Україна комунікує зі світом через переклад. Це ледь не єдиний спосіб для нас бути почутими за кордоном: через адаптацію українських текстів для іноземного читача. З початком повномасштабного вторгнення медійники частково перебрали на себе роль “адаптаторів”, яка традиційно належала перекладачам: вони мають одразу думати про те, як та чи та історія читатиметься очима іноземців. А перекладачі ще більше, ніж до цього, стали “документаторами”: між актуалізацією перекладу умовного Гюго й історією про війну в Україні вони, очевидно, обирають друге, бо важливість залишити пам’ять про ще один воєнний злочин, ще одну зовсім недавню людську трагедію переважає. Здається, у воєнний час ці галузі зближаються. І можливо, за уважним спостереженням роботи одне одного ми можемо винести для себе щось цінне.
Цими вихідними в Хмельницькому відбувся восьмий літературно-перекладацький фестиваль Translatorium. І те, що він визначає як переклад, які теми зачіпає і як досліджує свою галузь, як на мене, варте обговорення.
Ми відповідальні за те, що обираємо пам’ятати
Пропоную почати розмову з програми минулого року. Лекція Юрка Прохаська. У залі аншлаг, люди скупчилися біля дверей, декому навіть доводиться слухати з коридору. І одна з основних тез, відображена в самій назві події: “Перекладати і бути перекладеним – значить бути врятованим від забуття”. Через переклад ми актуалізуємо столітні голоси, здуваємо з них пил і досліджуємо з погляду теперішніх нас. Тема пам’яті була присутня і цього року, і, найімовірніше, буде присутня ще десятиліттями. Ця цитата просто видається мені дуже вдалою кристалізацією цього мотиву.
Але проблема пам’яті, повернення до історій минулого набагато гостріша в просторі новин, де ми постійно йдемо проти алгоритмів соцмереж, намагаємося схопити увагу читачів, поки вони не прогорнули до наступного допису. Годі вже й сподіватися на те, що хтось згадає випущений раніше матеріал і захоче почути продовження історії. Але продовження важливі. В умовах, коли нашу тяглість продовжують обмежувати, видається неправильним самостійно відсікати її. Але як привернути до неї увагу – відкрите питання.
Порівняння досвідів. Свій і чужий
Ще одна проблема, яку з різних боків розв’язують і медійники, і перекладачі, – як зробити так, щоб читачеві було не байдуже на героїв. (У журналістиці я тут переважно говорю про інтерв’ю й репортажі.) Завдання перекладача тут дещо схоже із завданням медійника: показати, що ця людина з іншими досвідами, в інших умовах все ще така сама людина, як і я, умовний читач, і ми проживаємо схожі емоції і схожі конфлікти. І ті, і ті намагаються досягти розуміння через стіну тексту.
Один з яскравих прикладів навів за ранковою кавою Марцін Ґачковський. Він переклав польською “Світлий шлях. Історія одного концтабору” Станіслава Асєєва. Крім його влучної думки про те, що не хочеться, щоб такі книги існували (зрозуміло, що не через якість тексту, а через описані там реалії), обговорювали й переклад назви. Чи доречне слово “концтабір” для польського читача? Чи сприйматиме він його так само, як і український? У цьому разі вирішили, що так, і польський переклад вийшов з назвою “Світлий шлях. Концтабір у Донецьку” (“Świetlana Droga. Obóz koncentracyjny w Doniecku”). Але питання жахливих реалій війни, які часто немає з чим порівняти для іноземного читача, – це наша спільна нерозв’язана проблема. До якої часто додається ще й колоніальне бачення України читачами з інших держав.
Проте тут перевага перекладу – це його діалогічність. Ми не тільки розповідаємо власні історії, а й маємо змогу почути їх від інших. І можливо, саме ця двосторонність вселяє надію, що зрозуміють нас. Цього року в книгарні – партнері фестивалю окремий стелаж зайняла серія видавництва ist_publishing “warning books”. Це переважно філософські тексти про спільну історію та теорію війни і культури. Крізь них ми дивимося на травми, які лишили по собі інші війни. Може, час і в публіцистиці звернути більшу увагу на Іншого – військові конфлікти минулого і сьогодення в різних куточках світу – і віднайти в них частинку Свого.
До чого тут музика та екологія
Крім основної програми, у межах фестивалю проходила фотовиставка “Ампліфікація. Виставка про українські ландшафти” зі знімками українських фотографів і фотографок, а також звуковий щоденник. “Проєкт досліджує, як змінюється наше сприйняття природи та навколишньої дійсності в умовах війни, колоніальної спадщини й екологічної кризи. Через екокритичну оптику, візуальне й аудіальне фіксування представлені роботи показують ландшафт не як фон, а як суб’єкт”, – каже нам кураторський текст. На стінах ми бачимо пейзажі парку “Прип’ять-Стохід”, корів Сумщини, що живуть неподалік лінії фронту, автоматні черги, які збивають “шахеди” на тлі зоряного неба. Ця виставка великою мірою про переклад точки зору – з людських бінокулярних очей на природу, завдяки якій ми існуємо. Журналістика так само показує нам точки зору інших людей; на час інтерв’ю або репортажу ми дивимося на світ їхніми очима. Але наскільки центральними є їхні перспективи? Наскільки часто ми дивимося на конкретну подію очима національних меншин, дітей, людей з інвалідністю, якщо на перший погляд новина їх “не стосується”? Можливо, якщо ми частіше почнемо змінювати наші ракурси, ми ширше бачитимемо картину світу. І, якщо фестиваль про переклад може зробити екологію однією зі своїх центральних тем, можливо, й ми можемо зробити екоцентричну, постколоніальну й інші перспективи невіддільною частиною кожного нашого тексту.
Не думаю, що тут може бути якесь розумне закінчення тексту. Імовірніше, цьогорічний “Транслаторіум” став лагідним і дуже різностороннім нагадуванням про те, як багато відповідальності на нас лежить, коли працюємо з текстом. І можливо, саме це нагадування нам і варто перейняти в журналістику.
