Невже минуло 25 років? Складно в це повірити.
25 років тому я була студенткою, яка прийшла з вулиці й напросилася в УНІАН працювати безоплатно. Мені було дуже цікаво, що ж це таке – журналістика, вабила оця журналістська романтика.
Поки в холі УНІАНу не з’явилися величезні плакати з чорним силуетом і підписом: “Знайдіть журналіста Георгія Гонгадзе”. Там збиралися колеги Георгія, відомі журналісти, які виходили з інформагенції і йшли Майданом з акціями протесту. У той момент романтика скінчилась і стало зрозуміло, що ця несправедливість не може просто так існувати. Що несправедливість або терплять, або проти неї потрібно боротися.
Трохи згодом я понад десятиліття щороку писала заяви до Дня пам’яті Гонгадзе, організовувала акції спільно з колегами-медійниками. Коли прийшла в ІМІ, на додачу до заяв і акцій ми запалювали щороку свічки на Майдані в пам’ять про Георгія.
Гонгадзе змінив українську журналістику, бо народив у ній етику солідарності та сміливості. Він змінив нас, бо зрушив оптику сприйняття журналістики з “романтики” чи “ремесла” до професії, що протистоїть насильству і несправедливості – фактами, матеріалами, публічністю.
Зараз ми можемо пишатись українською журналістикою. Пишатися тим, що ми вміємо гуртуватись і тримати ціннісну планку, навіть коли за вікном війна.
111 наших колег, за даними Інституту масової інформації, загинули з початку повномасштабного російського вторгнення. Ми згадуємо їх сьогодні також. Більшість із них віддала життя, захищаючи нас у лавах ЗСУ. 12 колег убила Росія через те, що вони вели професійну діяльність. Постійно тривають обстріли редакцій, постійно відбуваються атаки на журналістів. Вже не кажучи про фінансові, кадрові, психологічні виклики. Попри все це українська журналістика не просто працездатна – вона потужна, енергійна і жива спільнота. Тому що в “ДНК” цієї спільноти – сміливість Георгія.
До речі, спадок Гонгадзе актуальний ще й тому, що він антиімперський за своєю суттю. Бо він про гідність і відповідальність журналістики перед суспільством. Якщо журналістика лише продукує контент і концентрується на комфорті – своєму й аудиторії, – то вона перетворюється в кращому разі на естетизовану “сніжинковість” хороших російських медійників, а в гіршому – на пропаганду.
Що ми маємо робити сьогодні? Пам’ятати й віддавати шану загиблим колегам – так. Але, окрім цього, ми маємо також пам’ятати про місію журналістики, слугувати суспільству і його розвитку.
25 років по тому я вже не та студентка, яка шукала романтики й пригод у професії. Але я пишаюся бути частиною спільноти, що знає ціну правди. І, коли питають, з чого почалась українська зріла і відповідальна журналістика, я відповідаю – з імені Георгія Гонгадзе.
