ГАРЯЧА ЛІНІЯ
на зв’язку 24 години
Залиште свої дані
і ми зв’яжемося з вами
дякуємо за звернення

Або ж зв’яжіться з нами:

info@imi.org.ua

050 447 70 63

Підтримати ІМІПодай скаргу

Право на пам’ять

02.04.2012, 04:08
Інформація, що знаходиться в колишніх комуністичних архівах, так само належить до сфери публічної.
 
- На фасаді Національного архіву США написана цікава фраза: «Демократія починається тут», - так почав свій виступ на семінарі «Доступ до архівів: законодавство, практика та громадські ініціативи», що відбувся у Львові 28 березня, історик, екс-глава Галузевого архіву СБУ Володимир В’ятрович.
 


“Стан розвитку суспільства, демократії пов’язаний з відкритістю архівів. Україна ж на сьогодні перебуває лише на початковому етапі відкриття архівів спецслужб радянського періоду”, - вважає В’ятрович. У його словах чимало рації, адже на прикладі діяльності українських архівів можна судити про рівень подолання тоталітарних тенденцій в системі державних органів, їхньої готовності до співпраці.


Китайський в’язень сумління, нобелівський лауреат 2010 року Лю Сяобо серед головних причин закритості чиновників у  Китаї бачить те, що вони передусім прагнуть приховувати свої помилки, а не їх виправляти. Українські чиновники діють так само.

Спосіб морального очищення

За результами моніторингу, який проводив наприкінці 2011 року Центр досліджень Визвольного руху (ЦДВР), за останній рік різко зросла кількість відмов архівів на запити громадян, різного роду «відфутболювань» до інших архівних установ. Це означає, що архіви далі живуть у радянській дійсності, коли на них була покладена функція “недопуску до правди”. Натомість ще в 2000-му році Рада Європи прийняла постанову, у якій, зокрема, сказано: «Жодна країна не може стати демократичною, не забезпечивши власним громадянам права на правду про своє минуле».
 


Причин перманетної закритості архівів є ціла низка, і чи не найголовніша з них – недовершеність законодавчої бази. У більшості посткомуністичних країн діють закони, що регламентують використання документів спецслужб комуністичного періоду. Більше того, ці архіви були передані в загальне користування наступниками цих спецслужб. Чим раніше відбулася зміна режиму, тим швидше й у більшому обсягу архіви такого роду були виведені з підпорядкування спецслужб та зібрані в одному місці. Кількість таких архівів вимірюється кілометрами справ на полицях.

В Україні цього зроблено не було. Більше того, значна частина справ при зміні влади була або знищена, або вивезена до Росії.
 
Найбільш ліберальним у цьому сенсі є законодавство Чехії. Воно не передбачає жодної «анонімізації» (захисту інформації від «небажаних» розповсюджувачів). У інших країнах хоч і передбачено певне обмеження доступу, пріоритет перед тими, хто стояли за злочинами, мають жертви режиму.

Відкритість архівів забезпечує й інші процеси, завдяки яким західні сусіди України пішли далі в демократизації та оздоровленні суспільства. Це передусім елементи люстрації, коли люди, пов’язані з тоталітарним режимом, не мають права займати державних посад та працювати у силових структурах. Ще одним з таких елементів є навчальна та просвітницька діяльність тих організацій, що створені спеціально для опрацювання комуністичних архівів. Для, прикладу, у Польщі це Інститут національної пам’яті, у Словенії – Дослідницький центр національного примирення.

Українські юридичні нетрі

 Як пояснює експерт ЦДВР Аліна Шпак, в Україні доступ до архівів поки що відбувається на загальних правах, не існує чіткого законодавчого урегулювання, що породжує масу проблем. Архіви керуються кількома законами, деякі з яких суперечать в певних моментах один одному. Передусім це Закон «Про Національний архівний фонд та архівні установи», Закон «Про звернення громадян»,  Закон «Про державну таємницю», Закон «Про інформацію», Закон «Про доступ до публічної інформації». Якщо останні два відповідають європейським стандартам, то перший їх великою мірою нівелює. Окрім того, за словами координатора моніторингу Ігоря Кулика, «архівісти вважають», що «Закон про доступ до публічної інформації написаний для кого завгодно, тільки не для них». Хоч деякі положення та терміни останніх законів теж вимагають додаткових роз’яснень та коментарів. Приміром, досить розмитими є визначення конфіденційної і службової інформації.
 

Експерти наголошують, що Закон “ Про Національний архівний фонд та архівні установи» обмежує доступ до особистих справ, від створення яких не минуло 75 років. Окрім того діє суперечлива ст. 16, за якою невиправдано розширюється коло осіб, які мають надати згоду на надання «конфіденційної інформації» про членів своєї родини. Це при тому, що в Цивільному Кодексі України прописана норма, що родина може притендувати лише на майнові права; інформація ж належить до немайнових прав. Також викликає суперечності прийнятий ще Верховною Радою УРСР Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій», на основі якого фактично заблоковано інформацію про осіб, котрі не підпадали під категорію реабілітованих, - попри те, що чимало з них були членами національно-визвольного руху, а деякі – як Мілетій Семенюк із Братства УПА (відбув 27 років в радянських таборах) померли у статусі «ворога» України, поклавши за неї життя.
    
Маніпуляції, ще раз маніпуляції

Не всі архіви радо йдуть назустріч досліднику навіть при тих незначних його правах, забезпечених діючим законодавством. У кожному з архівів свої розцінки на послуги (які ще й відрізняються за критеріями: сторінка, аркуш, документ).

У Чернігівському облархіві заборонено фотографувати, хоч на це за законом дослідник має повне право. Ціла низка архівів обмежують роботу в читальних залах, забороняючи користуватися ноутбуками (підключати їх до мережі), створюючи чергу на запис до читального залу, або ж окреслюючи граничну кількість справ, яку дослідник хотів би переглянути.

Суб’єктивний чинник у цьому випадку грає величезну роль, проте й тут його можна пояснити законодавчим недопрацюванням. В Європі за оприлюднення [неправдивої] інформації відповідає та людина, яка це зробила – історик, журналіст, політик. Роль архівіста зведена до суто технічної. У нас же велика відповідальність лежить на архівному працівникові, - він побоюється, що в разі виведення з-під секретності невигідної певним можновладцям інформації, догану чи навіть звільнення отримає саме він.

Однак, нерідко самі архівісти маніпулюють існуючими правилами для введення дослідника чи пошуковця в оману. Так, при будь-якій помилці в адресі заявника архів має право не розглядати подання; так само він чинить при повторному зверненні, якщо архів надав, як він вважає, обґрунтовану відмову. Також архів може послатися на те, що затребувані документи знаходяться на науково-технічному опрацюванні (проте такий процес не може тривати більше року)  Терміни, якими визначено відповідь архіву на запит, такі: прискорена відповідь 15 днів, нормальна 30 днів, при додатковому пошуку 45 днів. Архів не має права надати вам відмову з огляду на невідповідність своєї спеціалізації, з тим аби ви особисто зверталися до іншого архіву. «Ваш» архів має переслати запит у відповідний архів самостійно протягом 5 днів від його отримання, ця функція є його обов’язком.

Українські архіви, не без допомоги керівника Державної служби архівів Ольги Гінзбург, яка стоїть на позиції, що українці вже отримали “свою порцію правди”, вчергове стали на шлях закритості. Відтак їх відкритість великою мірою залежить від активності дослідників та громадян, які цікавляться долею репресованих родичів. Чим більше буде запитів до архівів, тим швидше доведеться працівникам архівів вивчати прогресивні норми Закону України “Про доступ до публічної інформації”.

У разі відмов з боку архівів, експерти радять добиватися правди через суд. Щоправда, принаймні голосних таких випадків ще не було, але це не означає, що надалі така практика не стане реальністю у відносинах з архівними установами.

Нещодавно за підтримки МФ “Відродження” вийшов друком посібник «Право на правду. Практичний порадник із доступу до архівів», укладачі якого прагнуть полегшити роботу в українських архівах. На обгортці книги використано напів-відчинену колодку-замок на архівній справі. І від нас з вами залежить, замкнеться вона повністю, чи навпаки - відпаде.
 
На фото Аліна Шпак, експерт Центру досліджень Визвольного руху, Володимир В'ятрович, голова ради ЦДВР,  Ігор Кулик, експерт ЦДВР.
 


Роман Кабачій, ІМІ
 
Сподобалася стаття? Допоможи нам бути ще крутішими!