Медійне законодавство Німеччини: 7 пунктів, що сприяють роботі ЗМІ

За словами керівника Академії Української Преси та професора Київського національного університету імені Шевченка Валерія Іванова, чимало принципів і механізмів регулювання медіа, що діють в Україні, були запозичені з німецької медіаправової моделі. Проте загалом німецька держава значно меншою мірою втручається в роботу ЗМІ, даючи галузі велику свободу саморегулювання.

Держава не вимагає від журналістів диплому про здобуття професійної освіти, не видає ліцензій на мовлення чи видання газет. Тож кожен, маючи гроші й команду, може заснувати своє видання або телерадіокомпанію.

Під час семінару за участі співвидавця Frankfurter Allgemeine Zeitung Вернера Д’Інки у Школі журналістики Українського католицького університету (Львів) Валерій Іванов навів сім головних пунктів, що впорядковують взаємини німецької держави, преси й суспільства. 

1. Особливі права, що тягнуть за собою особливі обов’язки
У Німеччині журналісти мають дещо більше прав, аніж пересічні громадяни. Та це не значить, що їм, наприклад, дозволено перевищувати швидкість, якщо вони поспішають на інтерв’ю. До того ж, особливі права передбачають і особливу відповідальність. Перш за все, йдеться про необхідність перевіряти факти. Почасти звільняє від цього обов’язку хіба що вимушена оперативність – якщо, наприклад, газету пора здавати у друк. 

2. Право на отримання інформації в межах здорового глузду
Журналіст має право вимагати від державних органів та установ певну інформацію, яку не відкривають пересічним громадянам. Держава має право відмовити у наданні відомостей лише у тому разі, якщо вони конфіденційні – наприклад, стосуються незавершених судових справ або особи людини, викраденої злочинцями. У разі, якщо чиновник не надав інформацію, журналіст може звернутись до суду. Проте можливість отримувати інформацію від державних органів журналіст може використовувати тільки для роботи. Це означає, що, якщо журналістові припала до серця панянка за кермом автомобіля, він не має права звернутись до поліції з запитом про власника відповідних номерних знаків. 

3. Право не розкривати джерела
Коли в Німеччині проводили облаву на банду байкерів Hell’s Angels, підозрюваних у низці серйозних правопорушень, операція провалилась через витік інформації з поліції. Один журналіст знайшов поліціянта, який попередив байкерів, і написав про це текст. Коли прокуратура попросила розкрити прізвище інформатора, редакція відмовила, пославшись на закон. Однак, якщо журналіст уважає це потрібним і безпечним, він може розкрити джерело. 

4. Журналістська недоторканність 
Правоохоронці не можуть обшукувати приміщення редакції або помешкання журналістів без згоди власників. Телефони журналістів спецслужбам заборонено прослуховувати так само, як телефони лікарів і священиків. 

Журналісти німецьких видань мають право працювати під прикриттям – не оголошувати свого фаху, якщо є підстави вважати, що інакше їм не здобути необхідної інформації (якщо вона, звісно, є значущою для суспільства). Дискусії щодо справедливості цієї норми тривають весь час. Для того, щоб узяти на себе таку відповідальність, журналістові, що вирішує працювати під прикриттям, варто спершу заробити репутацію. 

5. Право висловлювати підозру
Матеріал, створений із використанням максимально доступної кількості фактів і доказів, називається «статтею з висловленням підозри». У разі, якщо журналіст доведе, що на момент, коли він мусив здавати матеріал, він доклав усіх можливих зусиль для збирання інформації, він не програє суд ображеному фігурантові свого матеріалу. 

6. Право на критику
Журналістам не можна без вагомих підстав розголошувати приватну інформацію звичайних громадян. Публічних осіб це не стосується: всі чиновники, політики, актори, спортсмени повинні усвідомлювати, що їхня приватна сфера є менш захищеною. Невдоволений тим, що про нього написали, політик може позиватись із вимогою спростувати недостовірну інформацію, але не вимагати відшкодування за оцінкове судження. Якщо журналіст висловив своє ставлення до політика чи його дій, ображеному залишається відповісти йому на словах, зателефонувавши до редакції. Втім, журналістам рекомендують не ображати та не принижувати тих, про кого вони пишуть. 

7. Право на саморегуляцію
Рада з питань преси – орган саморегуляції, створений медійниками. Його рішення не мають юридичної сили, але серед більшості медіа існує консенсус щодо необхідності до них прислухатись. 98% видань погодились публікувати скарги, що надходять на їхню адресу. Та й взагалі, видання намагаються не доводити конфлікти до суду, охоче публікуючи позицію ображених – це вигідніше, ніж розміщувати офіційне спростування. Коли журналісти виявляють власні помилки самотужки, вони публікують виправлення, адже чесність сприяє довірі аудиторії. 

Маркіян Прохасько, Школа журналістики УКУ