Експерти Інституту масової інформації нині проводять моніторинги в підготовці до чергового оновлення Білого списку – переліку прозорих та відповідальних онлайн-медіа України. Остаточні результати, звісно, будуть оприлюднені. Втім, навіть коли ще не підбиті підсумки, вже на проміжному етапі досліджень контенту, можна помітити певні тенденції. Так, однією з них є певне зниження рівня уваги редакцій до дотримання в новинах журналістського стандарту достовірності.
Йдеться не про поширення відвертих фейків чи інших видів дезінформації. Більшість українських онлайн-медіа, навіть коли припускаються помилок з погляду стандартів, публікують новини, ґрунтовані на реальних фактах. Водночас стало помітно, що робота з джерелами є одним з аспектів створення новинного контенту, якому більшості редакцій варто було б приділяти більше уваги.
Два необхідних для достовірності кроки
До перехресної перевірки інформації з кількох джерел нині вдаються лише кілька редакцій з Білого списку, що додає точності їхнім новинам та сприяє довірі з боку аудиторії. Втім, посилання на лише одне, але надійне, перевірене, верифіковане джерело не є порушенням стандарту. Тобто наразі в українських реаліях для того, щоб новина вважалася достовірною, редакції досить виконати дві нескладні умови. По-перше, отримати інформацію з джерела, гідного довіри. По-друге, назвати це джерело в чіткий і зрозумілий для читача спосіб.
Але й ці два кроки час від часу стають проблемою. Обставини війни об’єктивно ускладнили для журналістів доступ до інформації. Часто перевірити повідомлення з офіційних джерел про ситуацію на фронті чи наслідки російських обстрілів фізично неможливо. Так само може викликати сумніви, принаймні щодо деталей та подробиць, інформація про події на фронті, яку редакції беруть з неверифікованих акаунтів військових підрозділів чи окремих військовослужбовців. До того ж новини щодо задумів кремлівського режиму, а також про ураження об’єктів на території РФ найчастіше ґрунтуються на повідомленнях російських, скомпрометованих поширенням пропаганди ресурсів або неверифікованих акаунтів у соціальних мережах.
Як в обставинах війни підвищити рівень достовірності
Що з цим робити? Є відповіді. Насамперед журналісти мають вмикати те, що регулярно радять читачам, – критичне мислення. Будь-яку інформацію, що неможливо перевірити, варто зважити й оцінити ймовірність її правдивості. Аргументовані сумніви редакції в правдивості мають право стати причиною для відмови в поширенні. Крім того, слід враховувати суспільну важливість: чи справді новина буде потрібна українській аудиторії – матиме значення для розуміння читачем ситуації, ухвалення ним рішень, допоможе вчасно вижити заходів безпеки тощо. Чи, можливо, новина просто викликатиме емоції, дасть яскраву картинку та клікабельний заголовок, але не сприятиме жодному конструктивному результату. Якщо ймовірнішим видається останній варіант, то від публікації новини можна і відмовитися.
Що стосується другого необхідного для дотримання стандарту достовірності кроку – посилання на джерело в тексті новини, то це просто треба робити. Навіть коли редакції отримують інформацію з ексклюзивного джерела на умовах анонімності, то слід так і пояснити це аудиторії. Те саме стосується й російських джерел. Якщо вже довелося взяти важливу для українців інформацію з пропагандистського ресурсу, то є сенс так його і назвати в тексті новини. Якщо зміст заяви кремлівського посадовця виявився таким, що може вважатися значущим для української аудиторії, то слід і назвати особу, і уточнити, звідки дізналися в редакції. Коли редакція зважено й аргументовано вирішила, що для читачів може бути користь від інформації з неверифікованого чи анонімного акаунту, то так його варто і назвати. Звісно, за можливості не зайвим було б послатися на більш ніж одне таке джерело.
Як чесність допоможе бути достовірними
Отже, вагомим чинником достовірності є чесність самих редакцій. Якщо недостовірне джерело відкрито так і назвати чи зауважити, що воно є скомпрометованим чи неверифікованим тощо, то це дасть аудиторії можливість вирішувати, чи вірити новині, чи піддати її сумніву. Так читач може відчути, що він належить до певної спільноти, що він і медіа на одному боці. Натомість якщо замість цього соромитися називати хай самі сумнівні джерела, то уважний читач помітить відсутність посилання і, цілком ймовірно, відчує, що його хочуть ввести в оману, тобто втратить чи як мінімум почне втрачати довіру до медіа.
Тому взагалі непоясненними є випадки, коли редакції не посилаються на джерело в новинах, що ґрунтуються на інформації з доступних і достовірних джерел. Точніше, певні пояснення є – це нечесна конкуренція, в кращому разі неуважність чи брак фаховості. У цих випадках можна побачити й знецінення роботи колег з інших редакцій, і порушення авторських прав. Але якщо раптом якісь редакції не зважають на моральні фактори, то їм варто усвідомити, що це випливе і в інших аспектах взаємодії з аудиторією. Принаймні частина читачів помітять, що редакція бере інформацію невідомо звідки, сумніватимуться в правдивості найпростіших новин, відчують, що їх тримають за дурнів, і підуть по новини до іншого медіа. Тобто якщо для якихось редакцій не мають значення нематеріальні ціннісні поняття, то наукою їм може стати цілком матеріальна втрата трафіку та сподівань на прибутки.
Звісно, нехтування стандартом достовірності перекреслює шанси на потрапляння до переліку якісних онлайн-медіа для тих, хто в ньому хотів би опинитися вперше, і може загрожувати “вильотом” тим, хто в Білому списку вже був.
