ГАРЯЧА ЛІНІЯ
на зв’язку 24 години
Залиште свої дані
і ми зв’яжемося з вами
дякуємо за звернення

Або ж зв’яжіться з нами:

info@imi.org.ua

050 447 70 63

Підтримати ІМІПодай скаргу

Доступ до публічної інформації, або як посилають журналістів...

07.03.2012, 02:08
Не дивлячись на сприятливе законодавче поле, українська влада далека від відкритості та звітності перед громадянами та журналістами. Як показують численні моніторинги та дослідження, відповіді на інформаційні запити надають не всі, не про все і не всім. Найперша причина – корупція, бо інформаційні запити ігнорують найчастіше там, де має місце це явище. Далі про те, з якими проблемами найчастіше мають справи журналісти в контексті доступу.
 

Журналістка каналу СТБ Наталія Соколенко в листопаді 2011 року подала запит до Деснянської райдержадміністрації  міста Києва з приводу позачергово наданих квартир працівникам РДА. Власне, вона запитувала рішення адміністрації про зміну порядку постановки на чергу, бо журналісти отримали інформацію, що в чергу несподівано «втрапило» нове керівництво району.
 

У лютому 2012 року журналістка отримала відповідь: РДА відмовляється надати ці дані, пославшись на Закон «Про захист персональних даних». На думку журналістки, черга на квартири за бюджетний кошт не є персональними даними, а є саме публічною інформацією, адже йдеться про гроші платників податків. «Ми ж не вимагаємо адреси цих квартир, а лише список тих хто їх отримав. І РДА неправомірно відмовилась надавати цю інформацію», - каже Наталка.
 

Такого роду відписки з боку органів влади є на сьогодні радше правилом, ніж винятком. Особливо популярно посилатися на Закон «Про персональні дані».
 

Керівник бюро розслідувань «Свідомо» Єгор Соболєв неодноразово підкреслює, що органи влади не є власниками інформації, ним є українське суспільство, яке й утримує владу. Орган влади має відповідати лише за ту інформацію, якою він розпоряджається. Але цього дуже часто не відбувається. Приклад самого Єгора, якого не пустили на засідання Київради, доволі показовий. Журналістові просто закрили вхід на колегіальне засідання органу місцевого самоврядування, коли там йшлося майже про ритуальне корупційне дійство – виділення земельних ділянок.
 
Соболєв вирішив оскаржити можливість недопуску журналістів на сесії. Він подав до суду, аргументуючи свій позов тим, що положення про акредитацію, за яким працює Київрада, не відповідає змінам до Закону «Про інформацію» (ухвалених в пакеті із законом «Про доступ до публічної інформації»). Рішення судді – Київрада має привести положення про акредитацію у відповідність до норм закону.
 
Проте, не всі журналісти можуть і хочуть йти до суду.
 
Журналістка «Левого берега» Тетяна Чорновіл переконана, що це доволі складно –  робити свою роботу і створювати судові прецеденти: «Щодо боротьби за інформацію в суді. Може, хтось і зацікавлений, щоб журналісти застрягали в судах, але, на мою думку, вони мають виконувати передусім свою роботу».
 
Олексій Шалайський, який створив і зараз редагує сайт «Наші гроші», що викриває зловживання з бюджетними коштами, постійно працює із запитами. Проблема, каже Шалайський, що після вступу в силу Закону «Про доступ до публічної інформації»  журналістський запит прирівняли до запиту  фізичної особи. Відтак, це призвело до того, що влада почала масово відповідати порожніми відписками журналістам так, як раніше це робила з усіма громадянами.
 
Приклади «відфутболювання» журналіста демонструють більшість державних органів влади. За статистикою Українського незалежного центру політичних досліджень, з часу набуття чинності Закону України «Про доступ до публічної інформації» 9 травня 2011 року, найбільше відмов серед міністерств було в Міністерстві у справах сім'ї, молоді та спорту: 57 (14,5%) відмов із 393 запитів, у Держслужбі інтелектуальної власності 5 (9,6%) відмов із 52 запитів, у Держлікслужбі 8 (9,2%) із 87 запитів, Фонді держмайна 10 (8%) із 125 запитів, у Мінагрополітики 8 (7,3%) із 109 запитів.

Утім, відсутність відмов ще не означає надання інформації.
 
Репортерка телеканалу «ZIK» Мар’яна П’єцух підтверджує: сам запит до органів влади треба підкріпити телефонним дзвінком, і то не одним. Вона подає приклад із власним розслідуванням причини раптового підвищення начальника львівської міліції до звання підполковника, - запити як до прес-служби міністерства, так і до львівського управління не давали результату до прямого дзвінка до прес-секретаря МВС Володимира Поліщука.
 
Дослідження, що проводилося в Волинській області Центром політичного аналізу та виборчого консалтингу теж відзначило тенденцію «гри у мовчанки»: з 38 органів влади, до яких було надіслано запити, 5 не відповіли з першого разу. Пояснення з боку органів влади не переконували: «не отримали», «проблеми з сервером», «звільнили на той час відповідальну за зв’язки з громадськістю людину» тощо.
 
З досвіду Мар’яни П’єцух: «Іноді відписки на незручні запити бувають такого роду: «Ви написали на ім’я керівника прес-служби, а треба було на ім’я міністра», або «Треба писати ім’я по-батькові, а не тільки ім’я», і таким чином затягують надання інформації, яка з часом може бути вже застарілою».  Особливо болючою є відсутність реакції на запит для телебачення, котре не може чекати на відповідь тижнями і місяцями.
 
Що гірше, відповідь на запит може містити навіть неправдиву інформацію. Журналістка Тетяна Чорновіл наводить приклад із власного розслідування, коли в Севастополі викрали гармати з набережної, і представники СБУ ходили по людях розпитували про ці  гармати, їй же у відповіді на запит відписали, що вони взагалі вперше про них чують.
 
Журналістка також розповідає, що Міністерство навколишнього середовища вимагало спростування даних, поданих у статті для «Української правди» про утилізацію сміття, надісланих у відповіді на запит самим міністерством. Після цього міністерство вибачилося, натомість, як вважає Тетяна, за витік інформації могли покарати безпосередніх виконавців відповіді на запит: «Можуть тоді постраждати люди, які дотримуються закону і сумлінно готують відповідні довідки, не знаючи, що це може бути якась таємниця».
 
У більшості ж випадків, коли влада не бачить себе в позитивному світлі відповідно до тієї інформації, яку вона має подати, доступ до такої інформації унеможливлюється будь-яким способом. «Колись написав запит до Міністерства освіти, - розповідає Олексій Шалайський. - Це стосувалося славновідомого сайту osvita.com, який був створений від імені міністерства, натомість належав приватній структурі. Вони спершу відповіли, що відповідатимуть 20 днів, бо це «дуже важке питання», а через 20 днів присилають відписку: «Ви написали, що цей сайт освітньо-інформаційний, а насправді він інформаційно-освітній, і тому не знаємо, про що ви нас питали».
 
Подібний досвід має й бюро «Свідомо». За словами Єгора Соболєва, найбільш засекреченою в Міністерстві охорони здоров’я є інформація про тендери на закупівлю ліків, які виграють чомусь посередницькі фірми. Лише одного разу журналістам «Свідомо» дозволили «глянути» на такий тендер.

Проте Соболєв не втрачає оптимізму. На його думку, вступ в дію Закону «Про доступ до публічної інформації» у певних моментах таки полегшив шлях до правди: «Цей закон дав додаткову вагу журналістському запиту. Якщо раніше від журналіста прес-служба могла відмахнутись, то тепер навряд чи можуть таке зробити. Чимало важливої інформації отримала шанс стати публічною», - вважає Єгор.  
 
Олексій Шалайський, у свою чергу, пропонує масову кампанію, спрямовану на покарання осіб, що замовчують інформацію. «У регіонах вже знайшли такий шлях: подавати не в суд, а в прокуратуру. Оскільки прокуратура має план на кількість зафіксованих злочинів, вона може реагувати на дрібні проступки, штрафувати чиновників на суми від двадцяти п'яти до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, і чиновник підписуючи цей штраф, автоматично визнає скоєння правопорушення. Але, коли таких штрафів буде три, чиновника автоматично можуть викинути з роботи».
 
На думку юристів Інституту масової інформації подання заяв до прокуратури дійсно є одним з найефективніших способів покарання чиновників. При цьому, при надсиланні таких заяв, їх варто дублювати прокурору, вищому за ієрархією, найчастіше це прокурор області – це змушуватиме підлеглого прокурора ретельніше ставитися до цією заяви. Крім того, ефективним способом тиску є надання публічності випадкам безпідставних відмов, і тут у журналістів є для цього всі можливості.
 


Роман Кабачій, ІМІ

 
Сподобалася стаття? Допоможи нам бути ще крутішими!