Дар'я Нематіан золбін: один з найголовніших принципів у роботі над історіями – повторно не гвалтувати людей, які пережили травматичні події війни

Журналістка Суспільного Чернівці Дар'я Нематіан золбін від початку повномасштабного вторгнення росії висвітлює історії людей, які пройшли через саме пекло війни та попри все зберегли силу духу. Також у фокусі уваги медійниці — історії волонтерів, військових, медиків. Спілкуємося про війну, роботу над документуванням злочинів росії, емоційне вигорання та принципи журналіста під час розмови з героями матеріалів.

— Дар'є, розкажи, як тебе застала повномасштабна війна та як вона трансформувала тебе як журналістку, людину?

— Коли почалася повномасштабна війна, я була у відпустці. Прокинулася вранці, виглянула у вікно й не зрозуміла, чому така велика черга на дорогах, що сталося. Коли відкрила робочий чат, прочитала про введення воєнного стану.

Моя трансформація найперше стосується людських якостей. Журналіст теж людина, завжди переключаєш людські якості на професію. За цей час я стала емоційно жорсткіша, оскільки не можна пропускати кожну історію через себе. А вони бувають дуже складними й не завжди з хорошим фіналом. Люди, які пережили травматичні події війни, не найлегші у спілкуванні. Мені емоційна стійкість дуже сильно допомагає. Я навчилася відфільтровувати те, що почула, що зробила за день. Інакше було б складніше.

— Ти сама обрала теми, пов’язані з історіями людей, чи це редакційні завдання?

— Це мій вибір. Ми самі шукаємо теми, пропонуємо та робимо матеріали. Для мене важливо розповідати історії цієї страшної війни та робити свій внесок у документування злочинів росії проти України. Це те що я можу робити майже щоденно. У роботі над історіями буває складно відкинути щось непотрібне. У багатьох переселенців дуже схожі історії, всі вони важливі та з-поміж них є ті, які обов’язково повинні бути почуті.

— Чим керуєшся у роботі над емоційно важкими сюжетами? Як знаходиш підхід, щоб людина відкрилася тобі за досить небагато часу?

— Так, я досить вчасно зрозуміла, що людина не відкривається. Найперше розраховую роботу на більше часу. Поки готуємося до зйомки, спілкуюся на звичайні людські теми. З мого досвіду скажу, що не варто до травмованих людей ставитися, як до травмованих. Вони такі ж люди, як і ти. Тільки вони багато пережили, мають складний життєвий досвід, але це звичайні люди. Потрібно відчути, побачити й розкрити особистість, її історію та біль. Основний принцип — не нашкодити. Особливо це стосується теми війни. Ми розуміємо, що війна це не тільки втрачена нерухомість, кар’єра, звичне життя. Досить часто — це втрачені сім’ї…

– Один із таких сюжетів — це історія про Дениса з Херсона, який спілкувався зі своїми рідними телефоном та чув як їх вбивали. Як ти познайомилася з героєм цього сюжету?

Я дуже багато спілкувалася з волонтерами, зокрема іноземними. Під час роботи над історією про французьких волонтерів познайомилася з Денисом. Ми розмовляли й в якийсь момент він каже: “У мене всю родину розстріляли у перший же день”. Денис переживав цей біль, хотів розповісти про злочини російських солдатів, російської влади проти України.

– Багато людей, які переживають війну й довіряють тобі свої історії, сповнені великої сили духу та незламності. Чи розповідають тобі герої сюжетів, де беруть сили йти далі?

Так, я питала, мені це дуже цікаво. Не всі ці люди до війни були сильними, не всі могли все кинути й почати з нуля. Каталізатором стала війна, бажання вижити, а коли вижив – бажання допомогти вижити іншим. Сила духу є, напевно, у всіх, просто її потрібно відкрити. Зокрема я помітила, що це дуже дієво проявляється у волонтерських штабах. Люди разом роблять неможливе, щоб допомогти іншим.

– Важливою у твоєму циклі історій є тема ЛГБТК+. Зокрема в одному з сюжетів ти розповідаєш про прихисток, який прийняв у Чернівцях понад 120 людей ЛГБТК-спільноти. На твою думку, чи стає суспільство толерантнішим та терпимішим до інакшості людей?

Наше суспільство змінюється. Зі слів моїх співрозмовників, Чернівці терпиміші, наприклад, за Одесу. Люди пов’язують це з тим, що ми ближче до європейських країн, де інша культура сприйняття. По-друге, у нас інше етнічне населення. Загалом у Чернівцях ЛГБТК-спільноті комфортно. Тут є спеціальний шелтер, де ЛГБТК-люди можуть жити тривалий час, якщо вдалося орендувати житло, чи мають якісь інші причини. Та водночас серед них є люди, котрим важко знайти роботу. До прикладу, я спілкувалася з трансгендерним хлопцем. По документах він дівчина, але зовні є хлопцем. Сподіваюся суспільство навчиться сприймати й таку інакшість людей та при прийнятті на роботу головним буде професійний рівень, а не чиїсь стереотипи.

– Яких принципів завжди дотримуєшся у роботі з історіями людей, які пережили жахіття війни?

Один із найголовніших принципів – не ґвалтувати цих людей повторно. У історіях завжди маєш висвітлити найважливіше. А для цього торкаєшся запитань, які людині болять, торкаєшся страшного часу, через який героям довелося пройти. Такі розмови завжди важкі. Та від глибини не можна відходити, адже це – основа історії. Для мене вкрай важливо бути тактовною, відчувати людину, проявляти емпатію, дати можливість розкритися, виговоритися, дати волю сльозам. Людина має залишатися собою, проживати свої емоції. Також я ніколи не даю контакти героїв моїх сюжетів іншим журналістам. Розумію, що максимально розповіла все, що можна, і не хочу повторно травмувати людину.

– Що було для тебе найважчим за більш ніж 4 місяці роботи над історіями людей?

Найважче – вигорання. Як би не абстрагувався, такі історії тебе з’їдають. Не знаєш, на що відвернути свою увагу, постійно щось читаєш, шукаєш, готуєшся, працюєш. Складність у тому, що не можеш дозволити собі моральне право – бути спокійною та не думати про війну.

– Як справляєшся з емоційним вигоранням? Як відновлюєш ресурс?

Допомагає спілкування з рідними. Тебе вислухають, підтримають, дадуть фідбек. Взагалі мене часто надихають люди, про яких я розповідаю. Зокрема мене дуже надихнув замкомандира грузинського легіону Леван Фіфія. Він грузин, який воює за Україну з 2016 року. Ця людина привідкрила мені друге дихання.

– Знаходиш можливість читати книжки, або послухати улюблену музику?

Я дуже люблю читати, у мене вдома велика бібліотека, та після того, як я почала розповідати історії, не можу читати інші історії. Можливо це втома. Музика… Насправді мені зараз дуже потрібна тиша. Думаю це потрібно всім журналістам. Дозволити собі хоч трохи побути у тиші.

– Які ставиш перед собою плани на найближчий час?

Безумовно мені хочеться поїхати у зони бойових дій як воєнний кореспондент та розповісти багато історій, які мають бути задокументованими та почутими.

Альона ЧОРНА, регіональна представниця Інституту масової інформації в Чернівецькій області
Для БукІнфо (с)

^{Фото з архіву Дарії Нематіан золбін}