Пам’ять супроти смерті

Мирослава Ільтьо, для ІМІ

З тріумфом смерті у війну ми стаємо країною до краю усамітнених у своєму горі людських сердець. Здається, немає ради болю від усвідомлення втрат. Але вона є. Шабля, якою ми ладні щоразу рубати пащеку смерті, що воліє проковтнути людину з усіма її справдженими й не збутими планами на життя, це – пам’ять. Збережена у тексті історія чийогось життя. 

Текст може трансформуватися у меморіали, пам’ятні алеї, перейменування вулиць, мурали, пам’ятники і навіть стипендіальні фонди імені загиблого героя. Але такий спосіб увічнення усе одно починається зі слів, якими хтось поділився про загиблу людину, а хтось зібрав їх докупи у некролог. 

Вікіпедія пише, що некролог повідомляє про нещодавню смерть людини й зазвичай надає стислий огляд її життя та інформацію про майбутнє поховання. А кількість інформації у некролозі залежить від рівня значимості людини. 

Михайло Грушевський, автор кількох десятків некрологів, чітко розрізняв написані ним тексти за розміром та обсягом поданої інформації, вирізняючи некрологи, посмертні замітки та некрологічні звістки. 

Структура його некрологів подібна: короткий життєпис, перелік основних творів і наукових праць, відомості про видавничу та редакторську діяльність. Виразно публіцистичний характер та метафоризованість тексту. Така собі панорамна картина основних етапів життя та творчості тих, хто відійшов у засвіти. Однак є колосальна відмінність між некрологами мирного часу й некрологами у війну.

Некролог під час війни не так спосіб озвучити добрі слова на адресу загиблого, як привід заявити на широкий загал про існування такої людини. Людини, яку втратила не окремо взята родина, а ціла країна. 

Робити видимими імена тих, хто став цифрою в статистиці втрат

Бажання розповідати історії загиблих на фронті виникло, коли сіла до кабіни водія місії “На щиті”. У морзі звернула увагу на товстезний зошит у приймальні. Навпроти прізвища з ініціалами – порядковий номер. Цей номер причеплений до кожного чорного пакета з тілом людини, що водій поклав до кузова. А в людини є ім’я, за яким вдача, здобутки і масштаб особистості. Більшість безіменних людських історій залишаються скороченими до тих чотирьох цифр. Бо не розказані й не записані. 

Ретельно виписаний життєпис може стати запорукою уважного знайомства. Тексти про життя загиблих не лише про журналістику, а й літературу вічно актуальні. Вони сягають не тільки площини окремішності буття особистості, а й історично важливих подій, коли життя загиблої людини невіддільне від історичного процесу, що увійде в підручники. Так на кін історії виходить нова еліта, яка заслуговує на згадку свого імені. Однак історія плекає героїчних героїв, а коли ми цьому підігруємо, то маємо загрозу отримати пантеон до блиску відполірованих героїв, схожих з отими забронзовілими монументальними погруддями на чорно-білому тлі. 

Увічнення пам’яті має увічнювати неприкрашену правду про життя. Прагнення описати смерть на фронті героїчною і звитяжною – це про бажання підігнати кожну загибель під один стандарт – доблесний. Але всім відомо, що смерть на передовій буває часто негеройською. Смерть у більшості випадків прозаїчна. Але від того безглузда загибель не применшує цінності життя тієї людини. А цю культуру прийняття смерті на фронті не в бою, а, до прикладу, під час бриття біля умивальника, внормувати для суспільства можемо ми, журналісти, у своїх текстах пам’яті загиблим. Свою самовідданість людина проявила, коли одягнулася у військову форму, а загинути могла за трагічної помилки чи в нещасному випадку. 

Допустити маленьку брехню в некролозі задля драматизму й емоційності – це залишити за собою останнє слово в чужій історії. Коли той, хто мав би заперечити недостовірність і звернути увагу на перекручування чи згущення фарб, не може цього зробити, бо мертвий. І якщо з такого боку оцінювати ситуацію із невинним журналістським трюком робити звичайних людей трохи надзвичайнішими – це не так про професійні стандарти, як про моральність. 

Правдивий образ загиблого героя має більше шансів не зранити рідних, аніж відполірований. Близькі загиблого його випещений образ справедливо можуть сприйняти як такий, що відповідає стандартам для полеглих захисників, а життєву історію без прикрас недостойною рядків некролога. 

Не без того, що прикрашені тексти здатні викликати у військовослужбовців внутрішній опір і сум’яття щодо своєї належності до справжніх героїв. 

Слухати зранених рідних загиблого без спроб запевнити, що все буде добре 

Війна відкрила нам пантеон страхів, зокрема страх невлучного слова – непідходящого. Зболена людина потребує розуміння та підтримки, тому важливо під час запису інтерв’ю стежити за словами, аби випадково не додати душевного болю. Іноді краще промовчати, з дозволу обійняти, показавши своє співчуття та розуміння у такий спосіб. 

Людина у горі відчуває пригнічення, смуток, вона борсається у трясовині переживань. Ми не можемо й не повинні контролювати чужий емоційний стан, та поряд із людиною у горі ми здатні контролювати, наскільки чуйні й чутливі ми самі. Чи достатньо розуміючі. 

Коли я йду на розмову до людини, яка переживає втрату, насамперед не очікую конкретної моделі поведінки. Я відкрита до того, що людина може бути вся у чорному або вбрана в кольорові кеди й строкатий одяг. В обох випадках прагну, щоб людина зі мною не чулася винною за те, як вона виглядає у своїй скорботі. 

Людина, що переживає горе, може плакати, сміятися, голосити або не виражати жодних почуттів – і я це приймаю. Мені не потрібні якісь правильні емоції людини, я прийшла записати історію, а не отримати якийсь зворушливий ексклюзив.

Зранені співрозмовники переживають дуже багато різних почуттів та емоцій: біль від утрати, страх перед майбутнім, злість, відчуття несправедливості або провини. І слова на кшталт “заспокойтеся”, “усе мине”, “вам є для кого жити”, “зараз багато хто переживає те саме”, “усе буде добре” абощо – це все слова, які забороняють ці почуття. Обережність зі словами потрібна для того, щоб ніяким чином не відібрати в людини її право погорювати. Є фрази, що дають людині впевненість у тому, що її почуття важливі. Жодну маму не втішать слова, що її син загинув як герой, бо він загинув як її дитина. 

Слухати варто довго і уважно, навіть якщо знаєте, що використаєте не все. Важливо не квапити говорити. Довіра не виникає за замовчуванням, тож зона відповідальності журналіста – створити умови, де людина матиме час поступово розкривати душу. Я нічого не можу дати людині в горі, крім свого часу в присутності поряд. 

Важливо всіляко невербально старатись укріплювати в людини відчуття безпечного середовища, місця, де вона може дозволити собі слабкість. Під час мовчанки, коли людина тамує сльози або ж дала їм волю, дуже важливо не порушити ту мовчанку, аж поки співрозмовник не зробить це першим.

Журналіст із героєм спільно творить спогад про людину, яка загинула. Коли співрозмовник розуміє, що ваша місія надати форми історіям, хранителем яких він є, ймовірність, що виникне бажання ними поділитися, суттєво вища. 

Краща моральна підтримка – висловити захоплення людиною, про яку вам розповідають. 

Адже в людей природна потреба почуватися потрібними. Для рідних, які втратили дорогу людину, відчуття, що комусь потрібні згадки про дитячі бешкети чи нескінченні подробиці про вдачу загиблого, – це нагода прожити в пам’яті ті згадки при свідках. Комусь є діло до їхніх спогадів, і це часом не про скорботу, а про безцінний шанс потрапити у часопростір, де людина жива. Розмови про загиблих – це спосіб продовжити їм буття серед живих. 

Підсвічувати через інший досвід людям у горі спосіб давати раду з життям 

Мова – мало не надприродна сила, що існує між людьми, і саме розмови мають неабияке значення для зцілення. Розмови, записані в цілісну історію, мають усі шанси якщо не зцілювати колективне горе, то підсвічувати спосіб проживання й прийняття невідворотності смерті. Шлях через досвід іншого. 

Наприклад, мама загиблого героя Артема Димида, Іванка, відома на всю Україну тим, що співала колискову над труною сина, була багатогранною й цікавою особистістю до того, як здобула цей впізнаваний образ. Коли ми з нею спілкувалися для інтерв’ю, я оминала увагою будь-які згадки про те, чому вона так вчинила і що в цей момент відчувала. Вона більша за цю історію, значно більша за всі рамки, в які можна помістити зранену людину, адже їй не стали чужими ані сміх, ані щирий захват якоюсь дрібничкою, ані замилування. Жінка в горі не збулася емоцій, які роблять її живою. 

Після виходу нашого інтерв’ю з пані Іванкою мені написала у приватні повідомлення молода вдова. Вона поділилася, що після загибелі чоловіка їй бракувало слів. І тоді вона читала мої тексти про загиблих або інтерв’ю з їхніми рідними. Жінці ті тексти допомагали розуміти, що вона відчуває. Обрамити у слова власні емоції. Інтерв’ю з Іванкою Димид вона надіслала мамі свого чоловіка, бо, зі слів жінки, воно про життя, навіть коли довкола смерть. 

Ця історія утвердила мене в тому, що некрологи потрібні рівноцінно як для увічнення пам’яті, так і для утвердження життя. Цінно в полотні трагедії знайти проблиск віри, надії чи завзяття до боротьби й показати, як родини загиблих героїв живуть далі, де і як знаходять на це сили. 

Щось плекати, а щось пильнувати й не допускати у некролозі 

Відповідальність делікатно провести читача поміж болю, який нагромаджується абзац за абзацом, не притупляючи чутливості, але й не зранюючи – це чи не найважче завдання у тексті некролога. Не перестаратися все спростити і разом з тим не колупати літерами чужу рану. 

Некролог одному із загиблих героїв я вирішила написати після слів комбата про те, що він хлопця до моргу вночі приніс у одній руці. Ця деталь варта була дуже гострого речення. Як авторка тексту я отримала б, може, й внутрішню втіху, що зуміла одним реченням передати усю чорноту війни. Але чого варті мої літературні потуги, якщо це речення буде діжкою солі на рани батьків героя. 

Деталі – це саме те, що занурює читача у світ героя. Вони інколи схожі на сонячних зайчиків, що з’являються від єднання дзеркального скельця і сонячного світла. Одна тонка деталь може віддзеркалили читачу його самого. Згадка про гру на сопілці чи традицію щорічних осінніх гір, збережених в об’єктиві фотоапарата, здатна проявити любов у читача. Бо впізнавана любов у хвилини романтичного настрою грати на сопілці чи споглядати схід сонця із-за соснових крон об’єднує. І читач старається героя зрозуміти й осягнути як людину, з якою має щось спільне. Фактурний герой той, якому вдалося зберегти його людське. 

Можна написати п’ять епітетів, що загиблий був сміливим, розсудливим, уважним до інших, щедрим та принциповим. А можна до кожної із цих його чеснот дібрати історію, де він так себе проявив. 

Загиблий герой Максим Петренко із позивним Доцент був неабияким мрійником й експериментатором, що ніяк не суперечило йому вдумливо і систематично працювати в науковій царині, яка тяжіє до точності. Цю його двоїсту вдачу, з одного боку інтелігента, а з іншого – воїна, вдалося передати якраз через конкретні замальовки з його біографії. Ці слова без прикладу не були б переконливими. 

До того ж добра деталь може дати ефект співпричетності і створити враження, що читач подивився фільм, заснований на реальних подіях. 

Некрологи можуть бути не тільки згадкою про загиблого героя, але й безцінним джерелом фактажу про окремо взяті бої на конкретній ділянці фронту. Через конкретну історію бійця у суспільства більші шанси осягнути, що ж відбувається з цілою країною. 

Треба, щоб хтось перший написав некролог 

І хоч складається враження, що стрічки у соцмережах перетворюються на суцільний некролог, для історичного літопису їх вкрай недостатньо. Зазвичай відбувається тиражування однієї й тієї ж історії. Поза увагою залишаються не ті, хто чи то менш достойний, чи то не достатньо був славетним воїном. Ні. Поза увагою залишаються ті, кому не пощастило опинитися в пулі уваги журналістів. Зазвичай достатньо одній людині написати про когось, щоб стати першоджерелом. 

У цій площині титанічну роботу проробляє команда агенції “Або”. Вона створила платформу “Меморіал пам’яті жертв війни”, що зберігає пам’ять про загиблих цивільних та військових. Ця платформа напрочуд цінне джерело інформації для правозахисників, журналістів та письменників. 

Серед розмаїття форм, завдяки яким у світі на одну історію про чийсь всесвіт стає більше, далеко не остання роль у некролога. Деякі історії, об’ємні й багатовимірні, не підлягають визначенню “некролог”. Літературно красиві тексти з глибоким підтекстом, продукують сенси, допомагають осягнути смерть, містять в собі смішні дотепи, ба навіть рецепти, виконують головну мету – увічнення пам’яті загиблої людини. Первісно важливим для некролога є зміст, а не форма, тож не варто боятись братись за таку чутливу тему. 

З тріумфом смерті у війну ми стаємо країною, де історії про загиблих людей – це шлях зберегти й утвердити національну пам’ять про кожного, хто в цій війні здобув свій порядковий номер.