Що спільного у моїх колишніх колег по професії та нинішних побратимів з війська?, пише Олексій Братущак, офіцер штурмового полку “Скеля”, позивний “Журналіст”, у блозі на Українській правді.
У нас є спільна мета для боротьби. Я це сформулював однією ємною фразою: виборюємо свободу говорити правду. Журналісти говорять правду не лише про війну і не лише під час війни. Але саме зараз військові створюють умови, щоб правда зберегла в Україні право на майбутнє. Журналіст без війська, без сучасних захисників може втратити свободу слова. Військо без журналістів може втратити голос, який розповість суспільству та світу, за що ми воюємо.
Росія веде проти нас не лише війну ракетами та дронами. Вона веде війну проти самої правди. На окупованих територіях не мають шансу на існування українські медіа, на ТОТ переслідують журналістів і всіх, хто має внутрішню свободу говорити правду, росія пропагандою замінює факти, події, історію. Тому боротьба за українську землю і боротьба за право називати речі своїми іменами є частиною однієї великої боротьби.
Коли журналіст їде на передову, він документує історію. Коли військовий тримає позицію, він дає можливість цю історію розповісти. Один працює зі словом, інший зі зброєю. Але мета в нас спільна.
Для мене це ще й особиста історія. Колись я сам був журналістом і розповідав про тих, хто воює. Тепер я служу разом із тими, про кого розповідають журналісти. І я добре розумію, наскільки важливі обидві ролі – журналісти і військовослужбовці. Бо перемога України буде неповною, якщо про неї ніхто не дізнається. Так само як правда не втримається сама собою, якщо не буде людей, готових її захищати.
З такими думками днями я їхав на церемонію нагородження переможців конкурсу для журналістів “Війна в об’єктиві”.
Для мене цей конкурс особливий. Два роки тому, коли ще служив у ТРО Медіа, я був серед його ініціаторів. Тому особливо приємно бачити, що проєкт живе й розвивається. А цього року мав честь уже як військовослужбовець і член журі виступити на церемонії нагородження.
Зі сцени я зізнався, що мав власний критерій оцінювання робіт. Додатковий бал від мене отримали ті автори, які для підготовки матеріалів їхали на фронт, у бойові підрозділи, говорили з військовими, бачили війну на власні очі.
Сьогодні ми живемо в час, коли і у світі, і в Україні помітна втома від війни. Новини з фронту, репортажі воєнкорів та історії бійців далеко не завжди збирають велику аудиторію. Але справжні воєнні кореспонденти працюють не тому, що це популярно. Вони не слідуються суспільним настроям. Вони допомагають суспільству бачити те, що насправді важливо. Навіть якщо суспільство не хоче цього помічати.
Їхня робота потрібна не лише військовим та їхнім родинам. Вона потрібна державі, суспільству та майбутнім поколінням.
Зараз триває війна за існування України. Ми є сучасниками українців, про яких колись писатимуть книжки та зніматимуть фільми. І журналістам важливо не просто проживати своє найліпше життя, набирати лайки та перегляди, а й документувати історії Героїв. Я не уявляю, як журналіст минулого століття маючи можливість попрацювати з Героями Крут, відмовився б від цього.
Через сто років ми знаємо імена Героїв Крут не лише тому, що вони загинули за Україну. Ми знаємо їх тому, що хтось зберіг їхні історії. Так само сьогодні журналісти документують людей, про яких завтра читатимуть підручники.
На жаль, сьогодні далеко не всі редакції готові вкладатися у складні фронтові репортажі. Часто легше писати про конфлікти та скандали, ніж їхати до людей, які творять історію. Але саме такі історії через роки залишаться в пам’яті країни.
Мені останнім часом постійно повторюють, що не можна сваритися з журналістами, не можна їх критикувати, не можна вказувати на помилки та відверті маніпуляції. Бо так не мають вчиняти комунікаційники з війська. Але хто знає мене ще з професії, той розуміє: це не набуте у війську, я ж завжди такий був)
Тож не втримався вколоти шпилькою колишніх колег зі сцени “Війни в об’єктиві)
І хоча ми не завжди погоджуємося одне з одним, це не скасовує головного: журналісти й військові сьогодні працюють на одну мету.
Тому був радий бачити гарних знайомих як у залі, так і серед номінантів. Подякував як присутнім, так і іншим воєнкорам, які іноді заїжджають до нашого полку. Окремо пишаюся, що полк “Скеля” цього року став партнером конкурсу. Коли ми підтримуємо один одного, тоді стаємо сильнішими. За зло ворогу.
І повертаючись до спільної мети: виборювати свободу говорити правду. Її не зможе досягти окремо військо або окремо журналістика.
Військові тримають фронт, від них залежить згадка країни на карті. Журналісти тримають пам’ять, від них залежить згадка Героїв у книжках. І лише разом вони допомагають Україні вистояти та залишитися собою.
Офіцер ЗСУ, позивний “Журналіст”.
