Українські медіа відчувають критичний дефіцит кваліфікованих журналістів та досвідчених редакторів. Брак кадрів негативно впливає на якість інформаційного простору. Основними причинами кризи стали наслідки повномасштабної війни, системні проблеми вищої освіти та відсутність фінансової стабільності в галузі. Редакції змушені витрачати свій обмежений ресурс на базове навчання новачків, що призводить до вигорання команд та звуження тематичного спектра матеріалів. Ситуація потребує переосмислення підходів до підготовки фахівців та створення механізмів інституційної підтримки медіа, зауважують досвідчені медійники, які поділилися своїми думками з Інститутом масової інформації.
Кадровий голод в українських медіа є глибшим, ніж просто тимчасові труднощі. Він за своїм масштабом і значенням загрожує перерости в інституційну кризу. Водночас проблема має кілька вимірів.
Війна вимила з ринку значну частину професіоналів: одні пішли на фронт, інші виїхали за кордон, рятуючи родини. Водночас частина змінила професію, зокрема через посилення економічного тиску, що значно знижує конкурентоспроможність професії порівняно, наприклад, з піаром чи IT-сектором.
Ситуація ускладнюється тим, що паралельно зменшився рекламний ринок і зросла залежність від грантів, а це додає звітності, конкурсних заявок та іншої роботи людям, які мали б займатися редакторським контролем і розвитком продукту. Життя від гранту до гранту не дозволяє будувати багаторічні стратегії чи утримувати висококласних фахівців, чия експертиза потребує відповідної оплати.
Дефіцит журналістів і редакторів призводить до перевантаження. Частина вакансій у редакціях довгий час можуть залишатися відкритими, а наявним співробітникам доводиться працювати на межі людських можливостей. Це стає причиною вигорання, помилок і знову звільнень.
Крім того, відчутним є розрив між тим, що дає академічна освіта, і тим, чого вимагає реальний ринок праці. Редакції іноді перетворюються на такий собі “прохідний двір” для молоді, яка не бачить у журналістиці життєвої перспективи й після короткої практики йде з професії. Це виливається у втрату наступності досвіду та деградацію стандартів.
Звісно, багато медіа залишаються прискіпливими до якості свого контенту і надзусиллям утримують її рівень, але водночас множаться редакції, що більше покладаються на привернення уваги аудиторії клікбейтним інформаційним фастфудом.
Зрештою, виникає замкнене коло: брак людей веде до зниження якості, а зниження якості унеможливлює залучення ресурсів для наймання нових людей.
Війна прискорила відтік кадрів
Війна не єдина причина кадрової кризи в медіа. Але нині це найбільш загрозливий фактор. Російська агресія проти України не лише забрала людей фізично, а й створила умови для тотального вигорання. Журналісти, щодня працюючи з інформацією про події та наслідки війни, часто обирають шлях найменшого опору – перехід у корпоративний сектор. Заступниця головного редактора онлайн-видання LB.ua Марина Сингаївська зазначає, що у воєнних умовах конкуренція за кадри з бізнесом є нерівною:
“Жінки з дітьми виїхали за кордон чи до інших регіонів України, чоловіки пішли на службу в Збройні сили. Ще хтось залишив роботу через вигорання, бо до цього призводить стресова робота з травматичним контентом і часто ненормований графік. Крім того, журналістів на більші гроші з меншим навантаженням переманюють комунікаційні служби приватних компаній”.
Головна редакторка онлайн-медіа Liga.net Юлія Банкова наголошує на довгострокових наслідках війни:
“Українська журналістика втратила дуже багато професійних кадрів. І, поки виросте наступне покоління, а воно виросте, для цього потрібен час, бо люди ростуть дуже довго”.
Отже, коли війна припиниться, людський капітал у медіа відновлюватиметься роками. Тому механізми відбудови професії слід шукати вже зараз.
Наслідки для контенту
Кадрова нестача не означає, що падає якість у всіх матеріалах кожного медіа. Але навіть якісні редакції можуть звужувати спектр висвітлюваних тем. Журналісти змушені фокусуватися на обмеженій кількості тем, ігноруючи інші важливі сфери через брак рук та експертизи. Дефіцит ресурсу зумовлює зсув фокуса на найгостріші теми, але зникає повнота відображення життя соціуму, зауважує Марина Сингаївська.
“Великий обсяг інформації, який доводиться опрацьовувати щодня, призводить до того, що ми зосереджені переважно на безпекових питаннях і питаннях корупції. Інші теми – теми нормального життя: освіта, наука, економіка, екологія, соціалка, регіональні проблеми тощо – ніби “провисають”. Ми пишемо на ці теми час від часу, не систематично”, – розповідає заступниця головного редактора LB.ua.
Медіа, які змушені виживати з мінімальною командою, поступово стають менш різноманітними, а отже менш корисними для аудиторії в повсякденному вимірі. До того ж війна створила специфічний бар’єр для зростання нових політичних журналістів. Відсутність доступу до Верховної Ради та кулуарної політики робить неможливим формування нових кадрів у цій ніші, нагадує Юлія Банкова.
“Молоде покоління не росте, тому що доступу до Ради немає. Знайомитися, бути в курсі подій, спілкуватися, набивати контакти немає де. В інтернеті цього не зробиш. Тому залишилися тільки ті, хто був на ринку до повномасштабного вторгнення”, – каже головна редакторка Liga.net.
У такий спосіб звужуються можливості медіа щодо якісного висвітлення всього розмаїття суспільних проявів та просто людського життя.
Редактори як “червонокнижний вид”
Найгостріше редакції відчувають нестачу саме редакторів, які є “мозковим центром” будь-якого медіа. Журналіста ще можна знайти або навчити ремесла у відносно коротшій перспективі. Редактора – практично ні, адже ця робота вимагає рідкісного в нинішніх умовах поєднання досвіду, ерудиції, відповідальності та стресостійкості, а також уміння координувати команду та розвивати людей усередині редакції. Водночас майже неможливо знайти на ринку незайнятого фахівця, здатного не просто виправляти помилки, а бути продюсером контенту, ментором та стратегом.
На унікальності необхідного набору вмінь наголошує заступниця головного редактора LB.гua Марина Сингаївська:
“Хороший редактор – на вагу золота. І цьому насправді не навчиш. Системність, фаховість, ерудиція, швидка реакція, вміння працювати з інформацією, текстами, людьми, ще й 24 на 7 – таких людей мало. І тут важко найняти “за оголошенням”.
Зі свого боку головна редакторка онлайн-видання “Рубрика” Анастасія Руденко говорить про багатогранність проблеми:
“Редактори – це просто “червонокнижна історія”. Редактор – очільник контенту, від нього залежить виконання виробничих планів. Це питання контексту, заглибленості, стилю. А через те, що ми маємо брак ресурсів, команда перевантажена”.
Втім, війна хоч і загострила проблему, але кваліфікованих редакторів українським медіа не вистачало і раніше, зауважує головна редакторка Liga.net Юлія Банкова:
“З редакторами є проблема. Нам дуже не вистачає досвідчених редакторів, але це давня проблема української журналістики загалом”.
Тобто, навіть якщо в редакції є кошти, знайти редактора на ринку однаково складно, бо пропозиція обмежена. Якщо ж фінансів замало, то редакторський дефіцит перетворюється на основний фактор, що загрожує зниженням якості контенту через нестачу контролю.
Фінансова нестабільність проти розвитку
Фінансова нестабільність – корінь багатьох кадрових проблем. Майже повна відсутність рекламного ринку змушує медіа виживати коштом грантів, що унеможливлює довгострокове планування та конкурентні зарплати. Це призводить до перевантаження наявних працівників та неможливості найняти спеціалізованих редакторів і журналістів. Внаслідок медіа втрачають глибину в конкретних тематиках (екологія, медицина, економіка).
Відсутність інституційної опори має цілий спектр наслідків, вважає Марина Сингаївська.
“Незалежні медіа не мають системної інституційної підтримки. Рекламного ринку, який і до війни був не дуже великий, зараз практично немає. Медіа виживають за кошт короткострокових грантів і спільних проєктів з відповідальним бізнесом… У таких умовах редакції не можуть побудувати багаторічну стратегію, дозволити собі платити більші зарплати, гарантувати належний рівень технічного забезпечення, психологічної підтримки редакцій чи страхування”.
Водночас робота “від гранту до гранту” зумовлює додаткове адміністративне навантаження, наголошує Анастасія Руденко.
“Ми в постійному марафоні виграти, імплементувати, відзвітувати. До того ж після краху USAID стало менше можливостей – відкритих конкурсів. По-друге, складніше стало адмініструвати. Ми змушені хапатися за все – і за невеличкі конкурси, і за стипендії. Це теж лягає додатковим навантаженням на всю команду, адже немає можливості утримувати окрему людину на кожен напрям. У результаті стало менше довгострокового планування”.
Брак коштів, як зауважує Юлія Банкова, призводить і до того, що редакції не винагороджують довгу кар’єру в журналістиці так, щоб люди могли залишатися в професії десятиліттями й доростати до сильних редакторів.
“Немає традиції платити за досвід. Мені легше джуна найняти якогось, якого я навчу швидко, ніж платити багато грошей за досвід журналісту”, – каже вона. Фінансові труднощі не можуть не загострювати проблеми кадрів, адже люди йдуть туди, де є стабільність та надія на зростання доходів, і не йдуть туди, де перспективи залежать від наступного конкурсу який ще невідомо, чи вдасться виграти.
Освіта, яка не готує до роботи
Ще одна з причин дефіциту кадрів – це розрив між університетською освітою і реальною роботою в медіа. Часто диплом є радше формальністю, а не гарантією необхідної підготовки. Крім того, дедалі частіше випускники університетів приходять у редакції без жодної мотивації працювати саме в журналістиці й за короткий час обирають легший шлях до заробітку, наприклад ідуть у піар та комунікації.
Тому Юлія Банкова ставить під сумнів доцільність поточної моделі профільної освіти:
“Свого часу я пройшла кількатижневу школу Internews. І за ці кілька тижнів я дізналася більше, ніж за п’ять років профільної освіти в університеті. Значно корисніше було б, наприклад, мати базову економічну, юридичну, медичну, будь-яку освіту. А потім просто кілька тижнів, місяців, рік походити на курси, які б навчили мене писати й пояснили, що таке журналістика”, – розповідає головна редакторка Liga.net.
Про пріоритетність практичних курсів говорить і Анастасія Руденко: “Ми це вже просто прийняли як даність, як факт, що нам треба довиховувати, довирощувати постійно. Неформальні освітні програми – це спасіння зараз. Це той пластир, що хоча б збирає докупи. Освіту треба реформувати”, – констатує головна редакторка “Рубрики”.
Марина Сингаївська зауважує, що редакції змушені виконувати роботу університетів: “Журналістські факультети випускають фахівців, яких редакція потім місяцями повинна сама наново навчати. І в чотирьох випадках з п’яти, зрозумівши, наскільки складна ця професія, новачки її залишають. Є, звісно, і винятки, але вони поодинокі”, – зазначає заступниця головного редактора LB.ua.
Тобто витрат часу і грошей зазнають ті, хто й так перевантажений. А якщо людина не затримується в професії, редакція, витративши час і гроші, не отримує кадрової стабільності.
Пошук виходу і можливі рішення
Ситуація з кадрами в українських медіа є відображенням загальнодержавних проблем, посилених специфікою професії в умовах війни. Проте редактори бачать і шляхи розв’язання, хоча вони й вимагають часу та ресурсів.
По-перше, вихід вбачається у створенні внутрішніх редакційних шкіл. Модель інвестицій у молодих співробітників є ефективнішою за нескінченний перегляд резюме, оскільки дозволяє виростити фахівця під конкретні потреби видання. Юлія Банкова порівнює це з IT-сектором: “Їм вигідніше всередині організовувати школи… Це значно ефективніше, ніж ти просто сидиш і перебираєш резюме й чекаєш, поки тобі на голову впаде хтось вартісний”.
По-друге, критично важливою є реформа профільної освіти. Університети мають стати базами реальної практики, а не формального відсиджування годин. Анастасія Руденко вважає, що потрібна щільна взаємодія вишів з редакціями та залучення практиків до викладання на системній основі: “Відірваність – найбільша проблема університетської освіти”.
По-третє, держава та міжнародні партнери мають перейти до інституційної підтримки медіа. Як зазначає Марина Сингаївська, створення Українського медійного фонду могло б забезпечити стабільність, яка дозволила б редакціям не виживати, а розвиватися, забезпечуючи працівникам належні умови праці та психологічну підтримку.
Якщо не буде знайдено способу зупинити відтік мізків із журналістики та не буде налагоджено систему передання досвіду від покоління до покоління, українське суспільство ризикує залишитися сам на сам з морем маніпуляцій, де якісний контент стане розкішшю, яку просто нікому буде створювати.
