Блокування зв’язку, знищення українських медіа, "полювання" на журналістів: підсумки медійного року на Луганщині

Російська окупація в лютому 2022 року фізично "вичавила" українські медіа та українських журналістів з території Луганщини. Першими про припинення роботи повідомили друковані газети – "Кремінщина", "Вісті Біловодщини", "Слово хлібороба". Редакції не могли забезпечити їхній випуск, адже друкувалися вони переважно за межами області. І, навіть якби команди доклали надзусиль і надрукували їх та завезли в район, поширювати примірники точно не змогли б: прикордонні населені пункти Росія окупувала в перші дні вторгнення.

З міркувань безпеки припинили роботу й онлайн-видання захоплених населених пунктів. Зокрема, сайт troyitske.city. Керівники медіа з перших днів повномасштабної війни визначили для себе пріоритет – евакуацію співробітників, а вже потім відновлення роботи ЗМІ.

Утім, виїхати безпечно вдалося не всім журналістам. Були випадки і затримань, і допитів, і викрадень. Розповідати про це відкрито вони не хочуть: у когось залишилися рідні в окупованих містах, хтось не хоче зайвий раз нагадувати про себе, побоюючись, що окупанти прийдуть до колег, які виїхати не змогли.

Зрештою, у приватних розмовах медійники ділилися своїми впевненнями в тому, що росіяни зайшли на новоокуповані території "підготовленими", чітко розуміючи, яких переконань дотримується той чи інший представник ЗМІ. Цим і відрізняється окупація медіаполя у 2022-му від того, що спостерігали журналісти у 2014-му. Принаймні так було в Луганській області. Необізнаність та нерозбірливість окупантів тоді дозволила медіа, які дотримуються стандартів, відвідувати заходи, які влаштовували окупанти та бойовики, і збирати про них інформацію. Цього ж разу, і журналісти це підтверджують, такого варіанту в них не було.

Ось, як в інтерв’ю ІМІ згадувала початок наступу на Сєвєродонецьк на той момент виконувачка обов’язків менеджерки "Суспільне Донбас" Ірина Коваль:

"Те, що ми пережили, не порівняти з тим, що було у 2014 році. Тоді була небезпека, але ця небезпека була більшою. По-перше, вже була регулярна російська армія, а по-друге, якби нас узяли в полон, особливо тих, хто працював ще в Луганську, ми б не вижили. Мене попереджали про це люди з Луганська, казали: "Так звана "ЛНР" вам нагадає про все". Один мій колега, який евакуювався раніше, телефонував мені щодня і в месенджери писав: "Вам не можна там залишатися! Виїжджайте!" Хай там як, ми всі виїхали. До різних міст".

Утім, тиск медійники відчували не тільки від місцевих бойовиків та окупантів. Зокрема, кореспондентка телеканалу "Дом" Анастасія Волкова стикалася з агресією з боку місцевих жителів, коли працювала в Сєвєродонецьку.

"Я намагалася зняти школу, у яку влучив снаряд окупантів. Місцеві на мене накинулися, хотіли відібрати телефон. Говорили, що я не маю права знімати ту школу, бо в бомбосховищах перебувають люди. Люди не розуміли, навіщо я те роблю.

Мені було трохи моторошно через те, що на мене одразу накинулися шість чоловіків, а я була сама з телефоном, у бронежилеті та шоломі. Буває, що в підвал спускаєшся, а тобі кажуть, що ти – українська журналістка, а вони чекають на "русский мир". Говорять, що за мною прийдуть. Бувало, що до мене додому вночі приходили люди й погрожувати розправою за мою діяльність", – розповіла Анастасія представниці ІМІ.

Анастасія залишалася працювати на Луганщині до останнього. За кілька днів до повномасштабного вторгнення вона висвітлювала ситуацію в Щасті. Вона досвідчена воєнна кореспондентка, тож одразу зрозуміла, що це не звичайне загострення на фронті. Коли росіяни майже окупували Рубіжне, вона приїхала до ще вільної частини міста, звідки влада намагалася евакуювати людей. Тоді ж потрапила під обстріл. Так само до останнього вона працювала в Сєвєродонецьку – поки росіяни повністю не захопили місто. Те саме було і з Лисичанськом.

Фізичне знищення редакцій

З огляду на те що росіяни просувалися дуже швидко і супроводжували наступ щільними обстрілами, майно багатьох редакцій було пошкоджене чи пограбоване або ж пошкоджене і пограбоване одночасно. Зокрема, так сталося з редакцією онлайн-видання "Трибун" Про знищення офісу повідомляла і редакція Вільного радіо, яке базувалося в Бахмуті.

Саме втрата техніки суттєво вплинула на роботу ЗМІ. І річ не тільки в її знищенні чи викраденні. Ті співробітники медіа, які виїжджали з окупованих населених пунктів, були змушені залишати свої ноутбуки та навіть телефони, щоб пройти так звану фільтрацію окупантів. Про те, як проходила ця "процедура", журналісти готові розповідати відкрито лише після звільнення Луганщини.

Якщо ж говорити про купівлю нової техніки, то не всі колеги мали на це гроші, адже переважна більшість ЗМІ або скоротила штат, або ж поспіхом зверталася до грантодавців, щоб ті дозволили переформатувати роботу, фінансування відповідно до потреб.

Частково з придбанням техніки допоміг Інститут масової інформації та інші організації, дотичні до підтримки медіа.

За словами декого з колег, надана техніка допомогла зберегти журналістам певну гнучкість. Якщо редакція закривалась або скорочувала штат, журналіст з отриманою технікою міг долучитися до іншої команди. Особливо це стосується бронежилетів та шоломів, які на початку повномасштабного вторгнення були в дефіциті. Отримавши їх, журналісти мали змогу їхати на фронт, щоб надавати найзатребуванішу інформацію.

Окупація медіапростору

І, поки українські медійники закривали базові потреби, російські пропагандисти захоплювали медіапростір.

Як розповів в інтерв’ю ІМІ головний редактор суспільно-політичного видання "Трибун" Олексій Артюх, напередодні повномасштабного вторгнення російські пропагандисти активізувалися в соцмережах та Telegram. У локальних групах на Луганщині вже у 20-х числах лютого пропонували користувачам встановлювати аватарки з літерою Z. Також, за його словами, у перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну росіяни створили в Telegram мережу чатів, до яких активно долучилися жителі тоді ще неокупованих населених пунктів Луганської області. Олексій припускає, що чати були створені до вторгнення, але активізувалися після 25 лютого. Його команді вдалось ідентифікували багатьох адміністраторів цих груп.

Волонтерство та заснування нових медіа

Поки в журналістів була можливість фізично бути присутніми на Луганщині, вони окрім своєї безпосередньої журналістської роботи волонтерили та допомагали людям.

Зокрема, головний редактор сайту popasnaya.city Ярослав Нестеренко допомагав жителям Попасної в евакуації. Водночас він побудував свою роботу так, щоб надавати читачам свого медіа найважливішу інформацію.

"Раніше ми робили рерайти, переробляли тексти, ділилися, щоб на сайті було більше переглядів. Усе. Тоді вже було не до переглядів. Думали тільки про допомогу мешканцям. Ми раніше ніколи не ділилися просто новинами обладміністрації або тим, що публікував місцевий голова в себе в стрічці. А тепер ми почали ділитися тим, що говорить президент, голова області. І ще. У нас є два клуби, їх так у простонародді називають. А ми ще писали: "Комунальна установа… палац культури та дозвілля…" Якщо ми згадували електрику, то писали: "РЕС такий-то", "ЛЕО обласне", "такий-то начальник доповів". Усе. Ніколи було це робити. Просто писали: "газовики, начальник газовиків повідомив…", "сьогодні енергетики відновлюватимуть таку-то частину міста", "по такій-то частині міста не виходить відновити". Ось такі були повідомлення. Коротко, доступно для місцевих. І те, що хтось інший не зрозуміє, мене зовсім не хвилювало, бо я пишу для тих, хто сидить у місті", – згадував в інтерв’ю ІМІ Ярослав свою роботу в перші дні повномасштабного вторгнення.

Ярослав виїхав, коли зрозумів, що не зможе виконувати свою журналістську роботу. Разом з родиною він переїхав до міста Сміла Черкаської області. Там вони продовжували збирати інформацію про Попасну, а паралельно заснували нове міське медіа Сміла.city.

І popasnaya.city, і Сміла.city – медіа, які входять до мережі "Або – агенція медійного росту". Сайти агенції є в різних містах України. Агенція в перші дні повномасштабного вторгнення переформатувала свою роботу. Журналісти, евакуйовані з гарячих точок сходу, почали працювати на сайти інших міст. Водночас агенція запустила новий сайт Евакуація.City, на якому розповідали про різні аспекти евакуації людей із зони бойових дій.

Нині на окупованій території Луганської області фізично не присутня жодна з редакцій українських медіа. Та й російські пропагандисти на новоокупованих територіях працюють мляво. Медійна, так би мовити, активність спостерігалася напередодні псевдореферендуму: у різних районах росіяни роздавали пропагандистську пресу.

Співрозмовники Інституту масової інформації на окупованих територіях відзначають низьку якість контенту місцевих телеканалів. Люди віддають перевагу російським. Як пояснюють, щоб дивитися хоча б якісь фільми. Це більше стосується людей літнього віку, які не володіють навичками роботи в інтернеті, або ж він не проведений до їхніх домівок.

Водночас не має доступу до інтернету і молодь. І річ не тільки в тому, що росіяни заблокували майже всі популярні українські інтернет-ресурси, це питання розв'язується завдяки VPN, а в тому, що окупанти в окремих населених пунктах відімкнули інтернет узагалі. Те саме стосується і мобільного зв’язку. Приблизно за тиждень з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, робота українських операторів мобільного зв’язку на територіях, окупованих у 2014-му, зникла взагалі. Люди знайшли альтернативу в популярних месенджерах – Viber, WhatsApp та Telegram. Але Viber окупанти заблокували. Через переважно слабкий інтернет люди час від часу листуються в тих двох месенджерах, що поки доступні.

Таке спілкування – нині єдиний місток, який інформаційно поєднує вільну територію України з окупованою Луганщиною. Жителі окупованих територій дізнаються про те, що українська армія просувається, щоб звільнити їх, натомість передають українським медійникам інформацію про те, що відбувається в їхніх населених пунктах.

Валентина Троян, представниця Інституту масової інформації щодо окупованих територій та Луганської області