Чом не співає огірок. Кілька слів про поздоровлення з днем журналіста від Костя Бондаренка

                Кость Бондаренко, голова правління Інституту української політики, колишній заступник голови неіснуючої вже партії «Сильна Україна», більшість членів якої влилися в Партію регіонів і про участь в якій особиста сторінка якого в Вікіпедії чомусь скромно мовчить, вирішив на "Українській правді" поздоровити журналістів із професійним святом. І зробив це, вочевидь, в дуже оригінальний спосіб: а) переконуючи українських журналістів, що у нас зі свободою слова все ок; 2) доводячи, що Інститут масової інформації є організацією, у порядності якої українські журналісти мали би підстави сумніватися, - пише Роман Кабачій в блозі на сайті "Телекритики". 

                Спершу про свободу слова. В умовах, коли прем’єр-міністр може в своєму коронному стилі «дапашліви» позбавити акредитації 9 журналістів різних видань, коли міністр внутрішніх справ, обіцяючи розслідувати побиття журналістів 18 травня, відпускає на волю головного фігуранта «під заставу», коли президент країни відгороджується від журналістів загонами «Беркута», а міліція при цьому цілком у «лукашенківському» дусі на голому місці заявляє про скоєння одним із журналістів кримінального злочину, то так – у нас зі свободою слова насправді усе ок! Це якщо бути сліпим, і попросити когось зачитати уголос поздоровлення від Костя Бондаренка.

В аргументах шановного історика та політолога звучить теза, мовляв, якщо порівнювати з Туреччиною, де журналісти десятками сидять в тюрмах, чи з Південним Суданом, де дві газети, один телеканал та журналістів відстрілюють, то у нас не все так і погано. Не сидять. Поки що. Але, як написав після звинувачення міліціянта по дорозі до «Межигір’я» Сергій Лещенко, «на мене чекає кримінальна стаття. Розумійте, як хочете». Кость Бондаренко базує свій оптимізм на запереченні рейтингів від «Репортерів без кордонів» та «Freedom House», котрі цьогоріч понизили місця України ближче в компанію названих країн. Робить це між іншим в унісон із такими відомими борцями за права журналістів як Вадим Колесніченко та Олена Бондаренко.  

Але Туреччина це азійська країна, як і Південний Судан африканська. Україна є в Центрально-Східній Європі, і якщо існують претензії до рейтингів названих організацій, то це не означає, що треба у нас звузити медіа до двох газет та одного телеканалу, відстрілювати журналістів або саджати їх до в’язниці. Треба орієнтуватися на те, як спілкуються з журналістами представники влади у Польщі, Чехії, інших країнах Євросоюзу, а не відгороджуватися від них чорними стрічками, заперечувати очевидні факти побиттів журналістів, чи висувати їм позови на тисячні суми, як це роблять  названі в День журналіста вороги преси. Як у початковій школі – орієнтуватися на краще, а не порівнювати з гіршим.

Чому в «поздоровленні» Костя Бондаренка виринула згадка й критика Інституту масової інформації? Кость звинувачує ІМІ в тім, що ця громадська організація подає, на його думку, завищені цифри переслідувань та побиттів журналістів «за шість місяців» (які ще, до речі, не закінчилися), як теж закидає ІМІ короткозорість у недобачанні опозиційності таких видань як «День», «Дзеркало тижня», «Український тиждень». Так, пане Костю, вона ще є. Але з їх «гігантськими» тиражами ці видання дуже гарно мати за фігові листки демократії (за прикладом «Эхо Москвы» «Новой газеты» у Росії), - контролюючи при цьому наймасовіші телеканали, загнавши в кабель та обрізавши навіть там можливості розповсюдження нахвалюваного  вами вкупі з 5 каналом ТВі, а через газети на кшталт «Сегодня» просувати думки як «регионы обошли оппозицию».

Чи не тому вістря критики пана Костя пало на ІМІ, що Інститут є співорганізатором рейтингу Ворогів преси? Чи не тому, що проти ІМІ та інших неурядових організацій, активістів кілька місяців триває брудна кампанія поливання брудом у заказухах? Чи не тому, що чомусь ІМІ, «Репортери без кордонів» останнім часом є предметом уваги ще одного «незаангажованого публіциста», котрий і чути мабуть не чув про темники та заказухи, зірки екрана-2004 В’ячеслава Піховшека?

І останнє, що здивувало, це заголовок пана Костя: «Про свободу слова». Мені дивно, коли про свободу слова пише людина, яка підіграє у ролі експерта регіональній владі у столиці, коментуючи для відверто «джинсового» матеріалу, як «ризиковано» розпочинати для Олександра Попова якісь масштабні ремонти доріг перед мерськими виборами. Бо ж «эти утерянные несколько процентов могут оказаться для Попова критическими». І я маю вірити цій людині?