Лінійна продюсерка “Суспільне Дніпро” Аліна Елєвтєрова: "Поєднання мене як людини і як журналістки було дуже складним викликом"

Аліна Елєвтєрова — лінійна продюсерка Суспільного Дніпро. Перед тим, як прийти на Суспільне, працювала редакторкою новин 9 каналу, що мовить у Дніпрі. Від 2018 співпрацює з "Цифролабою" як регіональна представниця, зокрема висвітлювала питання безпеки дітей в інтернеті для їх батьків. У 2019 пройшла курс "Госпітальєрів", аби підготувався до будь-якого подальшого розвитку подій. Від початку повномасштабного вторгнення в Україну протягом місяця поєднувала работу "в полі" для Суспільного із продюсерською роботою, і працювала фіксеркою для кількох іноземних медіа у Харкові, Запоріжжі, Херсоні та Дніпрі.

Аліна Елєвтєрова (фото з сторінки Facebook)

- Аліно, де саме ти працювала як фіксерка та для кого?

- Коли почалося повномасштабне вторгнення, я була в Дніпрі, і вирішила тут лишатись. Уже за два дні почала працювати фіксеркою. Спочатку багато працювала по Дніпру. ми з колегами фільмували, як тут розгортались волонтерські центри, штаби для переселенців, як готували коктейлі Молотова.

На третій день обстріляли центр Харкова і ми поїхали туди з колегами з Італії. На блокпостах, звісно, були постійно якісь проблеми, але нам вдалось доїхати ще навіть до того, як пожежники все загасили. Це, певно, було вперше в моєму житті, коли я зрозуміла, що можу абсолютно довіряти нашим поліцейським, військовим, пожежникам. Вони всі дуже злагоджено працювали і давали  нам працювати. Це здивувало трохи, бо у мирному ще більш-менш тоді Дніпрі знімати було важко. Може, через те, що влада не розуміла, як працювати з пресою, куди можна нас пускати, що можна показати, але в Харкові все було по-іншому.

В Харкові ми тоді відпрацювали до того, як відновився обстріл Північної Салтівки. Вирішили їхати звідти, коли почули обстріли, але наступного дня все ж повернулись знову. Це жахливе видовище, там не було мобільного зв'язку, будинки палали, бо пожежники просто не встигали їх гасити, а люди продовжували там жити.

Салтівка, Харків. Фото: Аліна Елєвтєрова

Потім знімали в харківському метро, де жили люди, у яких уже не було домівок. Знімали жінку, яка кілька днів тому народила і була там з немовлям. Я тоді лишила там всю свою їжу та ліки. Якби я могла щось ще віддати, я би це зробила.

Пізніше ми знімали ще у Запоріжжі, у священника, в церкві якого ховались місцеві замість бомбосховища. Також я їздила в деокуповані села Херсонщини. Ми були першими, кого туди пустили.

В усе це було важко повірити, що ти працюєш на війні у своїй країні. Що ти одного ранку прокинулась від вибухів і почалось повномасштабне вторгнення. Я працювала і у 2015-му на війні, але це було інакше, я не можу це порівняти, це інші виміри.

- Ти знімала і для себе також?

- Так, я поєднувала фіксерство із роботою на Суспільному. Знімала також щось для нашої філії і допомагала трохи колегам із Харкова і Запоріжжя. Також в цей період ми з менеджером та шеф-редакторкою нашої філії просто отак сідали та думали, що нам робити далі. Бо ми, наприклад, не розуміли, що робити з філією, адже біля нас телевізійна вежа, і в неї могло будь-коли прилетіти. Ще ми активно займались питаннями евакуації співробітників, бо хтось вирішив лишатись, а хтось вирішив їхати та продовжувати співпрацювати із редакцією дистанційно.

- Скільки ти займалась саме фіксерством? 

- З італійцями я працювала без упину перші 10 днів, ми просто відкатали їх в машині. Згодом мої італійці поїхали в Миколаїв, а я лишилась у Дніпрі, але продовжувала розшифровувати і перекладати для них інтерв'ю щовечора. Ще працювала фіксеркою в Дніпруїі. Загалом займалася цим весь перший місяць нонстоп. А потім вже повністю повернулась до Суспільного і переключилась на Дніпро. 

- Час від часу я чую від колег, які займаються фіксерством, скарги на співпрацю з іноземними професійними воєнкорами. Українським колегам іноді по-людськи складно прийняти відстороненість професійних воєнкорів, іноді, можливо, цинічність. Чи були у тебе такі проблеми?

-   Мабуть, мені пощастило, бо у мене були журналістка і журналіст, які працюють на війнах постійно. Вони були в Сирії та Іраку, і війна в Україні для них дійсно не щось нове. Вони розуміли, що можна показувати, що ні, як говорити з людьми. Вони поважають правила, але і намагаються виконати свою роботу. Я питала їх, навіщо вони приїхали, в чому їхня мотивація. Вони казали, що в той момент ЄС мав ухвалювати поставки зброї, тому, якщо люди будуть бачити, що тут відбувається, вони можуть почати тиснути на уряд, аби він ухвалив відповідні рішення. Для них це був інструмент політичної залученості своєї країни в цю війну. Так, іноді журналістка була дуже жорсткою, я б не змогла так. Але мені подобалось спостерігати за ними. Також я співпрацювала з журналісткою з The New York Times і все також було супер комфортно.

ВІДЕО

- Ти відчувала, що тобі чогось не вистачає в роботі?

- Мені не вистачало розуміння, що можна знімати, як коректно подавати інформацію. Ми багато консультуватись з військовими щодо цього, уникали називати адреси, будь-які прив'язки, бо не було розуміння, що ворог використає. Звісно, ми не працювали корегувальниками, але до останнього лишалось відчуття непевності.

Ще стопудово не вистачало захисту. Ми його знайшли вже згодом якось самостійно. Наприклад, коли я була в Харкові, у нас кілька днів був тільки один комплект із бронежилета і каски. Але ми там так працювали. Я не мала б такого робити, але я мала працювати. Під обстріл ми не попали, що добре.

- Що було найскладніше для тебе?

- Що у тебе є робота, яку треба робити, але перед тобою, наприклад, людина, у якої знищено все, вона могла померти. Тобі треба зробити твою роботу, але ти в цей самий час паралельно думаєш не лише про те, що людина каже тобі в коментарі, але і намагаєшся зрозуміти, як їй можна допомогти. Я не впевнена, чи це з етичного погляду ОК для журналістки, але як людина я не могла розвернутись і просто поїхати. Коли ми закінчували інтерв'ю, я говорила з ними як людина, намагалась допомогти, чим могла на той момент. Просто поговорити, спитати, чи все є, може, треба якісь контакти. Я журналістка, медіаторка, у мене є контакти багатьох людей, і я можу їх сконтактувати між собою і допомогти вирішити якусь проблему. Або комусь дати ліків, або чогось іншого. Не було страшно під обстрілами, я розуміла, що можна робити, а чого не можна, а ось це поєднання мене як людини і мене як журналістки було дуже складним викликом. 

- Тобі вдалось знайти для себе якесь рішення, відповідь, як із цим справлятись?

- Так, я вважаю, що робила правильно. Думаю, після інтерв'ю треба відкласти камеру та поговорити, як людина з людиною, допомогти, чим можеш. Я при цьому все одно дотримуюсь стандартів мовлення, нейтралітету і балансу думок, навіть якщо не хочу цього іноді. Ну і звертатись за професійною психологічною допомогою -  нормально, не знаю, як зараз без цього.

- Що зараз з професійного переважає? 

- Тепер найскладніше це якось підлаштувати своє життя під війну. Наприклад, ми маємо знімати і щось "нормальне", робити матеріал про концерт якийсь. Адже люди продовжують жити, волонтерам треба відпочинок і військовим, які повертаються з ротації, треба видихнути і побути в тилу. І ми робимо такі матеріали також. Але кожного разу думаєш, що за 220 км відбувається треш, люди помирають, а ми про хлопчика знімаємо милий сюжет або про те, що фонтани увімкнули. Це складно. І формування довгострокових планів під час війни це складно, до іншого плюс-мінус я звикла.