"Я хочу, щоб цей фільм було представлено на міжнародних судових процесах": історія документальної стрічки литовського режисера від маріупольської журналістки

Інститут масової інформації продовжує публікувати історії воєнного часу від регіональних журналістів. У травні цього року маріупольська журналістка та продюсерка Ірина Прудкова разом з інтернаціональною командою документалістів опинилася на червоній доріжці Каннського кінофестивалю. 

На жаль, знімання цього фільму коштувало життя режисерові Мантасу Кведаравічуюсу. Але стрічка стала розповіддю для всього світу про трагедію Маріуполя та терор з боку росіян. Маріупольська журналістка весь цей час допомагала в процесі знімання. У бесіді Ірина Прудкова поділилася подробицями цієї історії.  

З початком нового етапу війни маріупольські журналісти були змушені тікати з міста, а ті, хто залився, або пішли з професії, або вступили до лав колаборантів. Журналістка Ірина Прудкова з Маріуполя виїхала в перші дні повномасштабного вторгнення. Вона забрала родичів і поїхала до Львова. Із собою взяла лише робочий ноутбук та мінімум речей. 

Ірина Прудкова 12 років працювала на місцевому телеканалі МТБ, з 2014 року активно допомагала військовим на фронті та декілька років працювала в штабі "Правого сектору", налагоджувала комунікації між іноземними журналістами й бійцями "Правого сектору". Зараз Ірина разом з родиною облаштовується на новому місці в Тернополі, тому взяла невелику паузу в роботі. Але в планах продовжити роботу з кінематографом, з архівами документального кіно України, також маріупольська журналістка й далі продовжує допомагати іноземним документалістам, що звертаються до неї, планує закінчити й свої документальні проєкти про Маріуполь, адже, на щастя, Ірині вдалося вивезти хард-диски з робочого комп’ютера.

Місцеве ТБ як стартовий майданчик

У 2014–2015 роках на місцевому ТБ відбувалися чималі зміни. У 2015 році директором телебачення, де працювала Ірина, був Андрій Кіор. Зараз він – у лавах колаборантів.

"У патріотизмі у 2015 році нас сильно попустили, але ми все ж таки могли працювати, но Кіора на той момент пресував Коридоров. Це був кризовий менеджер, якого прислав "Метінвест" [власник олігарх Рінат Ахметов] налагоджувати роботу на МТБ. Після сюжету про працівника ОБСЄ, де я розповідала про витік інформації в бік російської сторони, Андрій Кіор викликав мене до себе і сказав, що він втомився від усіх цих дзвінків від незадоволених і що програма розслідувань та власне сам відділ аналітичних програм закривається, а я маю працювати для новин. Вони так і не дозволили випустити мій матеріал про витік інформації до ворога через робітника ОБСЄ, тож я вирішила піти. Я відповіла, що журналістів, які знімають сюжети про те, як "Метінвест" дарує квіти та повітряні кульки, досить і я звільняюсь. Того ж дня я написала заяву, і, коли спускалася ліфтом з МТБ, мені зателефонував Мантас, литовський режисер, який до цього шукав через мене захист для роботи на фронті", – розповідає Ірина Прудкова.

У той час до Маріуполя часто приїжджали журналісти, дослідники соціологи та антропологи, політологи та письменники-документалісти, фотографи та репортери. 

"Ірина-бронежилет"

Так Ірина Прудкова звільнилася з телеканалу, на якому працювала багато років і який на той момент, у 2015-му, був місцем роботи для проросійськи налаштованих колег, і потрапила до знімальної команди литовського режисера Мантаса Кведаравічюса. В телефонних контактах іноземця маріупольчанка була записана під ніком "Ірина-бронежилет". 

Маріупольські фіксери, журналісти та медійники допомагали іноземним колегам у пошуках особистого захисту, у пошуку локацій і героїв. Мантас запропонував Ірині колаборацію, і в перший день роботи литовець потрапив у селище Широкине, де тоді йшли запеклі бої. 

Це була перша локація для знімання документальної стрічки "Маріуполіс" тоді не окупованого, але вже прифронтового Маріуполя. Ірина була офіційною волонтеркою та інформаційною службою "Правого сектору", зараз це 8 батальйон "Аратта". 

"От туди одразу я Мантаса і повезла. Ідея фільму була замішана на історіях мешканців грецького селища Сартана, що за 17 км від Маріуполя, та фронтового Широкина. Але згодом Мантас познайомився з моєю родиною і вирішив, що героїнею фільму також має стати моя старша дочка, вона потрапила під обстріл мікрорайону "Східний" у січні 2015 року разом з іншими маріупольцями", – розповідає Ірина Прудкова.

Тоді Маріуполь уже був на перших шпальтах через запеклі бої на східних околицях міста, зокрема й через обстріл МКР "Східний" з російських "Градів". Мантас відзняв увесь потрібний матеріал протягом весни та осені 2015 року й поїхав, щоб вийти на сцену Берлінського кінофестивалю та представити фільм про мирне життя прифронтового міста. Це відбулося в лютому 2016 року на Берлінале в престижній програмі цього фестивалю "Панорама". 

До 2017 року медійна цікавість до Маріуполя потроху спала, війна перейшла в глуху фазу. Але все знову змінилося наприкінці 2021 року. Разом з активізацією на фронті та зі стягуванням техніки до кордонів до Маріуполя знову поїхали іноЗМІ, журналісти "готувалися" до війни, перевіряли інформацію, намагалися потрапити на лінію фронту.

З журналісток у продюсерки

Підготовка знімання документальної стрічки справа не одного дня, тим більше якщо локація для зйомок – місто в облозі з повністю розбитою інфраструктурою, місто, яке з лютого живе без води, газу, електрики, де у дворах братські могили, а кількість жертв може сягати, за неофіційними даними, приблизно 100 тисяч мирних мешканців та військових. Ірина зробила так, що Мантас потрапив до блокадного Маріуполя в березні 2022 року.

"Він став для нас справжньою родиною. І евакуюватися з Маріуполя в перші дні повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року допоміг також він. Але коли він сказав, що поїде до Маріуполя в березні 2022-го, я сказала, що в нього поїхав дах", – згадує маріупольська журналістка початок роботи над другим "Маріуполісом".

"Як це назвати? Назвемо це Велика війна"

Для маріупольців війна почалась у 2014 році. Було гучно, лячно, але терпимо. Однак 24 лютого 2022 року російські окупанти почали новий етап війни. У Маріуполі бойові дії поновилися зі страшною силою. І не лише на східних його околицях, а й у центрі, і по всьому місту. Крім постійних бомбардувань, атак з повітря і моря в Маріуполі день у день наростала загроза блокади, яка згодом перейшла в окупацію. Журналісти Маріуполя з початку активних бойових дій у місті перебували під особливою загрозою. 

"Я була готова залишити Маріуполь і їхати того ж дня. Бо я знала, що лишатися в Маріуполі мені дуже небезпечно. Із 2014 року я була в базі "Трибунал ДНР", з 2015 року я була в чорних списках ФСБ, з 2016-го – в "Луганському блокпості", і із самого початку війни на олівці в "кадирівців" – каже журналістка та військова волонтерка. Це означало, що будь-яка зустріч із російськими військовими або з проксі так званої "ДНР" могла б закінчитися полоном або навіть смертю для української журналістки.

"Я співпрацювала з військовими, і вони мені про все це доповідали. Щодо ФСБ, то мене здав у цю структуру мій двоюрідний брат, росіянин. А про "кадирівців" ще у 2016 році ми робили відеоролик: звернення від батальйону ім. Шейха Мансура, що тоді в невеликому складі, але боронив Маріуполь. Я брала участь у розробленні запису цього ролика. Тож кадирівці приходили до мене додому вже коли ми поїхали", – розповідає Ірина Прудкова.

У 2022 році бойовики-кадирівці побували в маріупольській квартирі журналістки. 

"Повертатися до Маріуполя я точно не збиралася. І коли мені подзвонив Мантас і сказав, що вони з Анною вирішили поїхати до Маріуполя і зняти другу частину фільму, бо "це вже зовсім інша війна", я розсердилася, але погодилася зробити все можливе, щоб він потрапив туди. Ми з родиною придумали історію, що він їхав до міста з гуманітарною місією. У Польщі набили мікроавтобус мого племінника гуманітаркою і дали Мантасу список людей, яким вона була потрібна", – каже журналістка.

Мантас та Ірина, Маріуполь, березень 2022 року

Як розповідає Ірина, до Маріуполя вони везли ліки, портативні пічки, ліхтарики, теплі ковдри і їжу. Режисер з Литви за час роботи над фільмом у 2015 році знайшов у приморському місті справжніх друзів. Тому на меті поїздки було не лише знімання, а й пряма допомога блокадному Маріуполю.

"Вони потрапили до баптистської церкви, у підвалі якої жили й переховувалися люди. Деякий час нам вдавалося підтримувати зв’язок з ними. У тій церкві жив хлопець Макс, який за можливості ходив з телефоном до місця, де можна було зловити сигнал мережі. Від нього я дізналася, що Мантас і Аня відзняли весь матеріал і зібрались евакуюватися разом з волонтерами, які приїхали до церкви. Втім, перед цим вони хотіли відвідати всіх людей зі списку, який ми надали", – згадує вона.

Потім Мантас та його дружина Анна зникли зі зв’язку, а згодом Максим із церкви надіслав повідомлення про те, що Мантаса затримали.

Похорон Мантаса Кведаравічюса, квітень 2022 року

Червона доріжка – чорне вбрання

У травні 2022 року на червону доріжку щорічного Каннського кінофестивалю інтернаціональна знімальна команда "Маріуполіс-2" вийшла в чорному, жалобному, і без свого режисера. Адже в Маріуполі Мантас загинув. 

Режисер потрапив у полон до російських терористів, коли він та Анна вже збирались евакуюватися. Але виїхати з блокадного та окупованого Маріуполя не встигли. Мантаса катували й жорстоко вбили, викинувши тіло загиблого під мінометний обстріл.

"Аня шукала його по місту, ходила до російських командирів і збирала будь-яку інформацію. Найімовірніше, тіло Мантаса їй "підкинули" – щоб не думала, що його катували й убили цілеспрямовано", – розповідає Ірина Прудкова.

Інтернаціональна команда фільму Маріуполіс, Каннський кінофестиваль

Анна Білоброва змогла вивезти не лише тіло загиблого друга, а й їхню спільну роботу – відеоматеріали для стрічки. Анна продовжила роботу над стрічкою. Фільм змонтували за три тижні, щоб устигнути подати на Каннський фестиваль. Було надзвичайно важливо показати фільм саме зараз, під час вторгнення. 

Адже кадри кінострічки стали відеодоказами масового вбивства населення майже півмільйонного міста. Доказами масової загибелі мирних мешканців Маріуполя від страшних обстрілів, від авіабомб під завалами будинків, а також від голоду, холоду та відчаю. 

"Люди в залі плакали. Дехто не витримував та виходив. Нам аплодували стоячи, ті, хто підходив, щоб висловити слова підтримки, питали: "Чому ви такі сумні?" І я дуже хочу, щоб цей фільм було представлено на міжнародних судових процесах, зокрема й у Гаазі. Ми будемо боротися за те, щоб справа вбивства Мантаса розглядалася в Гаазькому чи в іншому міжнародному суді. І я дуже хочу, щоб "Маріуполіс-2" вийшов у міжнародний прокат".

***

У травні 2022 року картина литовського режисера Мантаса Кведаравічюса здобула Спеціальний приз журі Каннського фестивалю "Золоте око". Журі так коментує своє рішення: "Наш спеціальний приз отримує фільм, який неможливо порівняти з жодним іншим із конкурсу. Дуже радикальне, сміливе, художнє та екзистенційне висловлювання – "Маріуполіс-2". Режисер Мантас Квадеравічюс – один з тисяч цивільних, убитих російською армією від початку повномасштабного вторгнення Путіна".

Юлія Гаркуша, регіональна представниця Інституту масової інформації в Донецькій області