Розгул безкарності та незворотність покарання

З розмови двох пенсіонерів на тролейбусній зупинці:
"Вы понимаете? Это ж беспредел какой-то, бандитский и ментовский беспредел!"
"А что вы хотите, когда главный человек в стране - бандит?"

Розмова показова, подібних розмов сьогодні відбувається чимало. З доволі спокійної країни, яка дала світові приклад мирної та безкровної революції 2004 року, Україна стрімко перетворюється на зону небезпеки.

Акції опозиції виявилися успішними хоча б тому, що змогли стимулювати владу проявити її сутність: все те, що опозиціонери, громадські активісти, журналісти спостерігають і розуміють давно, більшість громадян побачила з усією очевидністю саме в останні дні.

Що засвідчили останні події, і які найпроблемніші місця вони виявили?

1. Влада панічно боїться масових та протестних акцій.

Саме влада зробила все, аби допомогти опозиції поставити жирну крапку в акції "Повстань, Україно", бо якщо лідери опозиції так і не змогли спонукати людей повстати, то це зробила протидія влади. Масовий ремонт центральних столичних вулиць, cпроби перешкодити людям добратися на мітинг до Києва, організація паралельного "антифашистського" маршу того ж дня, все це - прямі ознаки страху.

Віктор Янукович та його оточення ще раз продемонстрували свою головну "родову травму", отриману у 2004 році - неконтрольовані протестні акції, мітинги, наметові містечка. На подібні сценарії від опонентів влада реагує вкрай болюче, і, відповідно, припускається таких очевидних помилок.

І якщо протестні акції у "помаранчеву п’ятирічку" самі сходили нанівець, то зараз протидія влади лише роздмухує запал мітингувальників, і акції щоразу набувають більшого розмаху саме через неадекватну реакцію влади.

2. Влада робить ставку на "провокативні" сценарії.

Влада діє звичними для неї методами - із залученням сумнівних "спортсменів-бойовиків", помічених у рейдерських захопленнях. Влада стимулює та організовує провокативні сценарії.

Бо появу БМРД у центрі мітингу інакше ніж провокацією назвати не можна, навіть якщо талановито розробити версію "про супровід машини до Шевченківського райдвідділку". Іншою дорогою ніж через вулиці, де сосередилися тисячі учасників акцій, його транспортувати не можна?

Проте, влада не віддає собі звіту, що вона не спроможна контролювати хід виконання таких провокацій і тому врешті отримує "проколи", які коштують їй неймовірно дорого.

Поява БМРД з морквяними наліпками в центрі мітингу опозиції мала свій ефект, і машину таки розгойдали активісти "Свободи". Проте, замість того, аби швидко локалізувати бійку і чітко показати, хто першим застосував агресію (саме це могло вдарити проти опозиції), влада отримала абсолютну несподіванку - агресію власних бойовиків до відомої журналістки.

Це повністю знівелювало всі можливості демонструвати "фашистське обличчя опозиції", бо значно агресивніші обличчя виявилися у охоронців "антифашистського" маршу.

Оточення Януковича, хоч і мислить подібно до оточення Леоніда Кучми, виявилося абсолютно неспроможним організовувати провокації рівня 9 березня 2001 року. Рівень організаторів (може це й на краще) явно не дотягує до Медвечука, вони припускаються явних проколів.

3. "Правоохоронна" система стала частиною політичної схеми, і не працює в інтересах громадян.

Поведінка міліції, яка утримується за кошт платників податків, яка має бути безсторонньою та працювати для забезпечення громадського порядку, явно і очевидно продемонструвала прямо протилежні речі.

ДАІ, яка супроводжує провокаторський БМРД в центр мітингу? Працівник органів за його кермом? Повний ігнор та невтручання міліціонерів під час побиття журналістки? Не зрозуміла ситуація з затриманням та звільненням підозрюваного? Все це питання, на які потрібні були адекватні відповіді.

Але відповіді міністра Захарченка під час звіту у Верховній Раді виявилися не просто неадекватними, вони зайвий раз повністю збурили і журналістів, і опозицію, і суспільство. Адже оприлюднення чиновником такого рівня настільки абсурдних та нелогічних з позиції наявних свідчень версій, свідчить про повне нівелювання "честі мундира".

І навіть обіцянка міністра зустрітися з журналістами, яка прозвучала у присутності трьох народних депутатів, а потім відверта відмова, демонструє, що слово нічого не важить, а дії залежать від політичної доцільності та прив’язки.

Захарченко навряд чи головний сценарист цих подій, але саме йому довелося взяти на себе найбільший публічний удар за провал владного сценарію 18 травня. І це - не просто пляма на його репутації. Сергій Лещенко цілком доречно нагадав міністру, що сталося з одним із його попередників, який був причетним до справи вбивства журналіста. Бо саме таких "публічних цапів-відбувайлів" здають першими.

4. Влада не усвідомлює можливих політичних наслідків.

Влада дуже часто недооціює ризик від подібних ситуацій. Очевидно, що побиття журналістів та поведінка міліції у цій ситуації стали серйозним сигналом для Заходу, який західні політики не зможуть ігнорувати при переговорах з українською владою. Позитивні рішення МВФ на цьому фоні теж виглядатимуть дивно, а без цих запозичень, уряд може відчути серйозні бюджетні проблеми.

Далі - будуть вже соціальні наслідки, до того ж в стані потенційних виборців ПР. Тому що "градус кипіння" в середовищі прихильників опозиції росте постійно.

Більше того, влада все більше працює на радикалізацію журналістської спільноти, не розслідуючи практично жодну резонансну справу за участі журналістів, та реагуючи на цілком мирні протести на захист колег ігнором або позбавленням акредитації, як це зробив Микола Азаров.

Журналісти - це не просто об’єднана комунікацією активна спільнота, це люди, які впливають на позицію мільйонів. Не навчившись адекватно взаємодіяти з журналістами, не відпрацювавши цієї взаємодії, влада сама стимулює повторення ситуації 2004 року, коли проти влади неспоідвано повернулися журналісти ще вчора абсолютно провладних каналів.

ЧОГО ОЧІКУЮТЬ І ДО ЧОГО ПРИЗВЕДЕ?

Ті, хто має стосунок до організації подібних провокацій, хто наймає професійних бійців і випускає їх в натовп, хто запускає БМРД в центр мітингу, очікують усвідомлення людей, що на масові акції ходити небезпечно, що там б’ють і трують газом. Вони працюють на страх.

Натомість, замість гасіння в такий спосіб протестних настроїв, отримують цілком зворотній ефект: злість та усвідомлення небезпеки від системи, яку насаджує влада.

У 2004 українці боялися встановлення режиму "братків" та розгулу злочинності. Тоді саме страх вивів людей на вулиці. Через 5 років Януковича в опозиції, його спокійної політичної поведінки, спрямованої хіба на збереження Межигірського маєтку, він вже не здавався "страшним". Головною логікою 2010 стало "всі вони одинакові".

Сьогодні оточення Януковича доводить зворотнє, воно знову на всю країну показує оскал бойовиків в спортивних костюмах, які б’ють людей на мітингу. Вони показують БМРД на вулицях та міліцію, які відвертається.

Все це додається до інших картинок - рейдерів на заводах та телеканалах, космічних зйомок розкошу Межигір’я та знесеної хатки вчительки на Печерську, до знищеного автомобіля активіста Демальянсу, який посмів ходити до резиденції Януковича. А ці картинки множаться на відчуття власного безсилля та нереалізованості мільйонів, можливості яких зменшуються разом з економічними статками. На тотальне ігнорування законів та правил.

Відчуття безсилля лише підвищує рівень суспільної агресії. У людей просто не лишається вибору. Страх перед бандитами на завжди пересилює страх перед бандитами на мітингу.

Той, хто не дає можливості людям випустити пару в нормальний спосіб взаємодії та вирішення проблемних питань шляхом компромісу, лише підвищують градус кипіння і стимулює вибух.

Ті, хто сподіваються на силу, мають розуміти, що маса спроможна змести будь-яку силу.

Той, хто очікує, що у разі неконтрольованої ситуації під час президентських виборів він отримає гарантії недоторканності на Заході, шантажуючи його застосуванням сили, має час від час пригадувати фото Муаммара Каддафі чи Ніколає Чаушеску.

До реалізації гарантій, навіть, якщо існує непоганий план їхньої реалізації, можна і не дочекатися. Часом події розвиваються дуже швидко і в зовсім не планований спосіб.

Текст: Вікторія Сюмар, виконавчий директор ІМІ, для "Української правди"

Фото: Роман Кабачій