ГАРЯЧА ЛІНІЯ
на зв’язку 24 години
Залиште свої дані
і ми зв’яжемося з вами
дякуємо за звернення

Або ж зв’яжіться з нами:

info@imi.org.ua

050 447 70 63

Підтримати ІМІПодай скаргу

Чи є в Україні проблеми зі свободою слова?

23.02.2012, 03:26
Залежить від того, яке це слово, про кого і про що... Відповідь Костю Бондаренко.
 
Зовсім недавно один із видатних мислителів сучасності, теоретик геополітики Збігнєв Бжезинський презентував свою нову книгу «Стратегічний погляд: Америка і глобальна криза» (Strategic Vision: America and the Crisis of Global Power).
 

Книгу активно обговорювали у світі, адже там є чимало конструкцій, за якими світ може жити в наступні десятиліття. Зрештою, Велика Шахівниця дуже точно задавала принципи взаємин на політичній карті світу в попередні роки.

 

Українські медіа повідомили про книгу, презентацію та навіть акцентували увагу на цікавій пропозиції Бжезинського - перемістити офіс Ради Європи до Києва, аби інституційно підтвердити нову євразійську конструкцію. Її необхідність відчуває і Схід, і Євросоюз, який без нових сильних зв'язків зі Сходом не має перспектив розвитку.

 

Фактично Бжезинський бачить Україну в ролі компромісного центру такого об'єднання, що є надзвичайно важливим концептом для планування зовнішньої політики й нашої держави.

 

Проте жоден український політик цієї новини коментувати не став, як і нових тез про новий світ, заданих Збігнєвом Бжезинським, і його бачення ролі України в новому глобальному світі.

 

Чому? Відповідь, як на мене, доволі проста: по-перше, в українській політиці обмаль інтелектуалів; там критично мало людей, що спроможні читати англійською, та ще й стежать за такими теоретичними працями; там практично немає людей із достатнім рівнем освіти та спроможних мислити глобально. По-друге, навіть ті люди в українській політиці, які потенціально спроможні мислити глобально, змушені, фактично, вдаватися до мімікрії, не видавати цієї своєї спроможності, залишаючи її поза публічним та й, швидше за все, корпоративним дискурсом. Бо правлять бал у нас зовсім інші люди, готові терпіти «розумних» тільки як обслугу своїх корисливих апетитів, що дуже рідко перетинаються із глобальними стратегіями. Тих же, хто на це не здатен або не згоден - просто зжирають або відкидають, таким в українській політиці не місце.

 

Саме тому в нас практично немає й «незалежних» експертів, які могли би ставити гострі проблеми та пропонувати шляхи їх вирішення, працювати над дослідженнями й пояснювати їх результати, пропонувати політикам інноваційні моделі, а не лишень одні піарні ходи.

 

Зате в українській політиці ну дуже багато людей, які добре розуміють слово «схема», а суть цієї схеми достатньо проста: влада дорівнює грошам. Їм не було коли читати Платона для розуміння суті політики, Аристотеля для усвідомлення моделей державного устрою, теорію суспільного договору Гоббса та Локка, аби бодай розуміти, звідки взялася держава і заради яких її функцій люди делегують владні повноваження. Вони не читають Шумпетера, Хайєка та Крауча про теорію демократії та її трансформацію, бо для них це ніяка не система державного устрою чи принципів. Вони точно не дійшли до відповідальності, про яку так багато писав Ортега-і-Гассет, їх мало цікавлять екзистенційні роздуми постмодерністів.

 

Вони роблять гроші, використовуючи владу. Вони не турбуються про інновації та перспективи держави, не заглиблюються в реформу освіти, не говорять про демографічну ситуацію в країні, тоді як всі довкола України вже зрозуміли, що головний капітал будь-якої держави в інформаційному світі - це людський потенціал.

 

Так само в нас повно «політологів», які, працюючи на певних політиків, подають зі ЗМІ «картинку дійсності», яку хотілося б мати тому політику

 

Ну чому б, наприклад, політологу, який консультує міністра закордонних справ, не повчити журналістів, як їм писати про міжнародну політику, і паралельно не «спростувати» ті загальновизнані проблеми та питання, за які на міжнародних майданчиках доводиться червоніти нашим дипломатам? Зокрема, щодо свободи слова або ж, точніше, її відсутності.

 

Навіщо бачити, що журналістів ТВі затримують працівники правоохоронних органів у Дніпровсько-Тетерівському лісництві, яке має бути абсолютно вільним для всіх громадян, лише через те, що вони хотіли підійти звідти до помешкання президента, що утримується коштом платників податків? Навіщо карати охоронців, які б'ють ногами акредитованого на захід журналіста Андрушка? Навіщо помічати, що журналістка газети втрачає роботу після розмови з губернатором Донеччини, бо йому не сподобалася її стаття? Навіщо розслідувати підпал помешкання головного редактора інтернет-видання в Донецьку? Навіщо помічати, як журналістів не пускають на засідання Київради, бо там «земельний дерибан», і т. д. Той, кому потрібні ці та інші факти, може знайти їх тут.

 

Зрештою, навіщо помічати, що більшість журналістів, які спроможні були вголос говорити про проблеми із тиском редакторів, із замовчуванням окремих тем та про інші проблеми, корінь яких у цензурі, втратили свою роботу. Поцікавтеся, де сьогодні працює 90 відсотків тих людей, які ініціювали рух «Стоп цензурі» і які представляли різні ЗМІ. Правильно - на єдиному незалежному каналі ТВі, в ГО чи інтернет-виданнях. Всі інші телеканали радо їх позбулися, і далеко не тому, що ці люди не є фаховими журналістами.

 

Але навіщо про це говорити й писати? Це ж лише множитиме негатив!

 

І взагалі, навіщо потрібні загальновизнані стандарти журналістики, які вимагають подавати факти, та ще й окремо від коментарів, щоби людина могла сама скласти своє бачення проблеми? Навіщо потрібна точність - вимога перевіряти ті факти? Якщо комусь так зручно жити в полоні своїх стереотипів. Навіщо потрібен баланс, якщо стороні, яка має гроші, владу й силові ресурси, значно комфортніше спостерігати виключно за собою в медіа, та ще й винятково в позитивному форматі?

 

Навіщо робити розслідування корупції на тендерах, подавати інформацію про зовнішньополітичні проколи українських лідерів, публікувати фото маєтків та авто, які явно не узгоджуються з деклараціями чиновників та політиків, чи досліджувати, чиї інтереси закладено в певному законопроекті чи поданні до Конституційного Суду?

 

Все це абсолютно зайві речі для тих, хто хоче перемістити суспільство в віртуальний світ чиїхось суб'єктивних фантазій, високоінтелектуальних полемічних дискусій без шансу втілити їх, тоді як у реальному світі лишаться тільки ті, хто знається на схемах. Їм тоді точно ніхто не заважатиме зайвою увагою. Ба більше, їм було б дуже зручно, якби журналісти опікувалися Мексикою, аніж тим, що вони щодня бачать на вулицях своєї країни.

 

Так, наша журналістика страждає на багато хвороб: від невміння бачити суть за процесом до нерозуміння принципів соціальної відповідальності тих, на кого дивляться мільйони.

 

Журналістам треба вчитися глобальніше мислити й відрізняти справді важливе від другорядного. Саме це є ознакою їхнього професіоналізму. Проте не можна дивитися винятково на світ, не помічаючи внутрішніх проблем, які дуже часто лежать в основі зовнішньої політики. Бо можна в провалі євроінтеграції звинувачувати, наприклад, Меркель та геополітичні розклади, а можна все ж зважити на внутрішні чинники.

 

Так, у журналістиці є різні жанри, і всі вони мають право на існування, як інформаційні, так і публіцистичні. Але якісні новини - тобто професійно оброблені факти - це основа будь-якого жанру журналістики, без об'єктивного факту не може бути якісного його трактування. Так само, якщо йдеться про свободу слова, її наявність означає в першу чергу можливість отримати якомога об'єктивнішу картинку дійсності, щоби розуміти, що відбувається й чому, тобто бачити реальні й фахові новини, а також мати реальний зв'язок через ті новини з реальною, а не віртуальною дійсністю. І такої можливості в більшості українців нині немає. Доступ до інтернету мають 30 відсотків, решта мусять послуговуватися новинним продуктом із телепростору.

 

І якщо хтось турбується, що медіапростір перенасичений опозиційною інформацією, то той хтось, очевидно, судить по собі, бо сам давно не дивиться телебачення, а чомусь читає новини в інтернеті.

 

Але 69 відсотків тих, хто основним джерелом інформації називає телевізійні новини, бачать зовсім іншу картинку дійсності, без актуальних фактів. Та картинка зовсім не опозиційна, ба навіть не критична. Вона стерильна. В ній дуже мало політики й економіки. Там більше про стихійні лиха, скандали, пошук талантів та «інших звіряток». І там не показують, як афганці повертаються спиною до президента Януковича, висловлюючи йому мовчазний протест. Це ж «дрібничка», «пустощі», які нічого не означають і не вартують інформаційного приводу, чи не так? І це не пояснюється проблемами з тиском на ЗМІ, а лишень редакційною політикою...

 

Так, українська журналістика не позбавлена проблем, це очевидно. І їй точно ще далеко до стандартів ВВС, як би хто скептично до них не ставився. В Україні справді де завгодно готують журналістів, але більшість журналістів чомусь приходять у професію зовсім із іншими спеціальностями. В Україні журналістів часом купують, або купують новини чи газетні площі без жодної позначки «реклама».

 

Журналісти дуже часто вдаються до самоцензури, або ж погоджуються на «правила гри» в своїх редакціях. Вони не бачать важливих новин та не розуміють реального державного інтересу в окремих справах, які мали би стати інформаційною вибухівкою, а лишаються на маргінесі. Як, наприклад, із газовими розслідуваннями «Дзеркала тижня», які помічає лишень вузьке коло, хоча йдеться про мільйони та мільярди, які осідають у кишенях Бойка, Фірташа та ін. Вони не вміють прогнозувати наслідків і зважати на важливість деяких подій поза межами України: якісно аналізувати подій у Росії, посилення зовнішньополітичної активності Туреччини, активності Китаю в Африці та зростання лібертаріанських настроїв у США.

 

Вони мали би розуміти методики досліджень та визначення індексів, на яких базуються відомі в світі think-tanks, і розуміти суб'єктивність будь-яких досліджень, базованих на експертних опитуваннях. А до того ж не зайвим було б аналізувати й широко подавати результати глибших досліджень та індексів, які визначає ООН, Світовий банк та інші міжнародні структури, де рейтинги України взагалі на рівні африканських держав. Бо уваги до цього в ЗМІ критично мало.

 

Проте чи винні в тому лише журналісти? Чи не є це комплексною проблемою: експертів, журналістів, політиків, суспільства та системи освіти, яка продовжує культивувати радянський лінійний підхід до передачі знань у контексті однієї парадигми мислення?

 

Чи про все це, про реформу освіти зокрема, мали би дбати й політики? Чи не вони відповідальні за створення та роботу механізму, який давав би можливість робити якісну журналістику? Чи не політики й чиновники мали би створити умови для нормального медіаринку, а не для монополізованого кількома людьми простору, де не може працювати жодна іноземна корпорація? В монополізованих системах медіа відіграють роль гвинтика - ручного інструмента задоволення інших інтересів своїх власників. За умови відсутності ринку та нормальної конкуренції складно народити якісний продукт та отримати ресурс на можливість такий продукт виготовляти.

 

Може, хтось знає інший рецепт появи якісної преси? Я поки ні. Бо можна скільки завгодно закликати дотримуватися моралі та етики, але журналіст має отримувати гроші за свою працю, і він їх може отримати або за свою роботу від своєї аудиторії (це коли ринок працює), або від власника в конверті (це коли система монополізована). В першому випадку він дбатиме про інтереси аудиторії, в другому - лише про інтереси власника. Саме так і відбувається в країні, де ніхто не хоче помічати проблем зі свободою слова, зате всі готові бачити в журналістиці «корінь зла». Може, є сенс поглянути ширше?

Выкторыя Сюмар, IMI

 

 

 
Сподобалася стаття? Допоможи нам бути ще крутішими!