Розділ "Війна" завжди був першим, і ми не перенесемо його доти, доки останній російський солдат не покине Україну – Артюх

Фото, надане ІМІ Олексієм Артюхом

З головним редактором суспільно-політичного видання "Трибун", яке після повномасштабного вторгнення релокувалося з Рубіжного до Києва, Олексієм Артюхом говоримо про евакуацію редакції, активацію російської пропаганди на початку лютого та про блокування Роскомнаглядом.

– Коли ви долучилися до команди видання "Трибун"?

– Це було в травні 2016 року. На той момент евакуйована з Луганська редакція вже два роки, як працювала в Рубіжному.

– За ці роки ваш колектив сильно змінився?

– Колектив змінився повністю. Єдина людина, яка продовжує співпрацю з редакцією наразі, – IT-спеціаліст, який почав займатися підтримкою наших платформ років 10 тому і продовжує це робити сьогодні. Він дуже крутий, і я вдячний йому за те, що залишається з нами. Сьогодні в нас молода та перспективна команда. Частина її – студенти кафедри журналістики СНУ ім. В. Даля. Можна сказати, що їх виховали ми, і для більшості з них робота в "Трибуні" стала першим досвідом. Спершу запрошували людей на стажування і, якщо наше бачення з ними збігалося, пропонували продовжити співпрацю.

За останні кілька років практику в нас отримали понад 10 осіб. Звичайно, це небагато, але все ж таки. Троє з них зараз працюють у "Трибуні". Інші продовжують це робити в інших ЗМІ. Вони постійно підвищують свій рівень, і думаю, що згодом вони стануть великими професіоналами.

– Чи були якісь негативні відгуки від місцевих про те, що ви проукраїнське видання?

– Найчастіше вони були в місцевих пабліках російських соцмереж. Варто було зробити репортаж із якогось проукраїнського заходу – одразу ж з'являлися негативні коментарі як від ботів, так і від різних маргіналів. Крім того, не всім подобалася критика місцевої влади, яка традиційно складалася з представників проросійських партій і мала популярність серед багатьох жителів області.

– Коли ваша редакція відчула, що буде війна?

– Війна для нас розпочалася ще 2014 року. Якщо ви маєте на увазі повномасштабне російське вторгнення, то я все ж таки волію називати це черговою фазою російсько-української війни.

Незважаючи на те що аудиторія поступово втрачала інтерес до інформації про життя в зоні АТО (пізніше ООС), а також мало цікавилася ситуацією в ОРДЛО, ми продовжували писати про події на фронті та висвітлювати процеси на окупованому Донбасі. Розділ "Війна" на нашому сайті завжди був першим, і ми вирішили не переносити його доти, доки останній російський солдат не покине територію України.

– На вашу думку, йшлося про бойові дії на території Луганщини та Донеччини чи ви не відкидали, що буде щось глобальне?

– Складне питання. Я багато думав про можливі сценарії та обговорював їх з колегами. Однак того, що почалося вранці 24 лютого, думаю, мало хто очікував. Пекло уявлялося різним, але те, що в результаті влаштували росіяни, – це, вибачте, повний пиз**ць і за межею усвідомлення. Такого я уявити не міг.

– Як змінився інформпростір Луганщини напередодні вторгнення? Я маю на увазі насамперед соцмережі, місцеві пабліки, бо, знаю, ви активно стежили й стежите за ними.

– У соцмережах, як і в житті поза ними, люди займалися самозаспокоєнням і до останнього сподівалися, що пронесе. Водночас примусова мобілізація в ОРДЛО, обстріли Станиці Луганської та Щастя, а також провокації, які влаштовувала Росія на кордоні, у багатьох викликали почуття тривоги. Ну і природно повідомлення західних розвідок навіть серед скептиків дедалі менше здавалися перебільшенням.

Ресурси окупантів, своєю чергою, активізувалися. У 20-х числах лютого навіть аватарки із Z пропонували користувачам встановити. Я навіть заскрінив, хоча тоді ще до кінця не розумів, у чому взагалі суть цієї акції.

Навіть на наших сторінках у соцмережах почали з'являтися коментарі від облікових записів якихось козацьких формувань на кшталт "російська армія вже близько, ми вас усіх уб'ємо" тощо.

Водночас члени 2 АК ("ЛНР") з місцевих писали, що "пора вам відповісти за вісім років, ми повертаємося додому" та іншу нісенітницю.

– Яким було ваше 24 лютого?

– За день до цього я заїхав до близьких, щоб попрощатися. Вони, природно, покрутили пальцем біля скроні й сказали, що я говорю дурниці й що "Росія ні на кого не нападатиме". Ще б пак, адже в цей час у них у телевізорі пропагандисти з федеральних каналів заливали якусь дичину про любов до "братського" українського народу. Сів у таксі й поїхав додому в поганому настрої. Лягав спати, розуміючи, що це, мабуть, остання ніч у рідних стінах.

Підірвало мене десь о 4:30 ранку. Зайшов промоніторити соцмережі, і начебто нічого страшного не відбувалося. Вже думав лягти спати далі, як побачив нові пости на каналі колеги Марії Кучеренко. Ну, а потім зайшов у Facebook, де друзі писали про вибухи по всій Україні. Подумав: "Ну ось почалось" – і пішов курити на балкон. Далі неслася повна жесть. 

– Коли редакція ухвалила рішення виїжджати і як це відбувалося?

– Кожен діяв самостійно, зважаючи на ситуацію. Я виїхав відразу, бо ще задовго до початку цієї фази війни ухвалив рішення про евакуацію до Києва, та вранці 25 лютого був у столиці, де продовжую працювати й сьогодні. Водночас деякі хлопці залишилися в області. Одна дівчинка лежала в лікарні, інша – під обстрілами волонтерила в штабі, що в Льодовому палаці спорту Сєвєродонецька, який потім знищили росіяни. Ще одна колега на початку березня разом із сім'єю виїхала на окуповану територію до батьків і довго залишалася там. Весь цей час вона передавала нам інформацію з півночі області.

На жаль, не обійшлося без неприємностей. Один з наших співробітників ухвалив незрозуміле для нас рішення і виїхав до країни-агресора. 

Пощастило, що редакторка, яка живе за кордоном, наповнювала сайт, і це дозволило нам не припиняти роботи ні на день. Крім того, свою допомогу запропонувала студентка, яка раніше проходила в нас стажування. 

Зібратися практично повним складом ми змогли лише в травні. Проте весь цей час перебували на зв'язку, підтримували одне одного і, гадаю, у ці непрості місяці стали не просто колегами, а й друзями. Зараз працюємо віддалено в різних містах. 

– Що нині з вашою редакцією в Рубіжному?

– Я бачив фотографії зовні. Вікна в моєму кабінеті немає, що всередині – не хочу уявляти. Там залишалося багато цінних для мене речей, але головне – книги, які збирав роками, багато з дарчим підписом.

До речі, мапу яка висіла в нас на стіні, потім бачив на відео в руках у кадирівців.

– Як ви знаходите ресурси, щоб триматися на плаву?

– Сьогодні нам надають значну підтримку наші партнери, за що ми їм дуже вдячні. Йдеться про низку українських та міжнародних організацій.

– Як змінилося ваше інформнаповнення після 24 лютого?

– Тут усе очевидно. Почали більше писати про війну та життя переселенців, а також випускати матеріали про ситуацію в окупації. Новин про культуру та спорт, наприклад, зі зрозумілих причин стало набагато менше.

Сьогодні ми намагаємося розвивати не лише сайт, а й інші майданчики. Це вимагає додаткових зусиль, і, на жаль, ми не завжди "вивозимо". Іноді, щоб усе встигнути, нам доводиться не спати. Втім, як і колегам з інших видань.

– З ким із луганських журналістів з інших видань підтримуєте зв’язок?

– Іноді спілкуємося з Андрієм Діхтяренком, Сашею Білокобильським, Мариною Терещенко, Антоном Малиновським та Максимом Бєліним. Дуже круті люди.

Також буваю на зв'язку з адмінами обласних та регіональних телеграм-каналів.

Узагалі я вважаю, що вони роблять титанічну роботу, ефективно протидіють російській пропаганді. Таких ресурсів, як "Луганщина Оперативна", "Сєвєродонецьк Донбас", "Сєвєродонецьк / ЛХС 1934" та інші, в окупантів просто немає. Багато в чому завдяки цим людям на інформаційному фронті Луганщини ми росіян просто розносимо. Можна скільки завгодно ботів накрутити умовному марочку або іншому ідіоту, але реальні люди з мізками це пропагандистське лайно не їстимуть.

Є ще блогери різні. "Східний", наприклад, уже вісім років як голос окупованої Кадіївки у твіттері. Зараз багато з ним працюємо. 

– У вас також є свій канал…

– Так, але він не такий великий, і я веду його, на жаль, не настільки активно, як хотілося б. Створив його за тиждень до того, як усе почалося, і продовжую наповнювати за можливості.

– Хто ваша нинішня аудиторія? Чи змінилася вона після 24 лютого?

– Раніше ядро аудиторії нашого сайту складалося переважно з мешканців Луганської та Донецької областей, зокрема ОРДЛО. У квітні окупанти забанили наш сайт у Росії та на окупованих територіях, і тепер люди звідти читають нас у соціальних мережах.

Крім того, географія змінилася, адже більшість наших читачів наразі перебувають у різних куточках країни.

– Що для вас нині важливо донести до читача? І чи є фідбек з окупованих територій?

– Як не банально, але те, що наша рідна Луганщина була, є і буде Україною. Ми постійно на зв'язку з людьми, які перебувають в окупації. Вони дають нам багато інформації. Зрозуміло, не все розміщується у відкритому доступі, але це вже інша історія.