"Виїхав, коли зрозумів, що більше не зможу працювати", – редактор "Попаснянського вісника" та Попасная.City

Фото – фейсбук Ярослава Нестеренка

8 травня голова Луганської військової адміністрації Сергій Гайдай заявив, що українські бійці відійшли від Попасної. Трьома днями раніше, 5 травня, телеканал CNN опублікував відео з дрона, де видно масштаби руйнувань міста. З головним редактором газети “Попаснянський вісник” та сайту Попасная.City Ярославом Нестеренком говоримо про те, як росіяни захоплювали місто, як місцева влада евакуйовувала людей та як тепер окупанти депортують їх на території, окуповані у 2014 році.

– Напередодні 24 лютого які були відчуття у вашої редакції, як ви планували свою роботу?

– Наша будівля за три-чотири кілометри від лінії розмежування. Вісім років ми чули, як за містом вибухають снаряди, стріляли по позиціях наших бійців, і вони ж стріляли у відповідь. Ми до цього звикли. Стало частіше (обстріли. – Ред.) наприкінці року – на початку року. Було таке, що ми кілька днів узагалі нічого не чули. Нас це не турбувало, бо 350 тисяч разів ми чули: “Вас будуть захоплювати!” За вісім років ми такого наслухалися. І кожного разу чутки не підтверджувалися.

Ще за тиждень до 24-го був приліт у Врубівку Попаснянської громади. У школі повилітали вікна. Ну, таке ставалося. Ми думали, то поодинокий випадок. А 24-го подзвонили дружині, сказали. Ми не повірили (що почалося повномасштабне вторгнення. – Ред.), продовжували спати, крутились-крутились, а потім зайшли в інтернет. У нас 24-го нічого не відбувалося. У Попасній нічого не відбувалося до 2 чи 3 березня. А 3-го почали активно. І так продовжували нищити Попасну.

– Скільки у вас людей працює / працювало, ви координувалися, коли виїздили?

– Ми до 3 березня працювали в штатному режимі. Ніхто нікуди не виїжджав. 24-го, коли все почалося, я розпорядився відразу виплатити зарплату. Було трохи готівки. Ми її поділили по-братерськи. Працювали дистанційно, іноді приходили.

– У вас офіс був?

– У нас офіс – три кімнати. Ми останнім часом працювали дистанційно, ходили туди, коли треба. Коректора взагалі три роки не бачили. Раз на тиждень приходили, коли газету треба було відправляти. До речі, ми в середу, 23-го, відправили газету, а 24-го почалося. І все – вони газету не надрукували. Друкували її в Харкові (до вторгнення. – Ред.). Ми працювали над сайтом. Робили матеріали, що перестали завозити товари в Попасну. Ходили, знімали репортажі, що товари ще є, де є, які товари. Робили це для того, щоб містяни знали, де і що можна купити. Готівка закінчилася в терміналах. Ще 23 лютого працівники всіх банків поїхали від нас. Закрили банки й поїхали. Сказали, що через ковід. Ми також робили матеріали про те, що потрібно евакуюватися, ходять потяги, є графіки. Робили трансляції з нарад влади.

– Коли ваша команда поїхала? Коли особисто ви?

– Поки не прилітало в Попасну, ми працювали як завжди. Я видав трудові книжки, гроші. Сказав сидіти на дистанційці, не приходити в офіс, не ризикувати життям. У нас шестеро співробітників: я, моя дружина, яка займається версткою газети, рекламою, бухгалтер, рекламний агент і один журналіст. Робота рекламної агентки стала на паузу, вона сиділа вдома. Я працював, журналіст працював. Бухгалтерка виплатила зарплату і була вдома, їй не потрібно було ходити. І, коли почали 3 березня гатити, ми під обстрілами ходили й знімали репортажі про те, як працюють різні служби. Місцева влада дала мені машину, і я пів дня катався, а потім монтував. Тобто всі працювали.

Потім обстріли збільшилися. У місті майже зникло світло. Ми з жінкою і дитиною жили в коридорі, намагалися менше підходити до вікон. Світла немає, телефон неможливо зарядити. У цей момент, а це було 4 чи 5 березня, ми втратили зв'язок з нашими співробітниками. Я вже не “напрягав” журналіста, він сидів удома. Я, як керівник, головний редактор, не можу його змусити йти кудись під обстрілами. І він зник. Телефон, мабуть, сів у нього, а павербанк не купив. Решта працівників теж зникла. Я працював сам. З телефона. Вмикав його і заповнював стрічку фейсбуку, бо з телефона в адмінці (сайту. – Ред.) важко працювати, та й зв'язок став гіршим. Мені потрібно було швидку написати в стрічку інформацію: коли потяг, коли автобус. Треба було все робити оперативно. Там з'явився хліб, запрацював магазин. Одразу пишемо. Люди біжать туди по хліб. Один раз поповнювали банкомати. Ми написали, люди туди пішли. Тобто на сайт поки зайде, перейде – це додатковий час потрібен. Ми тільки фейсбук-сторінку заповнювали. І, що я помітив, – я став працювати не зовсім так, як ми робили раніше.

– Логічно…

– Ні, я маю на увазі, що раніше ми робили рерайти, переробляли тексти, ділилися, щоб на сайті було більше переглядів. Все. Тоді вже було не до переглядів. Думали тільки про допомогу мешканцям. Ми раніше ніколи не ділилися просто новинами обладміністрації або тим, що публікував місцевий голова в себе в стрічці. А тепер ми почали ділитися тим, що говорить президент, голова області. І ще. У нас є два клуби, їх так у простонародді називають. А ми ще писали: “Комунальна установа… палац культури та дозвілля…” Якщо ми згадували електрику, то писали: “РЕС такий-то”, “ЛЕО обласне”, “такий-то начальник доповів”. Усе. Ніколи було це робити. Просто писали: “газовики, начальник газовиків повідомив…”, “сьогодні енергетики відновлюватимуть таку-то частину міста”, “по такій-то частині міста не виходить відновити”. Ось такі були повідомлення. Коротко, доступно для місцевих. І те, що хтось інший не зрозуміє, мене зовсім не хвилювало, бо я пишу для тих, хто сидить у місті.

– Ваша команда отримувала якісь попередження або погрози, коли стало зрозуміло, що місто спробують окупувати?

– Ні. Ну, у коментарях там інколи бувало… Були інформаційні атаки, як мені здається. Я залишив свій номер телефону, щоб нам повідомили (важливу для міста інформацію. – Ред.). Ми почали займатися гуманітаркою, кілька разів організовували евакуацію. Я сідав за кермо, вивозив людей. Коли там ще була влада, ми були перші, хто почав це робити. Звісно, що потяги евакуаційні ходили, але ж ми почали рухати тему щодо автобусів. Я пішов по підвалах, питав людей: “Чи готові ви виїжджати?” – так, потрібен “зелений” коридор, потрібно виїжджати. Наступного дня керівник Попаснянської ВЦА сказав мені: “Хочеш? Поїхали. Тому що, може, буде потрібно сідати за кермо”. Я сів і поїхав. Думав, матеріал зніму і допоможу вивезти людей. Ми поїхали, два шкільних автобуси пригнали. Водій, який віддавав нам ключі, сказав: “Я не поїду, я сьогодні у відпустці без збереження заробітної плати. Я нікуди не поїду”. Серце в нього, тиск. Людина боїться. Ми підвозимо ці два автобуси. Я заходжу в бомбосховище клубу, кажу: “Виходьте, ми підігнали два автобуси”. – “Та а куди їхати? А хто там нас чекає? Чому ми поїдемо?” Я кажу: “Завтра такої можливості може не бути зовсім”. Поїхало близько шістьох людей. Мені було не до постановних відео. Я заходив, а там темрява. Я вмикав ліхтарик на телефоні й одразу натискав на запис, знімав це на відео. Потім ішов додому, монтував відео та викладав. Все, про що я кажу, є у фейсбуці, в інстаграмі, щось є і в ютубі.

Наступного дня телефонує жінка: “Я побачила ваше відео. Люди не їдуть тому, що вони бояться, не знають, куди їхати. Їх ніхто не чекає. Я зараз їду в Попасну. Я з Чехії через Польщу їду по свою матусю, і я вивезу всіх охочих. Дайте мені автобус, вивезіть нас до Бахмута. Далі ми сядемо на потяг, доїдемо до Польщі. Вивозимо, і я цим людям допоможу”. Я прийшов наступного ранку на планірку, розповів цю історію. Усі так дивляться… та і я розумію: раптом це шахрайка, завезе людей у рабство, забере паспорти. Як довіряти? То й вирішили – не будемо цю тему далі рухати.

Але наступного дня вона мені подзвонила і сказала, що вже в Попасній. “Давайте мені автобус. Я за пару годин забираю матір”, – каже.

Стоп, думаю, зараз подзвоню, чи є автобус. Розумію ж, що є шанс і не можна їм не скористатися, хоча б вивезти людей. Зателефонував керівникові Попаснянської ВЦА, розповів як є. Той каже: “Автобус я вам дам, але водія немає”. І я пишу у фейсбук, що є автобус, потрібен водій. За годину знаходиться сміливець. Я його не знаю. Каже, де він, що може сісти на велосипед і приїхати, а автобус міститься в школі в іншій частині міста. Кажу: “Давай, тільки не ображайся, але ми тебе сфотографуємо на телефон, паспорт твій пофотографуємо, щоб, якщо ти захочеш викрасти автобус, ми з поліцією знали, де тебе шукати”. Він під обстрілами йде до автобуса, бере людей – охочих. Теж не був повний автобус, але він до Бахмута вивіз їх. Через тиждень ми з цією жінкою та іншими попаснянами зробили матеріал (зідзвонювалися по вайберу), що вони вже в Чехії, раді, задоволені. Їм дали медичні пакети, влаштували, все безкоштовно. Тобто не збрехали. Жінка виявилася не шахрайкою.

А цей хлопець, коли приїхав на автобусі до Бахмута, дзвонить мені й каже: “Може, я не буду їхати назад у Попасну, витрачати паливо. Давай зберемо гроші, я дам свою картку. Наступного дня наберемо хліба, продукції, скуплюся і привезу затарений автобус”. Я подумав: “А давайте так і зробимо”. Узгодив з Ханатовим (Микола Ханатов – голова Попаснянської ВЦА. – Ред.), знайшов номер телефону заступника мера Бахмута, домовився, щоб цих людей на добу розмістили в гуртожитки. Їх прийняли, розмістили. Дав у фб оголошення: “Є шанс завтра привезти гуманітарку, але ми будемо централізовано везти її в міський клуб, а ви вже приходьте. Нема коли їздити до кожного будинку, двору. Це було 8-го (березня. – Ред.), а 9-го і я поїхав з міста. За ніч ми йому на картку назбирали близько семи тисяч гривень. Він скупився. Він приїхав, привіз. Я прийшов у клуб і кажу: “Ви тут, у бомбосховищі, видавайте. Хто буде головний? Давай ти будеш?” – “Ну давай!” Призначили головного, і він два тижні видавав цю гуманітарку, яку ми після того ще не раз привозили.

Як редактор, я ставив собі завдання організувати мешканців допомагати одне одному, не чекати, коли їм допоможе влада. Я зрозумів, що влада, керівник не може змусити водія їхати, ризикувати своїм життям, возити гуманітарку. Треба було самоорганізовуватися. Не чекати, коли міжнародники (міжнародні гуманітарні організації. – Ред.) передадуть їм вантажі. Потім гуманітарні вантажі пішли в таких обсягах, що я сказав: “Усе, більше не займаємося”. Я зрозумів, що евакуацію налагодили, люди почали збирати гуманітарку, одне одному допомагати. 

– Ви тримаєте зв'язок з Попасною зараз? Ви ж отримуєте звідти інформацію окрім відкритих джерел?

– Вже не отримую. 29 квітня востаннє їздив туди керівник міськгазу, мій друг. Він сідав за кермо машини, розвозив гуманітарку і виїжджав. Мабуть, це я тон задав: коли я роблю роботу, то знімаю на відео. І вони почали робити те саме. Він і ще один знайомий. Вони разом їздили до Попасної кожного дня і знімали ролики та надсилали мені по вайберу. Я їх монтував і робив з них фільми. Це був “золотий” контент. Вони знімали, у якому стані доми, будівлі, їздили за адресами, передавали привіти, забирали людей, знімали на відео для родичів людей, які відмовлялися виїжджати.

Я виїхав. І тут мені почали допомагати. Мої працівники припинили працювати, а на мене вийшли дві працівниці, які раніше працювали в редакції. Але вони з інших міст, де є інтернет і світло. Кажуть: “Давай ми будемо тобі допомагати”. Кажу, давайте. Вони почали допомагати, тож сайт у нас не “просідав”.

Так зараз і працюємо: я і одна волонтерка. І ще одна, з дитинкою, інколи кидає нам матеріали. Ось така в нас команда відтоді, як я виїхав. А ось щодо того, що коїться в Попасній… останній контент був 29 квітня. З Попасної мені надіслали відео, і я його через кілька діб опублікував. Там чутно, як стріляють по дев'ятиповерхівці з гранатометів. Вони зайшли (росіяни, бойовики. – Ред.). А цього дня розстріляли авто, яке везло гуманітарку в Попасну, а з Попасної мало евакуювати людей. Тобто ДРГ пробралася на ті дороги, на яких раніше їх не було. 

Відтоді керівник області заборонив проводити евакуацію саме з Попасної, тож контенту, інформації ми не маємо. Але ми спілкуємося з тим, хто виїхав, як бізнес почувається.

Зараз у Попасній залишилося близько тисячі людей, які не хочуть виїжджати. Але це вони в нас не хочуть, а коли сєпари заходять з автоматами в підвал і кажуть, щоб через 20 секунд усі вийшли: “Сідаємо у вантажівку, і ми вас вивозимо!”, тоді вже питань немає. Це просто депортація, а в нас була евакуація. У нас добровільно вивозили наші хлопці. Вмовляли їх. 

Я чому виїхав 9-го? Тому що 8-го на планірці сказали, що 4g та взагалі зв'язку більше не буде, бо влучили у вежу, яку не відновити. Ну і світло… діб п'ять намагалися відновити, газ теж, але потім усе це заглухло, і виїхали з Попасної всі ці служби. Тож я виїхав, коли зрозумів, що я більше не зможу працювати.

Валентина Троян, представниця ІМІ щодо окупованих територій