Огляд основних положень законопроєкту “про дезінформацію” та попередні висновки ІМІ

Фото – flyparade / Getty Images

Громадська організація “Інститут масової інформації” підготувала короткий аналіз так званого законопроєкту “про дезінформацію”, який було опубліковано на сайті Міністерства культури, молоді та спорту України.

Після прочитання законопроєкту ІМІ не рекомендує депутатам його підтримувати, а самому МКМС варто утриматися від реєстрації його в парламенті. Документ містить неоднозначні норми, які є неприпустимими в демократичному суспільстві. 

Основні складові законопроєкту:

1. Введення вузького поняття дезінформації як суто недостовірної інформації стосовно питань, що мають велику суспільну важливість, та  запровадження відповідальності за дезінформацію.
2. Створення спеціального державного органу – Уповноваженого з питань інформації – і наділення його широкими і монопольними повноваженнями у сфері інформації.
3. Створення спеціального органу – Асоціації професійних журналістів України (АПЖУ). Тільки тримачі картки АПЖУ зможуть називатися “професійними журналістами” і користуватимуться захистом держави, зокрема від перешкоджання законній професійній діяльності. Лише “професійні журналісти” зможуть отримувати акредитацію на публічні заходи органів державної влади. 
4. Окрім “професійного журналіста”, вводяться також поняття “журналіст” (усі ті, хто не побажав вступати до лав АПЖУ) і “поширювач інформації” (фактично всі користувачі соцмереж). “Журналісти” будуть обмежені в доступі до державних органів влади, а також не матимуть інших видів захисту і гарантій своєї професійної діяльності (зокрема, захисту від злочинів проти журналістської діяльності). Усі “поширювачі інформації” будуть зобов'язані поширювати тільки достовірну інформацію і перевіряти її достовірність перед розповсюдженням та водночас додатково забезпечувати свою “відкритість і прозорість” (?). 
5. Створення Індексу довіри, який присвоюватиметься ЗМІ в порядку та згідно з критеріями, затвердженими державним уповноваженим, на підставі оцінки від незалежної організації, обраної уповноваженим. Що це будуть за організації і який у них рівень компетенції, за яким принципом їх пропонується обирати – наразі незрозуміло.

Дезінформація

Той факт, що свідоме введення в оману суспільства щодо важливих питань становить загрозу, важко заперечувати. Чинне законодавство України не передбачає відповідальності за поширення неправдивої інформації, яка стосується всього суспільства загалом. Але, можливо, з боку розробників законопроєкту мала місце помилка в перекладі терміна “fake news”, який вони звели лише до поширення інформації про факти, яких не існує, оскільки насправді це значно ширше поняття.

Хай там що, механізми реагування на поширення дезінформації в законопроєкті недосконалі, якщо не сказати хибні. 

По-перше, реагування на таку суспільно небезпечну дію, як поширення недостовірної інформації про суспільно важливі питання, здійснюється не правоохоронними органами за процедурою, уже передбаченою Кримінальним процесуальним законодавством, не Національною радою, яка принаймні теоретично є більш незалежним регуляторним органом, а новоствореною інституцією – Уповноваженим з питань інформації, статус і повноваження якого викликають багато запитань. Водночас реагування на дезінформацію з боку інших суб’єктів не передбачено. По-друге, суб’єктами дезінформації є не тільки ЗМІ або посадові особи, а й звичайні громадяни, яких законопроєкт називає  “поширювачами інформації”. Це дозволяє притягнути до кримінальної відповідальності будь-кого просто за перепост якоїсь інформації в соціальних мережах – причому таке притягнення відбуватиметься не за процедурою, встановленою кримінальним процесуальним законодавством. 

Такий підхід зрівнює відповідальність творців фейків і тих, хто їм повірив і просто переставив інформацію (а також власника сайту, якщо творця фейку знайти не вдасться). Це є порушенням справедливості і співмірності покарання залежно від ступеня суспільної небезпеки діяння. Простіше кажучи, не можна вважати однаковим рівень впливу, а відповідно, й рівень суспільної небезпеки створення фейку, наприклад, про військову чи екологічну загрозу і передрук такої “новини” в соцмережах з боку наляканих громадян. Тож і реагування держави має бути різним. У чинному законодавстві це забезпечується спеціальними положеннями кримінального процесуального законодавства – проте законопроєкт про дезінформацію таких запобіжників не містить.  

Законопроєкт зводить усе регулювання в цій сфері до діяльності державного уповноваженого з інформації. Причому без належного контролю за його діяльністю з боку громадськості і без можливостей запобігання зловживанням владою і службовим становищем. 

Нагадаємо, що чинне законодавство України вже передбачає механізми реагування на поширення недостовірної інформації, причому на кількох рівнях:

• Вимога спростування недостовірної інформації або надання права на відповідь – цивільно-правова відповідальність у вигляді компенсації матеріальної чи моральної шкоди, завданої поширенням недостовірної інформації, що застосовується у випадках, коли інформацію поширено стосовно фізичної або юридичної особи.
• Адміністративна відповідальність відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення стосовно фізичних осіб, які поширюють недостовірну або неправдиву інформацію, наприклад поширення неправдивих чуток, що можуть спричинити паніку серед населення або порушення громадського порядку (ст. 173-1 КпАП).
• Кримінальна відповідальність за поширення суспільно шкідливої інформації, незалежно від наявності ознак неправдивості, наприклад публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади, а також розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій (ст. 109 ККУ) або публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами зміни меж території або державного кордону України з порушенням порядку, встановленого Конституцією України (ст. 110  ККУ).

Підсумовуючи. Задум про реагування держави на дезінформацію зрозумілий, але механізм реагування становить більше шкоди, ніж користі. На жаль, наразі це радше схоже на дискредитацію самої ідеї боротьби з фейковими новинами. 

Уповноважений з питань інформації 

Законопроєкт передбачає створення спеціального суб’єкта владних повноважень – Уповноваженого з питань інформації. 

Уповноваженого призначає на посаду та звільняє з посади Кабінет Міністрів України. Положення про уповноваженого та його представників затверджується Кабміном. Водночас зазначено, що уповноважений веде свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Таким чином, його функціонування не відповідає вимогам статті 6 Конституції України, згідно якою державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Адже уповноважений не відповідає ознакам виконавчої влади, проте призначається, звільняється саме виконавчою гілкою влади.

Хоча положення законопроєкту зазначають, що діяльність уповноваженого доповнює наявні засоби захисту прав і свобод людини та громадянина, не скасовує їх і не спричиняє перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод, – це не відповідає іншим нормам законопроєкту. Уповноважений має надзвичайно широкі, а в деяких випадках монопольні повноваження. Зокрема, він має право звертатися із заявами про відповідь або про спростування дезінформації до поширювачів масової інформації, звертатися до суду з позовними заявами про визнання відповідної інформації дезінформацією, про відповідь або спростування дезінформації, про зобов’язання поширювача масової інформації виконати вимоги цього закону тощо.

Уповноважений має право звертатися до суду із заявами про обмеження доступу до інформації, поширеної через мережу Інтернет або за допомогою сервісу обміну миттєвими повідомленнями (?), про обмеження доступу до вебсторінки, вебсайту чи облікового запису сервісу обміну миттєвими повідомленнями – водночас процедуру виписано в такий спосіб, що в поширювача інформації немає можливості заперечувати проти блокування свого сайту. 

Уповноважений має право ознайомлюватися з документами, зокрема тими, що містять інформацію з обмеженим доступом, та отримувати їхні копії в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від форми власності, органах прокуратури, включно зі справами, які перебувають у судах. 

Уповноважений обов’язково залучається третьою особою в судових спорах про спростування недостовірної інформації, поширеної масово, навіть якщо воно стосується окремої юридичної або фізичної особи, зокрема посадової особи.

Уповноважений має право звернутися до технічних посередників та адміністратора систем і реєстру доменних імен для отримання ідентифікаційних даних поширювача масової інформації, водночас власник вебсторінки, вебсайту чи облікового запису або технічний посередник зобов’язані невідкладно, не пізніше ніж за 24 години з моменту отримання запиту уповноваженого, надати йому ідентифікаційні дані поширювача масової інформації або повідомити про їхню відсутність. Якщо технічний посередник не надав у встановлений цим законом строк інформації на запит, суд за заявою уповноваженого має право зобов’язати технічних посередників обмежити доступ до вебсторінки, вебсайту або облікового запису, власники яких порушили вимоги закону щодо прозорості поширювача масової інформації.

За відсутності ідентифікаційних даних поширювача масової інформації уповноважений звертається до суду із заявою про визнання факту поширення дезінформації. У разі задоволення заяви суд визнає цей факт разом з обмеженням доступу до дезінформації або без такого. 

Справи за заявою уповноваженого з питань блокування сайтів або повідомлень в інших месенджерах підлягають вирішенню судом першої інстанції в триденний строк з дня надходження заяви. Уповноважений звертається до суду із заявою про обмеження доступу до вебсторінки, вебсайту чи облікового запису, або інформації в мережі Інтернет, або поширеної за допомогою сервісу обміну миттєвими повідомленнями в разі відсутності ідентифікаційних даних власника, передбачених Законом України "Про інформацію".

Окрім того, уповноважений подає до суду заяви про стягнення штрафів. Процедура накладання штрафів не передбачає запрошення на судове засідання поширювача інформації. Водночас мінімальна сума штрафу становить від 4 723 000 гривень. 

Заразом законопроєкт передбачає, що уповноважений та його представники не є державними службовцями і на них не поширюється дія Закону України "Про державну службу". 

Таким чином, законопроєкт створює механізми державного втручання в інформаційну сферу у вигляді Уповноваженого з питань інформації, який наділений надзвичайними повноваженнями втручатися в будь-який аспект інформаційної діяльності в Україні без наявності запобіжних механізмів проти зловживань. Також надзвичайні повноваження з втручання в інформаційну діяльність уповноваженого базуються не на експертних висновках або іншому всебічному та об’єктивному аналізі інформації, а на власних переконаннях уповноваженого або його представників і на їхньому особистому уявленні щодо наявності або відсутності в тій чи іншій інформації ознак дезінформації. Такий механізм не відповідає міжнародним зобов’язанням України, зокрема положенням статті 10 Конвенції з прав людини і основновоположних свобод та судовій практиці Європейського суду з прав людини.

“Асоціація професійних журналістів України”

Законопроєкт пропонує створити “Асоціацію професійних журналістів України”, яка буде єдиною в Україні недержавною некомерційною професійною організацією журналістів, що утворюється та функціонує з метою забезпечення реалізації завдань самоврядування журналістів. Згідно із законопроєктом, АПЖУ не може бути реорганізована чи ліквідована. Водночас автори навіщось детально виписали в тексті законопроєкту статут АПЖУ із зазначенням осередків у регіонах, процедур ухвалення рішення, процедур голосування, органів правління, хто може туди входити, порядку голосування, розміру внесків і так далі. Справжня саморегулівна організація повинна сама виписувати і затверджувати свій статут. Така конкретизація в законопроєкті та ще й заборона на реорганізацію точно є зайвими. 

До керівних органів АПЖУ (Ради журналістів та Комітету професійної етики) зможуть увійти тільки ті “професійні журналісти”, які подадуть до опублікування на сайті асоціації декларацію за формою декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, і які понад 75% сукупного доходу за останні п'ять років отримували за надання послуг зі збору, одержання, створення, редагування або поширення масової інформації. До прикладу, в Німеччині до місцевої спілки журналістів приймають тих, у кого річний дохід від журналістської діяльності становить понад 50%. 

Асоціація утворюється установчими зборами журналістів, на які делегуються по три журналісти від чітко визначених у законопроєкті семи організацій – Національної асоціації медіа, Асоціації “Індустріальний телевізійний комітет”, Української асоціації видавців періодичної преси, Публічного акціонерного товариства “Національна суспільна телерадіокомпанія України”, Всеукраїнської громадської асоціації “Комісія з журналістської етики”, Національної спілки журналістів України та юридичних осіб, що входять до системи державного іномовлення України. Чому автори законопроєкту обрали саме ці організації і за якими критеріями – невідомо. Очевидно тільки, що як мінімум у двох з них, НСЖУ та КЖЕ, – прямий конфлікт інтересів, адже АПЖУ фактично є для них конкурентом і займає їхню ж нішу. 

Щодо членства в АПЖУ – приймають усіх, хто зголоситься. Зокрема, щоб стати членом асоціації, досить мати повну цивільну дієздатність, бути громадянином України (або особою, яка має право постійного проживання в Україні) і досвід роботи журналістом не менш ніж три роки. Під час вступу охочі “приймають та зобов’язуються дотримуватися Кодексу професійної етики журналіста”. Все. Якою може бути довіра до організації, що зараховує до своїх лав абсолютно всіх: і чорнушників, і тітушок, і апологетів “русского міра”, – питання риторичне. Відмовлено в членстві в АПЖУ лише деяким категоріям громадян, зокрема іноземцям, членам керівного складу політичних партій, особам, що мають непогашену судимість, занесеним до переліку тих, хто становить загрозу нацбезпеці, та співробіникам “санкційних” медіа.

Складається враження, що ти можеш бути махровим джинсовиком і гордо титулуватися “професійним журналістом”. Попри всю деталізацію статуту АПЖУ в законопроекті відсутні чіткі норми, які б пояснювали, як саме АПЖУ зможе моніторити дотримання “професійними журналістами” всього Кодексу професійної етики. 

Вилучити особу з асоціації можуть за низку дисциплінарних порушень, зокрема за порушення журналістської етики, за неанонімною скаргою, яку має розглянути керівний орган АПЖУ – Комітет журналістської етики. Рішення ухвалюється простою більшістю голосів. Виникає питання: якщо до асоціації приймають усіх підряд, то де гарантія що до комітету етики не ввійдуть представники тітушок і фейкових журналістів з усієї України, які будуть дружно і простою більшістю голосувати “за своїх”? До речі, прескарта видаватиметься на весь період членства в асоціації – не передбачено якоїсь періодичності чи регулярного підтвердження того, що людина продовжує працювати журналістом. 

Членство в асоціації надаватиме статус “професійного журналіста”. Виключно цей статус дозволятиме працювати в місцях надзвичайних подій, бути акредитованим при органі влади, а також надаватиме кримінально-правовий захист саме як журналістові, а не пересічному громадянину (ст.ст. 171, 345-1, 347-1, 348-1). Цікаво, що, згідно із законопроєктом, повідомлення про підозру професійному журналісту у вчиненні кримінального правопорушення може здійснити лише Генеральний прокурор, його заступник, прокурор Автономної Республіки Крим, області, міста Києва та міста Севастополя. 

У підсумку можна зазначити, що запропонований законопроєкт не виконує функцій захисту українського суспільства від поширення суспільно шкідливої інформації та дезінформації. Натомість він створює механізми тотального контролю за інформаційним простором, причому не тільки за традиційними засобами масової інформації, а також і за звичайними громадянами, які в будь-який спосіб обмінюються інформацією. Додатково встановлюється спеціальний державний контроль за журналістською діяльністю і позбавляються прав журналіста особи, які не пройшли спеціальної процедури реєстрації і не підпадають під спеціальний контроль відповідно до встановлених державою процедур. У такому вигляді законопроєкт порушує самі принципи існування України як правової держави, що поділяє європейські цінності і прагне побудувати повноцінне демократичне суспільство. Законопроєкт має бути доопрацьований, зважаючи на загальні принципи щодо свободи слова, закладені в Конституції України і міжнародних нормативних актах, зокрема стосовно мінімізації втручання держави в реалізацію свободи слова і здійснення такого втручання виключно на підставі закону, лише для досягнення законної мети і в межах, необхідних у демократичному суспільстві.