Сергій Рахманін: «Політична журналістика – це хрест, який може розчавити»

Журналіст – священик, актор, суддя і психолог. Усі ці іпостасі можуть поєднуватись, коли пишеш про політику, стверджує перший заступник головного редактора газети «Дзеркало тижня. Україна» Сергій Рахманін. На зустрічі зі студентами Школи журналістики Українського католицького університету у Львові він також розповів, чому Леонід Кучма свого часу вирішив не закривати одне з найнезручніших для нього видань.

На думку Сергія Рахманіна, політична журналістика є універсальною, адже жодна тематика – спортивна, культурна, соціальна тощо, - не є відокремленою від політичних проблем. Наприклад, питання об’єднання футбольних чемпіонатів країн Співдружності незалежних держав в одну лігу є не стільки спортивним, скільки політичним, тож люди, які про це пишуть, повинні мати уявлення про політику, щоб пояснити своєму читачеві, про що йдеться. Те саме стосується, наприклад, питання об’єднання церков або суперечок про те, чи може представляти Україну на конкурсі «Євробачення» співачка неукраїнського походження. «Насправді будь-яка галузь журналістики просякнута політикою», - стверджує Сергій Рахманін.

«Журналістика – це  суміш мистецтва й ремесла, - каже він. – І, мені здається, мистецтва все ж таки більше». На його думку, це єдина професія, де можна побувати в різних ролях – актора, інтригана, футбольного тренера, судді. Або навіть священика. «Я знаю багато випадків, коли політики, коли потребують сповіді, йдуть на сповідь не до пароха, бо не є віруючими, а до журналіста», - каже пан Рахманін. Не завадять політичному журналістові й знання та навички практичного психолога.

Головним завданням для журналіста він називає не знаходити відповіді на запитання, а їх правильне формулювання. Читачеві необхідно спочатку розтлумачити, що сталося, і спонукати його самого шукати відповіді та робити висновки. Які згодом можуть вилитися в дії: «Мітинг, петиція, те, як виборці голосують, - усе це до певної міри також наша заслуга».

Крім того, Сергій Рахманін називає журналістикою «своєрідним детектором наявності сумління». На думку редактора, в Україні був і є попит на емоційну складову журналістики, тому сухого переліку фактів не досить – треба намагатись зачепити струни читацької душі. На заході такої гострої потреби в емоційній складовій, адже діють непорушні правила, яких отримуються і політики, і журналісти.

Однією з найбільших проблем вітчизняних політичних журналістів пан Рахманін називає розчарування. Коли журналіст стикається з темною стороною політичного світу, він розчаровується набагато швидше за пересічного громадянина. «Багато хто з політичних журналістів волів би не знати половини того, що знає, - розповідає гість. – Такі знання вбивають віру в людство. Але саме в цьому й полягає місія журналістів – зберігати в такі драматичні моменти спокій і відстороненість».

Він згадує дискусії в редакції «Дзеркала тижня». Зокрема, оглядач відділу міжнародної політики Тетяна Силіна часом нарікає: «Господи, ну як же мені набридло повторювати, що Брюссель кращий за Тамбов. Невже це й так не зрозуміло?». На що колега одного разу відповів їй: «Якби ми про це не писали, було б гірше, ніж у Тамбові». Попри нетерплячу людську природу, яка вимагає всього й відразу, журналіст повинен «лупати сю скалу» - й лупати довго, адже головний вплив журналістики на політику є опосередкованим.

Попри свою цинічну природу, більшість політиків часом мають сумніви у правильності того, що роблять, і шукають підтвердження своїм сумнівам у спілкуванні з інакодумцями, яким довіряють. Часом така розмова журналіста з політиком може змінити думку останнього. Щоправда, журналістів, що заслуговують, аби до них прислухалися, стає дедалі менше. Сергій Рахманін констатує: «Люди, які зберегли власну гідність і повагу до себе, є радше винятком в українській журналістиці». На його думку, журналіст повинен використовувати всі наявні в них можливості, намагаючись впливати на політиків.

Прикладом був колишній президент України Леонід Кучма: часом він зустрічався з представниками не підконтрольних владі засобів масової інформації, бо потребував критичного погляду на свою роботу. На одній із таких зустрічей, пригадує Сергій Рахманін, Кучму запитали, чому він досі не спробував закрити «Дзеркало тижня». Президент відповів, що вже, по-перше, запізно, по-друге, це видання можна завжди показати Заходу у відповідь на звинувачення в утисках свободи слова. По-третє, сказав Леонід Кучма, «я інколи маю дізнаватися, що відбувається в моїй країні». Можновладці завжди обмежені у джерелах інформації, й проривати цю блокаду – ще одна функція журналістів.

«Політична журналістика – це справді складно, - попереджає Сергій Рахманін. – Це хрест, який може розчавити. Й краще з’ясувати, що Голгофа не для тебе, коли ти ще достатньо далеко від неї».

Володимир Молодій, Школа журналістики УКУ