Як побороти страх публічних виступів, булінгу і критики. Колонка редакторки

Знайомимось. Мене звати Ольга Владимирова, мені 51, зараз я головна редакторка регіональної телекомпанії “9 канал” (м. Дніпро). У минулому – шкільна вчителька. Один-два рази на рік веду міські фестивалі – “ДніпроРок”, “КовальФест” або ще якийсь публічний захід, якщо попросять. Не для заробітку, хоча й від гонорару не відмовляюся. А більше для того, щоб не втрачати себе як homo publicum – я сама придумала цей термін, для свого внутрішнього вжитку, але готова поділитися. Бо моя публічність була приречена від початку. Від моменту, коли я навчилася говорити.  

Приблизно з трьох і до дев’ятнадцяти років я дуже заїкалася. Для роботи з людьми, публічних професій і, звісно, роботи на радіо або “в кадрі” на телебаченні це профнепридатність. Якщо твоя роль не мовчазний помідор.

До шести років я сиділа на підвіконні та роздивлялася людей, які йшли повз наш будинок. Щодня в один і той самий час вони йшли спочатку вгору вулицею, потім – униз. Або навпаки. Я знала, який у кого настрій, у кого багато років немає нового пальта, як часто той хлопець прогулює школу і скільки вже дітей у цій родині. І ці люди знали мене. Дехто привітно усміхався, хтось лише ковзав очима по дівчиську, що з року в рік сидить на вікні і, як рибка з акваріума, дивиться на перехожих, ніби іншої справи в неї нема.

Справи в мене були. Я була спостерігачем. Навіть коли я виросла і мала свою порцію надокучливих запитань: ким ти хочеш бути? – відповідала “спостерігачем”. Від тих часів я маю хорошу пам’ять на людей і вміння визначити їхній стан “без звуку”. Там, на підвіконні, я не чула голосів. Але мене це влаштовувало, бо і сама говорила нечасто.

У шість років батьки відвели мене до старшої групи дитячого садка. Школа в 70-ті минулого століття була неминуча. Жодних варіантів залишити вдома дитину з проблемами мовлення (а отже, і психіки) не було. Про інклюзію в тодішній радянській школі не чули. Як “віконну спостерігачку” сприйме середньостатистична зграя семирічок і чи не замкнеться сама дитина у своїй мушлі від того стресу? Соціалізуватися треба заздалегідь. Страшно, але що робити?

І тут, у звичайному дитсадку, сталося диво. З’ясувалося, що, єдина з усієї групи, я вміла читати. Нормально так, швидко, не по складах, а як доросла. Нічим не гірше за виховательку або няньку. І не знаю вже, кому це більше подобалося, дітям чи дорослим, але дуже скоро після полуденка вихователька з нянею почали непомітно зникати хвилин на 30–40. Але спочатку давали мені книжку і пересвідчувалися, що дітям цікаво. Водночас моя вада не зникала, вона просто ставала менш помітною, бо читати вголос мене вчили співучо. Я все одно затиналася, але дітям то взагалі не заважало: в їхніх очах я була особлива, авторитетна, бо вміла “ЧИТАТИ ЯК ДОРОСЛА”. Для них це була магія. А для мене – компетенція, яка давала привілеї. Мене не чморили за мій недолік. Не впевнена, що мене любили. Але не ображали.

Історія повторилась у школі. Заїкання дало мені хорошу дикцію і вміння декламувати без проблем, тож усі агітбригади й показові заходи – мої.

Ось так із шести років мені прийшло “одкровення”: щоб тебе поважали, треба щось дуже добре вміти. Та інше: байдуже, як ти виглядаєш, скільки в тобі ваги, дівчинка ти чи хлопець, чи носиш окуляри, чи багаті в тебе батьки. Вміння або знання дає попит на тебе, впевненість у собі, а отже, і привілей бути собою. Протягом восьми років я, жінка, колишня заїка-спостерігач, без “волохатої лапи” поблизу очолювала регіональний телеканал.

А як щодо сексизму, булінгу чи газлайтингу? Ну як же без нього. Народилася дівчинкою – будь напоготові, але не ковтай. Поки що рано сподіватися, що кожен має такт, емпатію або достатнє виховання. Допоможи людям розібратися в хитросплетіннях людських стосунків. Не дозволяй сприймати себе як жертву. Май самоповагу. Виглядає як посібник з першого самозахисту від агресивного світу, суцільні імперативи. Звісно, щоб навчитися віддавати собі такі чіткі команди, треба було мати підстави.