, а частина – Азербайджану. Відповідно, Нагірний Карабах став автономною областю в складі Азербайджану.

За радянських часів Москва тривалий час успішно стримувала цей конфлікт і запобігала його насильницьким виявам. Починаючи із середини 1960-х років вірменська політична та культурна еліта, зокрема за межами країни, актуалізує питання визнання факту геноциду вірменського народу, і після серії масових демонстрацій у Єревані Москва санкціонує нову меморативну політику, яка закріплює геноцид як один з легітимних стовпів вірменської ідентичності.

На початку перебудови в Радянському Союзі суперечності, які успішно довгий час локалізувались і стримувалися, починають розростатися до рівня політичного конфлікту, який має всі ознаки іредентизму – вимоги вірмен щодо передання НКАО до складу Вірменії через начебто утиски вірменського населення, створення політичної організації "Комітет Карабах", яка сформулювала і представляла ці вимоги.

Політичний конфлікт на тлі погіршення соціально-економічних умов та рішення позачергової сесії місцевих народних депутатів щодо передання НКАО до Вірменської РСР у лютому 1988 року швидко переріс у насильницький, до якого масово долучилися широкі верстви обох республік. Він супроводжувався етнічними чищеннями, погромами та масовими зіткненнями в місцях змішаного проживання населення двох республік. Москва, вважаючи вимоги вірмен "націоналістичним виявом", підтримувала дії офіційного Баку, запровадивши в районі режим надзвичайного стану. Після розпаду Радянського Союзу між новоутвореними державами розпочався військовий конфлікт, гаряча фаза якого завершилась у 1994 році поразкою Азербайджану і втратою близько 20 % території.

Статус замороженого конфлікту в Нагірному Карабаху до вересня 2020 року був умовним і фактично не відповідав дійсності. Найбільше зіткнення останніх років сталось у квітні 2016 року, зі спорадичними інцидентами (стріляниною) на регулярній основі. У липні 2020 року озброєне протистояння Азербайджану та Вірменії відбулося не на дільниці навколо НКР, а на безпосередньому кордоні двох держав, що стало сигналом до розширення зони протистояння. Відсутність повномасштабних бойових дій не була свідченням закінчення або згасання конфлікту, поштовхом до співіснування. Роки "замороженого" статусу фактично призвели до акумуляції фрустрації та ненависті, вибудови інформаційного поля, мілітаризації сторін, появи двох поколінь людей, які жили тільки в умовах конфлікту, а отже бачили в іншій стороні лише образ жорсткого ворога. Фактично уряди Вірменії та Азербайджану перебувають останні 20 років у певному замкнутому колі: коли суспільство було готове до компромісів, через власні політичні амбіції не готова була влада; коли влада почала шукати компроміси – вже обидва суспільства були налаштовані так, що будь-які поступки сприймалися лише як зрада.

Юридичний аспект

На момент ухвалення 18 жовтня 1991 року конституційного акта "Про поновлення державної незалежності Азербайджанської Республіки" територія Нагірно-Карабаської Автономної Республіки Азербайджанської РСР перебувала поза контролем її уряду.

Ситуація неодноразово розглядалася міжнародними організаціями, зокрема ООН. У резолюції Ради Безпеки ООН № 822 від 30 квітня 1993 року зазначається, що Радбез вимагає негайного припинення всіх військових дій та актів ворожнечі, а також виведення всіх окупаційних сил з Кельбаджарського району та інших окупованих районів Азербайджану. В резолюції № 853 від 29 липня 1993 року Рада Безпеки ООН, підтверджуючи суверенітет і територіальну цілісність Азербайджанської Республіки, а також непорушність міжнародних кордонів і неприпустимість застосування сили для придбання території, засуджує захоплення Агдамського району та вимагає негайного, повного й безумовного виведення окупаційних сил з нього та інших окупованих районів Азербайджанської Республіки. У резолюції № 884 від 12 листопада 1993 року Радбез ООН засуджує порушення режиму припинення вогню в регіоні й, зокрема, окупацію Зангеланського району та міста Горадіза Азербайджанської Республіки.

Водночас в усіх зазначених резолюціях Рада Безпеки ООН не називає Вірменії країною-агресоркою, проте закликає саме її уряд використати свій вплив для досягнення дотримання з боку вірменів нагірно-карабаського регіону Азербайджанської Республіки резолюцій Радбезу і забезпечення припинення постачання засобів для продовження військової кампанії.

Європейський суд із прав людини у своєму рішенні в справі Chiragov and Others v. Armenia (application no. 13216/05) від 16 червня 2015 року підтвердив, що Вірменія здійснювала ефективний контроль над Нагірним Карабахом і прилеглими до нього територіями й, отже, мала юрисдикцію в районі м. Лачина.

Мирний процес

Фактично мирний процес щодо НКР відбувався на двох треках:

1. Мінська група ОБСЄ за співголовування Росії, Франції та США.

2. Окремі (паралельні) посередницькі ініціативи Росії.

Мінський процес щодо Нагірного Карабаху розпочався 1992 року з ініціативи скликання конференції з Карабаху під егідою ОБСЄ (тоді ще НБСЄ). На той момент організація де-факто виявилася єдиним посередником у конфлікті.

У межах мирного процесу планувалося скликати конференцію щодо Нагірного Карабаху під егідою НБСЄ, щоб створити постійний форум для переговорів у напрямі мирного врегулювання кризи на основі принципів, обов’язків та положень НБСЄ. Конференція мала відбутися в Мінську. У ній збиралися взяти участь Білорусь, Італія, Німеччина, Нідерланди, Португалія, Росія, Швеція, Фінляндія, Франція, США, Туреччина, а також Азербайджан та Вірменія. Окрім двох учасниць конфлікту, всі інші становлять так звану Мінську групу з урегулювання.

Конференція так і не відбулась, але Мінська група продовжила формальне функціонування. Її завдання – надавати відповідні межі для врегулювання конфлікту за допомогою забезпечення переговорного процесу; отримувати висновки членів щодо угоди стосовно розведення військ для того, щоб скликати Мінську конференцію; сприяти мирному процесу через розміщення багатонаціональних миротворчих сил ОБСЄ.

Фактично на сьогодні існує лише Трійка співголів Мінської групи (сформувалася в поточному складі в 1997 році) – Франція, Росія та США, що стало компромісом між сторонами конфлікту. Неодноразово обговорювалася можливість заміни Франції на ЄС (Азербайджан звинувачував Францію в провірменській позиції через діаспору), але на високому рівні цей варіант так і не обговорювався.

Деякі експерти зазначали, що останніми роками складається враження, що співголови Мінської групи сфокусовані "не на врегулюванні, а на консервації конфлікту на довгий час" і єдине, що їх бентежило, це можливість поновлення війни.

За період із 1992 до 2005 року пропонувалися різноманітні мирні плани, три з яких – за посередництва Мінської групи. Активізація переговорного процесу відбулась у 2007 році з погодженням так званих Мадридських (базових) принципів. В оновленому варіанті вони були опубліковані у 2009 році й у такому вигляді залишаються основними принципами мирного врегулювання. Мадридські принципи, зокрема, охоплюють таке:

1. Остаточний правовий статус НК буде визначений за допомогою плебісциту.

2.  Під час проміжного періоду, до визначення остаточного правового статусу НК, його населення буде мати певні права і привілеї, зокрема населення НК матиме право формувати за допомогою виборів органи влади для управління НК; проміжна влада зможе мати статус спостерігача в ОБСЄ на тих сесіях, коли обговорюватимуться питання, що безпосередньо стосуються Нагірного Карабаху; населення НК матиме право на отримання допомоги від іноземних держав і міжнародних донорських організацій.

3. Усі азербайджанські території навколо НК, що перебувають під вірменським контролем, будуть повернуті під азербайджанський контроль, а вірменські поселенці покинуть райони.

4. Коридор узгодженої ширини пов'язуватиме НК з Вірменією.

5. Усі внутрішньо переміщені особи й біженці з постраждалих від конфлікту районів матимуть право на добровільне повернення, щойно Управління Верховного комісара ООН у справах біженців визначить, що для цього на місцях їхнього колишнього проживання є належні умови.

6. Міжнародні миротворчі сили будуть розгорнуті одразу після того, як мирна угода набуде чинності для моніторингу передислокації вірменських військ і демілітаризації звільнених територій. Причому добір миротворчого контингенту проводитиметься обома сторонами за взаємною згодою, і кожна зі сторін має право на вето щодо вибору іншої.

7. Відкриті й безперешкодні транспортні та комунікаційні зв'язки між сторонами.

8. Міжнародна донорська конференція, скликана міжнародними фінансовими інститутами, у співпраці з країнами-співголовами створить фонд розмінування і відновлення інфраструктури.

9. Сторони в співпраці з країнами-співголовами скличуть чотири окремих комітети, які працюватимуть на основі консенсусу й займатимуться модальностями проведення плебісциту, технічними деталями щодо коридору, модальностями переходу від міжнародного моніторингу за допомогою комісії ОБСЄ до відновлення повного адміністративного контролю з боку Азербайджану, іншими питаннями.

10. Через п'ять років після набрання чинності мирною угодою країни-співголови скличуть конференцію для розгляду прогресу, якого дійшли робочі групи й загалом виконання мирної угоди.

Роль Російської Федерації

За період із 2008 до 2011 року проведено дев’ять зустрічей у тристоронньому форматі за участю президентів Росії, Азербайджану та Вірменії, однак реальних результатів досягти не вдалося. Важливою відмінністю нагірно-карабаського конфлікту від російсько-українського є визнання сторонами своєї участі в конфлікті. Хоча вірменська сторона й наполягає на долученні представників НК до різноманітних форматів, але не намагається представити себе в ролі посередника.

Росію традиційно сприймають як таку, що займає провірменську позицію, через союзницькі відносини між двома державами та членство в ОДКБ, однак останніми десятиліттями ситуація значно змінилася. РФ не можна назвати нейтральним чи неупередженим брокером, але вона вибудувала такі відносини зі сторонами, що постачає озброєння як Вірменії, так і Азербайджану, а також використовує конфлікт для свого зближення з Баку через намагання відтягнути останнє від європейського вектора, відносин із ЄС загалом, особливо в енергетичному секторі тощо.

Остання криза липня 2020 року дуже чітко продемонструвала дуалістичність підходів Росії, оскільки протягом чотирьох днів із початку прикордонних сутичок так і не було скликано ОДКБ. Екстрене засідання постійної ради організації було призначено й відкладено на невизначений термін "для проведення додаткових консультацій". МЗС РФ не підтримало жодної зі сторін і висловило сподівання на якнайшвидше припинення вогню та стриманість.

Роль Туреччини

Із самого початку збройного конфлікту між двома країнами Туреччина послідовно підтримувала територіальну цілісність Азербайджану й надавала гуманітарну, військову та логістичну підтримку Баку. Втім, попри висловлене бажання Туреччина не ввійшла до Мінської групи ОБСЄ через активне заперечення Вірменії.

Президент Турецької республіки Реджеп Таїп Ердоган активно критикує позицію співголів Мінської групи ОБСЄ, стверджуючи, що їхнім завданням було не вирішення конфлікту, а остаточне його замороження на користь Вірменії.

Важливим фактором, який впливає на позицію Туреччини, є окремий трек вірмено-турецького конфлікту навколо невизнання Туреччиною подій в Османській імперії 1915 року геноцидом вірменського народу.

Позиція України

Україна обрала нейтральну позицію з початку конфлікту навколо Нагірного Карабаху з чітким проголошенням повної підтримки принципу територіальної цілісності (Азербайджану). Під час різноманітних голосувань за резолюції ООН та ОБСЄ ця позиція була зафіксована. Крім того, те саме підтверджено резолюціями ГА ООН щодо конфліктів у країнах-членах ГУАМ, а також у деклараціях ГУАМ.

У червні 2006 року під час зустрічі Президента України Віктора Ющенка та міністра закордонних справ Вірменії Вартана Осканяна був єдиний випадок, коли Україна виступила з посередницькою позицією, зокрема пропонувалося надати територію України для проведення переговорів щодо вирішення нагірно-карабаського конфлікту. Надалі ця пропозиція не мала продовження.

Ганна Шелест, кандидатка політологічних наук, директорка Безпекових програм Ради зовнішньої політики "Українська призма"; Ігор Семиволос, директор Центру Близькосхідних досліджень; Алі Сафаров, юрист ІМІ, для "Детектора медіа" 

Сподобалася стаття? Допоможи нам бути ще крутішими!