Журналісти й далі стикаються з несумлінними розпорядниками інформації на Хмельниччині

Ще в далекому 2011 році в Україні був ухвалений один з найважливіших законів України як для журналістів, громадських активістів, так і для простих громадян. І вже ніби розпорядники інформації за стільки років існування Закону України "Про доступ до публічної інформації" мали б навчитися з ним працювати та коректно трактувати його норми. І вже навіть наявна постанова пленуму ВАСУ № 10 "Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації", у якій суд роз’яснив особливості застосування не тільки власне закону, а й загального законодавства, що регулює порядок доступу до специфічної інформації різних категорій. Також у 2020 році вийшов Огляд судової практики Верховного Суду в спорах щодо забезпечення права особи на доступ до публічної інформації, яким розпорядники інформації можуть безперешкодно користуватись у своїй практиці. Однак, як показало маленьке спілкування з медійниками на Хмельниччині, відмови, ненадання інформації, неповне надання інформації й досі трапляються в їхній професійній діяльності.

Регіональна представниця ІМІ в Хмельницькій області Альона Береза поспілкувалась із регіональними журналістами та дізналася, що з початку 2020 року на Хмельниччині було декілька випадків некоректної поведінки розпорядників. Два випадки оскаржено до уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а один – ні.

Журналістка телеканалу "Перший Подільський" Олена Залуцька повідомила, що в лютому 2020 року вони зверталися до Управління ДАБІ в Хмельницькій області із запитом про надання документів щодо будівництва храму Святих Первоверховних апостолів Петра і Павла в селі Сорокодуби Красилівського району Хмельницької області. У відповіді розпорядник зазначив лише інформацію про наявність реєстрації декларації про готовність об’єкта до експлуатації, однак самі документи надані не були. Ненадання документів було обґрунтоване ліквідацією Інспекції Державного архітектурно-будівельного контролю в Хмельницькій області у 2014 році й тим, що Управлінню ДАБІ в Хмельницькій області попередник не передав запитуваних документів, як і архівів усіх документів. Як виявилося, структуру ліквідувати на той час зуміли, а от передати архіви правонаступнику не зуміли. Або ж, можливо, комусь було вигідно "загубити" значну кількість дозвільних документів за період до 2014 року? Питання риторичне.

Запитувач у квітні 2020 року подав ще один запит на цю ж тематику, однак у відповіді Управління ДАБІ в Хмельницькій області йшлося знову ж таки про ліквідацію інспекції. Наступний запит, що був надісланий у травні 2020 року, розпорядник проігнорував.

Водночас в Управлінні ДАБІ в Хмельницькій області регіональній представниці ІМІ  Альоні Березі повідомили, що останній запит від телеканалу вони не отримували, серед зареєстрованих у базі його немає, попередні два запити були зареєстровані, розглянуті та на них надано відповіді. Щодо відсутності документації, яку запитувалось у перших двох запитах, то знову ж таки було наголошено, що Управління ДАБІ в Хмельницькій області не було правонаступником ліквідованої інспекції і що частина документації була передана від останньої до обласного архіву.

У серпні 2020 року незалежна журналістка Марія Турчина надіслала запити на офіційну електронну адресу Старокостянтинівської міської ради щодо наявності заборгованості перед підрядниками комунальних підприємств, які їй підпорядковані, та щодо надання скан-копій договорів цих розпорядників з консультантами торгів. У відповідь Старокостянтинівська міськрада переспрямувала відповідь комунального ремонто-будівного шляхового підприємства за підписом начальника Віктора Тащука. У відповіді начальник безпідставно відмовив журналістці в наданні інформації, обґрунтовуючи це тим, що запит подано в письмовій формі, а він, відповідно, на його думку, має містити дату та підпис запитувача. Щоправда, запити подавалися через електронну пошту в електронному форматі.

Відповідно до пунктів 4 та 5 статті 19 Закону України "Про доступ до публічної інформації", письмовий запит подається в довільній формі. Запит на інформацію має містити підпис і дату за умови подання запиту в письмовій формі.

Частина 3 статті 19 також відрізняє письмову форму запиту від електронної, адже "запити можуть подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача".

Повторні запити очікувано розглянуто в аналогічний спосіб та надано аналогічну відповідь. До речі, у двох випадках на два запити надавалася лише одна відповідь, що також є порушенням законодавства про доступ до публічної інформації.

19 вересня 2020 року для оскарження цих відмов розпорядника інформації Марія Турчина подала скаргу до уповноваженого ВРУ з прав людини. А вже 28 жовтня 2020 року Старокостянтинівська міська рада та її комунальне підприємство різко передумали й надіслали відповіді на запити, що вчергове підтверджує – механізм оскарження через уповноваженого працює в Україні.

Аналогічна ситуація відбулася під час скерування запитів до опорних лікарень Хмельниччини громадською організацією "Жіночий антикорупційний рух" щодо їхнього фінансування з бюджетів різних рівнів та медичного забезпечення під час поширення коронавірусної інфекції. Щоправда, тут була особливість: деякі лікарні просто проігнорували запити. Самі ж запити надсилалися для написання журналістських матеріалів у межах проєкту "РозСORONовані закупівлі: Вінниця, Тернопіль, Хмельницький". Після оскарження ігнорування запитів ще від липня 2020 року до уповноваженого ВРУ з прав людини, на початку листопада, Дунаєвецька центральна районна лікарня нарешті надала відповіді на всі чотири запити.

Про два випадки звернення до уповноваженого ВРУ з прав людини журналістів Хмельниччини підтвердила і регіональна представниця Оксана Кізаєва:

"Протягом 2020 року мною здійснювався розгляд двох звернень журналістів з Хмельницької області щодо порушення їхнього права на доступ до інформації. В обох випадках мною, як регіональним представником уповноваженого ВРУ з прав людини, були вжиті заходи з метою відновлення права на інформацію шляхом скерування до розпорядників листів-запитів з роз’ясненнями вимог законодавства щодо забезпечення права на інформацію та вимогою вжиття заходів до негайного поновлення права. Оскільки розпорядниками були вжиті заходи з метою поновлення права на інформацію, додаткові заходи реагування, в тому числі складання протоколу про адміністративне правопорушення, не вживались".

Приклад журналістів із Хмельниччини підтверджує, що відстоювати право на доступ до публічної інформації потрібно і зовсім не витратно, як, до прикладу, із судовим оскарженням. Головне – правильно сформувати запит, зазначити всі необхідні реквізити, зафіксувати відмову чи взагалі ігнорування запитів з боку розпорядників, скерувати скаргу та всі докази до уповноваженого ВРУ з прав людини й просто очікувати на результат її розгляду. Якщо в цьому ланцюжку не зроблено помилок, то результат, звичайно, буде позитивним: щонайменше журналіст чи журналістка отримає запитувану інформацію.

Варто також нагадати, що ненадання інформації журналісту є одним з видів перешкоджання його законній професійній діяльності й може призвести до кримінальної відповідальності, передбаченої статтею 171 ККУ.

До речі, на початку липня цього року ІМІ розповідав, що на Хмельниччині шість місцевих рад були визнані винними в неоприлюднені інформації. Порушниками права на інформацію визнано посадових осіб Старокостянтинівської міської ради, Розсошанської, Лісовогринівецької, Шаровечківської сільських рад Хмельницького району, Солобковецька сільська рада Ярмолинецького району та Дунаєвецька селищна рада. Позов до суду скеровувала регіональна представниця уповноваженого ВРУ з прав людини в Хмельницькій області Оксана Кізаєва.

Альона Береза, представниця ІМІ в Хмельницькій області

Матеріал підготовлено в межах проєкту “Мережа медіаспостерігачів”, який виконує ІМІ за підтримки Freedom House