ГАРЯЧА ЛІНІЯ(050) 447-70-63
на зв’язку 24 години
Залиште свої дані
і ми зв’яжемося з вами
дякуємо за звернення

Або ж зв’яжіться з нами:

[email protected]

(050) 447-70-63

Подай скаргу

Піар, популізм, підтасовка

12.04.2012, 01:11
Намагаючись надати якнайменш вартісної інформації журналістам, чиновники нерідко заганяють себе у глухий кут.
 
Невдовзі виповниться рік, як вступив у дію Закон «Про доступ до публічної інформації», котрий зобов’язав представників влади в Україні надавати ті дані зі сфери діяльності органів центральної та локальної влади, котрі належать до відкритих та незасекречених, більше того – необхідних для повноцінного контролю суспільства над владою. Що змінилося за цей час? Чи відкритішими стали наші відомства і чи навчилися журналісти використовувати закон наповну? Як вважає автор закону, народний депутат Андрій Шевченко, найбільшим викликом було змінити філософію чиновника, що насправді, на його думку, є завдянням на роки. ІМІ вирішив розібратися, що таки в цій ситуації змінилося за один рік.

 

Запит – відповідь 

Опитані ІМІ журналісти в своїх оцінках щодо позитиву від дії закону розійшлися. Для одних це однозначно допомога в діяльності, для інших – лише інша форма «відписок» зі сторони чиновників. Хоча усвідомлення того, що за твоїм запитом відтепер стоїть норма закону, додало журналістам упевненості.

«Це доконаний факт. Хто б і що не говорив», - вважає головний редактор львівської комунальної газети «Ратуша» Микола Савельєв. Принаймні тепер представники влади зобов’язані так чи інакше відповідати на журналістські запити.

Артем Скоропадський, репортер «Коммерсанта», вважає, що зараз показник кількості відповідей на запити досягає 99%. «Попри те, що про режим Януковича говорять все частіше як про авторитарний, українські чиновники на порядок відкритіші, ніж російські, - ділиться досвідом Артем. - Працюючи в російській газеті, а це офіційний друкований орган уряду РФ, у мене постійно виникали проблеми, коли треба було поговорити з кимось із чиновників. Тут, не зважаючи на те, що є абсолютно закриті люди, є й такі, з ким можна нормально поспілкуватися».

Інша справа, що може бути написано в офіційній відповіді відомства. «Відкритих відмов все менше, - розповідає Савельєв, - проте все ж 50-60% інформації отримується через журналістський пресинг…».

Аби відкараскатися від настирного журналіста, чиновники виробили цілу систему відсилок, відмовок, «відмазок», щоб тільки не пустити «в ефір» інформацію, яка видається цьому чиновнику архісекретною. Редактор інтернет-видання «Херсонська правда» Тарас Бузак говорить, що херсонські управлінці «офіційні коментарі надають неохоче, хоча на правах анонімності більш відверті». Половину необхідної інформації Тарас отримує офіційними каналами, решту ж неофіційно, без посилання на джерело.

 

Система «відписок»

Без зв’язків або ж авторитету видання (приміром, Скоропадський відзначає впливовість «Коммерсанта», який є «читабельною впливовою газетою, яку читають важливі особи в державі», що значним чином полегшує йому роботу) спілкуватися із чиновництвом вкрай важко.

Микола Савельєв, що знаходиться у перманентному конфлікті із Львівською міськрадою та особисто з мером Андрієм Садовим, наголошує на тому, що хоч система «відфутболювань» журналістів вже чиновниками фактично сформована, оригінальністю вона не вирізняється. Конкретизує перипетії Скоропадський: «Тобі треба конкретний начальник конкретного управління, який зобов’язаний розбиратися в ситуації. Навіть коли ти до нього додзвонився, ви мило поспілкувалися, а наостанок він сповіщає: «А запит у прес-службу таки напишіть…» Через тиждень нам це вже не потрібно, і вони самі це прекрасно розуміють, тому можуть писати там що завгодно»…

Павло Подобєд, журналіст радіо «Культура» витратив тиждень, щоб запросити представника Міністерства освітиі науки на програму до річниці створення Карпатської України в 1939 році. У себе на сторінці в Фейсбук Павло написав: «Ось вже тиждень як МОН розписав запрошення на директора Інституту інноваційних технологій та змісту освіти Удода, він на Терещук, Терещук на Дубову, Дубова на Галегову... тиждень вони переводять стрілки, а тепер кажуть: "Так ми ж за 2 дні до передачі не підготуємось"»… В результаті людина, відповідальна за запрошення на ефір, «пішла на нараду і невідомо коли буде».

Подобєд, який окрім журналістської практики має досвід спілкування з чиновництвом ще й як координатор благодійної ініціативи «Героїка», що займається вшануваням пам’яті борців за волю України, зазначив: «Відфутболювання – це основа основ роботи державних структур. Адже чиновники просто уникають спілкування, посилаючись на те, що 24 години на добу розбудовують Україну…»

Улюблена «фішка» чиновництва – затягування часу. Передусім вона б’є по щоденних виданнях та по телебаченню. Як пояснює Артем Скоропадський, чиновники й самі прекрасно розуміють, що інформація, яку журналіст потребує на сьогодні, через три дні, коли вони надумають прислати відповідь, буде або застарілою, або неактуальною (або ж її отримають з інших джерел). Як приклад Скоропадський наводить досвід «вибивання» коментаря від голови Держкомісії з дотримання моралі Василя Костицького: «Він [Костицький] відсилає написати запит у прес-службу, вони передзвонили через три дні, сказали, що ми можемо приїхати і «поставити два запитання», у нього є для нас 15 хв. А я кажу: мені вже не потрібно, ця замітка вийшла у нас три дні тому». І після цього Василь Костицький на прес-конференції розповідає, що тоталітаризм у нас будують саме журналісти.

 

Ігри в «некомпетентність»

Ще одна з бюрократичних «хитромудростей», - посилання на власну некомпетентність (відповідальність) у конкретній справі, коли відкритим текстом журналіста переконують, що за телефонним номером, за яким він подзвонив, не уповноважені відповідати на його запитання, тому що це «парафія» іншого департаменту.

«Як тільки ти переконуєш чиновника, що за конкретну мовчанку відповідатиме саме він – ти отримуєш інформацію», - розповідає головред «Ратуші» Савельєв. Подібно чинить і Павло Подобєд, лишень з тою різницею, що про «гру в футбол» з чиновниками він додає: «Маленький» чиновник не компетентний коментувати, а до великого не можна додзвонитися. Це поширена схема. Часом чиновники починають говорити різні дурниці, щоб від них вже відчепилися. Тоді я записую всі ці обіцянки та запевняння, а потім їх оприлюднюю…»

Маленькі хитрощі застосовує Віталій Селик з сайту «Korrespondent.net». Давить на жалість, говорячи чиновнику, що він лише журналіст, який виконує завдання редактора. Чиновник при цьому обіцяє, що «через 20 хв. усе з’ясує», а в зазначений час відключає телефон. Коло замикається.

Хамське відношення чиновників до відкриття інформації переважно залежить від відомства, де такий чиновник працює, заведених там стандартів роботи.

 Артем Скоропадський, працюючи в загальноукраїнському виданні, має досвід спілкування з центральними органами влади. Згадана ним Комісія з дотримання моралі є одним із найбільш закритих, поряд із Міністерством освіти, Міністерством культури та МВС відомством. Натомість називає серез відкритих Міністерство оборони, яке ніби-то «мало би бути» серед більш неприступних.

У регіонах ситуація інша. Як зауважує луганський журналіст Ґаґік Ґріґорян, «місцева влада ще не звикла до того, що вони є нашими найманцями, і що ми платимо їм зарплатню». Тому поводження локальних чиновників з запитами журналістів нерідко прямо суперечить нормі закону. На думку Павла Подобєда, «найстрашніші хами на Миколаївщині». Проте й вони, якщо просити представитися, свій ґонор відразу чомусь приспускають. Окрім того не мало важить аргумент журналіста, що чиновнику мусить бути вигідно пролити світло на ту чи іншу проблему.

 

На шляху до євростандартів

Так чи інакше, поведінка чиновника у спілкуванні з журналістом залежить від його освіченості та загального рівня підготовки. А рівень цей не завжди відповідає необхідному.

Микола Савельєв нарікає на те, що в основі роботи місцевих чиновників покладено три «п»: популізм, піар, підтасовка. І наводить приклад: «У Львівській міськраді у відділі, який займається дорогами, свого часу не було жодного спеціаліста з базовою інженерною освітою. На жаль, часи, коли тобі могли дати глибоку фахову відповідь, вже у минулому».

На брак відповідного культурного базису вказує й Артем Скоропадський: «Те, що вони не хочуть давати коментар, свідчить про рівень їх європейського погляду на ці речі, спілкування з пресою, їх демократичності, їх цивілізованості, освіченості».

Адекватні управлінці та прес-сектретарі в органах влади – це швидше виняток, на думку  опитаних журналістів. Такими називають прес-секретаря МВС Володимира Поліщука, колишнього речника МВС Костянтина Стогнія.

Із чиновницькими мовчанками, відфутболюваннями та відписками журналісти поки що у своїй більшості не воюють з допомогою правових засобів, пояснюючи це браком часу, який можна витратити на пошук інформації серед інших джерел чи узагалі переорієнтацією на свіжу новину, статтю, сюжет.

«Судитися з владою це те саме, що судитися зі стінкою», - упевнений молодий журналіст Віталій Селик. Проте, моральний двобій поміж журналістом і чиновником виграє лише той журналіст, чиє бажання отримати інформацію переважає бажання чиновника таку інформацію не надати.

Роман Кабачій, ІМІ

Liked the article?
Help us be even more cool!