Поки медійна спільнота обговорювала ризики законопроєкту №14057 для розслідувальної журналістики, непоміченими залишилися закладені в ньому неоднозначні ідеї у сфері захисту психіки. Потенційно вони можуть розширити інструментарій тиску на медіа і навіть подарувати суспільству нових “відьом із Салема”.
Законопроєкт №14057 пропонує додати нову норму до Цивільного кодексу України – статтю 289-2. Ця стаття заборонятиме будь-яке втручання в психіку фізичної особи без її письмової згоди, включно з такими технологіями прихованого впливу, як 25-й кадр, підпорогові сигнали, ультразвук, бінуральні біти тощо. Заборона подається у формі права особи не зазнавати таких втручань, а якщо хтось порушить це право, постраждала особа зможе звертатися до суду та відшкодовувати завданий їй збиток.
Мета благородна, бо держава бажає захистити людину від маніпуляцій, які можуть застосовуватися за допомогою технологічного впливу на свідомість. Однак якщо сприймати текст законопроєкту буквально, то “психічне втручання” – це поняття дуже широке. Його можна несвідомо здійснювати за допомогою будь-якого контенту: фільму, комп’ютерної гри, блогу тощо. Адже воно все викликає емоційну реакцію, а тому – впливає на психіку. Рекомендації YouTube, TikTok, інших соцмереж, які сформовані алгоритмами під наші смаки, також є формою психологічного маніпулювання увагою. Проте ніхто не згадує про цивільну відповідальність контентмейкера чи Google за “втручання в психіку”. Бо в такому разі кожну вподобайку можна було б розцінювати як акт психічного впливу.
Спроба внести настільки нечіткі формулювання до Цивільного кодексу є небезпечним прецедентом, бо від захисту людини до обмеження свободи вираження поглядів – лише один крок. Не дивно, що Головне науково-експертне управління Верховної Ради у своєму висновку звернуло увагу на цю статтю. Експерти також розкритикували норму, адже наведений у ній перелік методів психічного впливу надмірно деталізований, що невластиво для кодексу, а подібне “розжовування” має міститися в спеціальних законах чи регламентах, а не в кодифікованому акті.
Ми ризикуємо отримати норму-анахронізм, подібну до заборони на використання електронних листів для офіційного листування через їхню “недостатню надійність та відсутність фізичного підпису”.
Повертаючись до технологій, які перелічено в законопроєкті, можна з подивом відкрити для себе, що вони давно досліджуються, але жодна міжнародна наукова інституція не довела їхньої ефективності як засобів впливу на підсвідомість. Наприклад, ще 1958 року американські науковці, досліджуючи ефект 25-го кадру, дійшли висновку, що цей метод не є дієвим, і офіційно спростували його ефективність впливу на підсвідомість.
Дещо інша ситуація з бінуральними бітами (або бінауральними, binaural bits). По суті, це слухова ілюзія, яка виникає в мозку, коли людина слухає два звуки з трохи різною частотою одночасно через навушники, по одному в кожне вухо. У 2017 році проводилося дослідження впливу цього явища, за результатами якого виявлено, що прослуховування бінауральних бітів може бути ефективним інструментом для покращення певних когнітивних функцій, таких як вербальна пам’ять, або допомагати концентруватися людям з РДУГ. Однак не виявлено жодного впливу на поведінку чи емоції. Тобто якщо така норма з’явиться на рівні кодексу, то ми отримаємо юридичну відповідальність за те, що науковцями досліджувалось і не було визнано реальною загрозою. Це не захист людини, а застарілий страх перед технологіями, піднятий до рівня закону.
Водночас якщо не обмежити занадто широке тлумачення поняття “втручання в психіку”, то будь-яке відео, фільм, музика, журналістський сюжет, що викликають бурхливі емоції, можуть трактуватись як “втручання” чи “тиск”. Це відкриває фіртку для зловживань з боку влади або судів, які можуть визнати “психічним впливом” критичні висловлювання, що в результаті перетворюється на замасковану форму обмеження свободи слова, що прямо суперечить як Конституції України, так і Європейській конвенції з прав людини.
Захист психіки людини від реального шкідливого впливу дійсно є необхідним з огляду на умови сьогодення. Але це треба робити там, де є об’єктивна шкода і наукова доведеність. Задля уточнення вимог щодо достовірності, безпеки та прозорості контенту досить оперувати законами “Про медіа”, “Про захист прав споживачів” і “Про рекламу”.
Замість створення нового тягаря у вигляді цивільної відповідальності, Україні потрібна система експертного та етичного контролю за використанням технологій у медіа. Дійсно, психічна безпека людей – це важлива цінність, але вона не має перетворюватися на виправдання для обмеження свободи слова.
Петро Стойнов, юрист Інституту масової інформації
