Для мене втратили сенс теми, пов’язані з психологією стосунків, у порівнянні з темами психології втрати – Денисенко

З письменницею, журналісткою, членкинею правління Громадського радіо, правозахисницею, співзасновницею Асоціації жінок-юристок ЮрФем, медіаексперткою Ларисою Денисенко говоримо про те, чи потрібно додатково вчитися, щоб говорити з постраждалими від війни, про найпоширеніші помилки під час таких інтерв’ю, про цензуру та про те, чи варто приберегти “щасливі” фото до мирних часів.

Які гендерні питання стали актуальнішими після повномасштабного вторгнення?

Війна – архаїчний конструкт, насправді це жахливий фільтр того, як побудовано і функціонує суспільство. Можна спостерігати за тим, куди і як рухаються дискусії: виїзд чоловіків за кордон, добровільність мобілізації жінок; хто опікується дітьми, літніми людьми та вразливими людьми, на кого держава покладає всі ці обов’язки.

Сексуальне насильство, домашнє насильство набули трохи іншого суспільного звучання і сприйняття. Демографічні процеси, роз’єднання родин, ставлення до героїв та героїнь, ставлення до жінок, що відзначаються і нагороджуються різними міжнародними преміями, фактична відсутність жінок у перемовних процесах, закріплення за жінками соціальної сфери.

Одним з прикладів поганого гендерного бачення для мене стало розпорядження уряду щодо повернення до України державних службовців. Таке враження, що в уряді не розуміли, що в наших умовах передусім це стосується жінок. І жінок поставили перед вибором: безпека дітей та безробіття або ж відповідальне ставлення до своєї роботи. Це і повернення до часу, коли не функціонували дитячі садочки, і неясно, хто має опікуватися дітьми, коли мама працює, або ж потрібно було полишати дітей і мати обмежені можливості провідувати їх.

Як ти можеш оцінити готовність українських медіа робити матеріали на конфліктно чутливі теми? З початку війни було багато тренінгів, але зараз багато говорю про це з колегами, і чимало з них кажуть, що не проходили такі тренінги й не надто цікавилися ними.

Є колеги, які навчилися робити дуже чутливі матеріали, інтерв’ю, замислюються над тим, як і хто може відреагувати на їхні слова, на візуальний контент, є ті, для кого це і не мало і не має значення. Мені здається, за цей час навіть я виписала багато матеріалів, які могли б слугувати базою для зміни свого професійного підходу з урахуванням компонента чутливості. Це і інформаційна безпека вцілілих після насильницьких, зокрема сексуальних, злочинів, і про те, як говорити з людьми, що вціліли після зґвалтування та сексуальних воєнних злочинів, рекомендації, як говорити з людьми, травмованими війною.

Але я не можу сказати тобі, чи я відстежую і помічаю, наскільки наші з тобою колеги та колежанки використовують це. Констатую лише, що є якісні матеріали і є професійна дискусія, а подекуди й суспільна, на цю тему. В нас так влаштований медійний простір, що протидіємо ми частіше, ніж запобігаємо, а каталізатором протидії найчастіше виступає той чи інший срач.

Чи обов'язково вчитися, проходити відповідну підготовку для того, щоб писати інтерв’ю з жертвами зґвалтувань, інших звірств росіян?

Так, безперечно. Наприклад, якщо людина у своїй професійній діяльності звикла говорити з посадовцями, яких суспільство підозрює в корупції, з інтерв’юером/-кою відбуваються не лише мовні, а й тілесні зміни. Ці зміни вказують на недовіру, перевірку кожного слова, розслідування, провокативні запитання, критику. Або ж, якщо людина звикла радісно звітувати про перемоги під час новинного марафону чи топити в лайні російських пропагандистів, усвідомлено перемкнутися на реальний біль непросто. Або ж звикла вести блог імені себе, якісний чи не дуже, то фокусуватися на іншій людині, відчувати її дуже складно.

Розмова з уцілілими людьми потребує інакших навичок.

Яка найпоширеніша помилка колег під час таких інтерв’ю?

Привласнення чужої історії. Героїзація, травматизація чи плач, порушення безпекового простору, приватних даних, недоречні коментарі та запитання, швидка відключка та переключка на іншу тему чи людину, якщо це відбувається в новинному телеформаті. Ось це останнє я як глядачка сприймаю, ніби медик полишає людину в калюжі крові з термометром, що засунув пораненому під пахву.

Що ти робиш для того, щоб не вигоріти, тримати баланс?

Певні теми я проговорюю з психотерапевтом, але ця фахова допомога більше стосується моєї правничої роботи, ніж медійної. Взагалі дуже добре, якщо поряд з вами є людина одного з вами ціннісного і професійного виміру, з якою можна звіряти компаси й годинники. З якою можна говорити серйозно й іронізувати, аналізувати помилки й відзначати вдалі моменти. Ще я багато матюкаюся, але не думаю, що це універсальна та прекрасна порада.

Як юристка ти допомагала жертвам зґвалтувань. Наскільки українське законодавство пристосоване для цього саме в умовах воєнного часу?

За цей час відбулись і відбуваються серйозні зміни. Фактично вперше система правосуддя та правопорядку спільно працює для того, щоб убезпечити, зрозуміти, надати всю можливу допомогу потерпілим. Передовсім я говорю про воєнні злочини: сексуальне насильство, зґвалтування. Бо не просто виписані, але і осмислені стандарти, що стають практикою для поліції, слідства, прокуратури, адвокатури, суду, допоможуть змінити ставлення до потерпілих і від звичайних кримінальних статевих злочинів поза воєнним контекстом.

За цей час змінилися підходи до опитування потерпілих, збору доказів, системи репарацій, захисту персональних даних, це направду важливі зміни системи кримінального правосуддя. Я вдячна спеціалізованому департаменту Офісу генерального прокурора за ці спільнодії. І своїм колежанкам з Асоціації жінок-юристок ЮрФем за колосальну роботу в цьому напрямі.

Чи відчувається цензура в інших напрямах журналістики, окрім воєнної?

Крім журналістики є телеграм-канальство, ось це простір, позбавлений навіть самоцензури й, наскільки я пам’ятаю, найпопулярніший серед аудиторії. А щодо відчуття цензури, то мене насамперед бентежить наявність монополії Єдиного марафону новин в інформаційному просторі, подекуди це видається навіть ідіотичним. Це питання не лише забезпечення інформаційного доступу для людей, а й розвитку, змагальності медіа. Що довше це триватиме, то більше людей сидітимуть у телеграмі, і тоді про етичні стандарти та “Честь професії” ми можемо говорити лише на нагородженнях, щоб в принципі про це не забути.

На початку повномасштабного вторгнення, принаймні в моєму оточенні, точилися дискусії, чи варто показувати своє відносно спокійне життя в соцмережах, адже цим можна зачепити тих, у кого трагедія в житті, хто втратив дім або рідних. Ти згодна з тим, що “щасливі” фото краще приберегти до мирних часів? 

О, ну я емоційна людина, мене в принципі можуть дратувати чи то пак навіть вибішувати певні люди, але я переважно не несу їм будяки в коментарі.

Більшою мірою мене непокоять не картинки, а слова. Ти раніше питала, що я роблю з вигоранням, то серед іншого я перетворюю певні речі на кейси.

Наприклад, поради щодо того, як гідно і якою мовою полоненому треба прощатись із життям, коли його розстрілюють вороги, мене безперечно більше непокоять, ніж чиєсь фото щасливого життя. Але це показовий етичний кейс для дискусій.

Натомість, наприклад, фото щасливого життя “прикордонниці Іванки” мене, безперечно, піддратовує на відміну від фотографій людей, що виїхали з Бородянки.

Це все питання емоційного стану, етики, доречності, моменту, коли ти можеш це почути й побачити, що з тобою відбувається в цей момент і чи взагалі є ресурс відрефлексувати це.

Я сама поширюю свої фотографії, на них я переважно усміхнена і цікаво вдягнена. І я вела із собою розмови, чи це доречно, бо люди або склали все життя в наплічник, своє і дітей, перебувають на чужині – і тут не йдеться про шовкові жакети, – або просто втратили дім з усіма фотографіями, дім можна відновити, а показати, як який вигляд мала бабуся в дитинстві, вже не можна. І це жахливий біль, а тут я зі своїм яскравим жакетом кольору фуксії. Втім, я віднайшла для себе прийнятне пояснення, чому я можу це робити, хоча абсолютно приймаю те, що комусь може бути боляче на це дивитися.

Розкажи про фідбек від твоєї книжки “Діти повітряних тривог”.

Основне: від цього тексту плачуть дорослі, але не плачуть діти. Діти ставлять питання, дітям це цікаво, діти згадують себе та своїх друзів. Дорослі плачуть. Я сама зауважила, коли чула ці прості фрази, озвучені дітьми. Я бачила кілька відео, починаю плакати, бо це дуже живий текст, мені дедалі зрозуміліше, який він важливий для пам’яті.

Перекладений зараз фінською, вже виданий у Фінляндії, та португальською, готується до видання в Бразилії, що менш очікувано, наприклад, ніж англійська або ж німецька мови.

Чи можеш сказати, які теми, що жваво обговорювалися до повномасштабного  вторгнення і мали сенс, зараз не на часі?

Знаєш, для мене втратили свій важливий сенс теми, пов’язані з психологією стосунків, у порівнянні з темами психології втрати.