ГАРЯЧА ЛІНІЯ
на зв’язку 24 години
Залиште свої дані
і ми зв’яжемося з вами
дякуємо за звернення

Або ж зв’яжіться з нами:

info@imi.org.ua

050 447 70 63

Підтримати ІМІПодай скаргу

Як подолати невпевненість і наважитися на публічність: чотири історії запорізьких експерток

01.09.2020, 15:42

Жінки залучені майже до всіх сфер життя, проте більшість експертів, до яких звертаються медіа по професійний коментар, – чоловіки. Цього літа Інститут масової інформації дослідив, що заважає жінкам бути публічними. Здебільшого, у 19% випадків, жінки не відчувають себе досить компетентними й вважають, що є кращі за них експерти. Ще 19% відчувають стрес від спілкування з медіа і почуваються незграбно.

Чотири запорізьких експертки у сфері екології, велоінфраструктури, урбаністики та комунікацій поділилися з читачами 061 своїми історіями про те, чи легко їм було наважитися на публічність, чого це їм коштувало та чому важливо не ототожнювати себе з роботою. А ще розказали, як можна боротися зі страхами.

НАТАЛІЯ ЛОБАЧ, 39 років, урбаністка

Суперсила: захоплення конструктивізмом, вміння вести діалог

 
Її історія

Років 10 тому Наталія захопилася запорізьким Соцмістом та конструктивізмом: тим архітектурним періодом, коли все робилося не так, як до цього. Вона ніде не писала, що урбаністка, але багато говорила про Соцмісто та намагалася прищепити знайомим і відвідувачам тоді ще галереї Lenin, де працювала, те відчуття захвату та любові до  цього місця та дуже неоднозначного соціального періоду.

“Журналісти мене почали підписувати “урбаністка” – адже це пов’язане з містом. У принципі, це така загальна назва. Бо як пояснити людині, чим я займаюся? Архітектурою? Та ж ні. Якимись екскурсіями? Ну так. Якимись виставками? Є таке. Це загальна назва всього, чим я займаюся і люблю пропагувати, в тому числі Соцмісто та його романтику”,  – згадує вона. 

Її досвід

Перший коментар у Наталії взяли десь у 2010 році, і після цього вона вже періодично давала інтерв’ю. “Я говорю те, що знаю, що можу проаналізувати, виходячи з того, скільки людей бачила, з якою інформацією чи експертами мала справу. Наприклад, інженерна частина не моя парафія. Зате я можу вплинути на те, як люди сприйматимуть і відчуватимуть своє місто”.

Наталя вважає, що люди занадто концентруються на понятті “експерт” та його метриках:

“Ми дуже багато дискутували з художниками та кураторами, які приїздили з різних міст і країн про експертність і експертоцентричність. Дійшли висновку, що експертоцентричність – це якась зацикленість пострадянського простору: коли про архітектуру може розповідати виключно архітектор. Тобто просто людину, яка самостійно вивчила цю тему і може з емоціями розповісти про архітектуру, не сприймають серйозно. І це питання, яке я найчастіше чую під час екскурсій: чи архітекторка я, чи закінчила відповідний виш. Та ж ні! Я розповідаю історію міста, історію архітектури, історію людей, які були в цьому місті раніше і які є зараз. Для цього не потрібно бути архітектором”, – розповідає Наталія. 

Експертоцентричність, каже вона, – це про те, що можна слухати тільки експертів. З них натхненно розповідати про архітектуру можуть одиниці: “Їх і навчають проєктувати, а не розповідати про це. Іноді експертність народжується на перетині дисциплін. У мене, наприклад, усе зав’язано на захопленні Соцмістом, боротьбі за права, рівність і людське ставлення до людей у місті, захопленні історією та роботою в дизайні. 

Я займаюся дизайном, багато спілкуюся з істориками, архітекторами, літераторами, правозахисними організаціями, тими, хто вивчає гендерні питання. Це все створює загальний контекст, який дає мені розуміння, що таке Соцмісто. А ще це створює мою унікальну експертність: я знаю, що цей період і цей шматок міста означає для людей. І я чітко розумію рамки, в яких можу щось коментувати”, – впевнена експертка.

Тому Наталії не потрібно було відважуватися на публічність – вона просто захоплювалася Соцмістом і хотіла ділитися цим з іншими: друзями, близькими й особливо з тими, хто приїздить до міста і питає: “А що у вас подивитися?” 

“Часто у нас відповідають з таким лінивим акцентом: “Ой, ну не знаю. Напевне, Хортицю”.  І Хортицю радять не тому, що вони там часто гуляють, а тому що просто це на слуху. Я, навпаки, намагаюся розповідати людям про Соцмісто – щоб вони знали, що в місті є певний центр тяжіння, – пояснює Наталія Лобач. – Я розумію, що певною мірою це казка, яку я будую навколо цього шматочка міста. Але це те, що діє на людей. Те, що дає відчуття причетності до історії, дуже непростої, багато в чому трагічної. Я супроводжую в точку, від якої люди можуть розвивати себе і своє уявлення про світ: дізнаватися про те, що відбувалось у нас, у Європі, як змінювалося ставлення до людини. Це пункт входу до великої теоретичної бази, який можна знайти, гуляючи Соцмістом”.

 

Попри те що Наталія зазвичай проводить екскурсії за запрошенням, деякі слухачі її сприймають як дівчинку, яка насправді не може щось розповідати.

“Коли я про це думаю, то згадую, як ми йшли Берліном зі знайомим істориком зі Львова і намагалися знайти один будинок. Коли ми вже втомилися шукати, я попросила перехожих підказати, де це розташований. І мій знайомий, який цікавиться не лише історією, але й гендерними дослідженнями, поділився думками: у чоловічій соціалізації не заведено вчити власне соціалізації. Тому коли я просто пішла й спитала, у нього спрацювало, що він же чоловік і має сам розібратися: “Чого це я буду принижуватися та питати в когось? Чоловіків навчають бути першими, лідерами, конкурувати: вміти все, бути суперекспертом. Але не навчають слухати, питати – це все надто низько чи що”. 

Експертка помічає таке під час екскурсій: “Це швидше радянська соціалізація, тому що не бачила цього в іноземцях і новому поколінні. Під час моїх екскурсій зазвичай найближче стоять жінки, а чоловіки або десь у куточку або відійдуть і звідкілясь здалеку кидають погляди із серії “Ну, давай, зараз я оціню, наскільки ти експертна”. Іноді чоловіки підходять і питають: “Скільки кілотонн видає якась електростанція?” Я, звісно, цього не знаю. Тобто від мене очікують відповіді за якісь умовно чоловічі сфери через те, що я працюю в іншій умовно чоловічій сфері, – пояснює експертка. – І я розумію, що людина це робить через відсутність механізмів, розуміння, що з цією соціалізацією робити. Мені здається, з цим потрібно працювати. Потрібно боротися з установкою, що ти все маєш знати, що питати соромно. Запитувати чи визнавати, що ти чогось не розумієш, – це нормально”.

Наталія згадує, що свого часу навчалася визнавати, що чогось не знає. Раніше перед тим, як висловлюватися, вона намагалася прорахувати: що можуть такого запитати, чого вона не знає. Наталя відчувала страх – і це при тому, що вона завжди розповідала про Соцмісто з любов’ю та власною мотивацією. Поступово вона навчалася визнавати, що не є експерткою з усіх цеглин будинків і що в неї інша мета.

“Я не прагла дати людям знання про кожен елемент будинку в цей період. Важливо показати, наскільки це цікаво саме по собі, наскільки можна самим далі шукати, більше відкривати й дізнаватися більше за мене, звісно. Це нормально, що люди дізнаються нову інформацію, яку я можу не встигати знаходити. Але так, мені знадобився час, щоб це усвідомити й не перейматися, що я можу чогось не знати і як про це сказати. А так і сказати: “Я не знаю”, – поділилась урбаністка.

 

Тому Наталія завжди виступає за діалог. Це допомагає і під час екскурсій: "Іноді я бачу, що чоловік щось хоче сказати й надаю слово. Багатьом легшає: я сказав слово, показав, що я є, зі мною ніхто не конкурує, моя позиція не порушена – все ок. Я є, і ви є. І це нормально”.

Її поради іншим жінкам

“Головне – любити те, що робиш, розвиватися, тусити з людьми зі схожими інтересами та ставити запитання, – наполягає Наталія. – Раніше, коли я відчувала агресію, намагалася здогадатися, чого людина хоче. Думала, що, можливо, щось не те сказала, і прагнула сказати те, що сподобається. Це ж також про “догодити”, якому нас навчають. Зараз під час контакту я намагаюся бути чесною із собою: якщо мені здається, що людина напружена, то мені це може реально здаватися”. У таких випадках експертка радить ставити уточнювальні запитання, щоб перевірити гіпотезу: а ви як думаєте? що ви хотіли почути? що ви вже знаєте?  

“Це допомагає налагодити контакт. Особливо з людьми з жорсткою чоловічою соціалізацією, яким потрібно дати зрозуміти, що з ними ніхто не збирається конкурувати: ми просто гуляємо на екскурсії”, – підсумовує експертка.

ВІКТОРІЯ ПЕТРОВА, 26 років, PR-менеджерка

Суперсила: любов до експериментів, детектор адекватної самооцінки

Її історія

На третьому курсі журфаку Віка зрозуміла, що не працюватиме за фахом. Вона встигла попрацювати прессекретаркою “Просвіти”, зробити Запорізьку обласну наукову бібліотеку місцем зустрічі з відомими письменниками, між завданнями з комунікацій для львівського Форуму видавців народити дитину, зробити відомим проєкт із психологічної підтримки ветеранів АТО “Коло побратимів”, Центр психологічної підтримки “Ресурс” та театр “Запорізька нова драма”, допомогти з комунікаціями всім Запорізьким книжковим толокам і, зрештою, стати PR-менеджеркою Форуму лідерів думок, IT-Форуму та цьогорічного артфестивалю “Toloka”.

Зараз у Вікторії вже є своя ніша на межі менеджменту та піару: вона може працювати як з бізнесовими, так і з громадськими проєктами, чітко усвідомлює межі своєї компетентності та вміє розраховувати ресурси. Але так було не завжди.

Її досвід

“Коли я починала працювати, у мене ще був юнацький максималізм: мені здавалося, що я можу говорити ПРО ВСЕ, – сміючись, згадує Віка. – Тоді я навчалася в університеті, де було очевидно, що мої однокурсники не працюватимуть за спеціальністю, де була можливість заплатити за будь-що і де викладачі через це швидко вигорали. Одного разу, вже після першої Толоки, мене попросили прочитати лекцію про якийсь піар у секретарстві: “Ти ж у цьому шариш більше, ти ж із цим працюєш”. Мене одразу це обурило: думала, що з мене знущаються. Але потім з’ясувалося, що викладач від щирого серця мені це довірив, тому що я вже працювала з темою на практиці. Таких моментів було дуже багато. Плюс запорізьке фейсбучне середовище дуже плекає оце “А поговорить”. І мені тоді здавалося, що я така розумна, що я просто Ейнштейн у сфері комунікацій! 

Коли ти працюєш у якомусь проєкті, тобі відкривається дуже багато інсайдів і “внутряків”. І в якийсь момент мені почало здаватися, що я експертка в тій сфері, у якій працює проєкт. Але потім мене попустило, дуже сильно попустило... Особливо коли я почала працювати в проєкті “Коло побратимів”: з найпершої ж пресконференції я зрозуміла, що такі теми я не зможу самостійно коментувати, якщо мене застануть зненацька”.

Відтоді Віка почала працювати за іншою стратегією: вона робила все, щоб дати слово реальним експертам у сфері, – і вони вже говорили про дестигматизацію психічного здоров’я, соціалізацію ветеранів чи постраждалих від насильства. Так дівчина навчилася створювати умовний п’єдестал, на який виходить людина, яка реально розуміється на темі та транслює у світ у тій формі, у якій світ готовий це сприймати. “І ця роль виявилася набагато крутішою та набагато цікавішою за роль “говорящєй голови”, яка щось десь по верхах схопила. І з того моменту мене реально стали сприймати як експертку у своїй галузі, згадує Вікторія. Тепер це одна з речей, якими я дуже сильно пишаюся: мені вдається придумувати, як і за допомогою яких інструментів говорити на теми, які можуть спочатку здатися нецікавими”.

 
 
 
 

Були й інші виклики. У деяких проєктах співпраця була відверто деструктивною, через що Віка певний час думала, що неспроможна правильно виконувати роботу, хоча насправді в тих умовах не було жодного “правильно” апріорі. Один з начальників використовував газлайтинг, маніпуляціями змушуючи дівчину сумніватись у своїй адекватності, діях і силі.

“Упевненість у своїй спроможності та експертності прийшла не завдяки професійній сфері. Коли в мене стався нервовий зрив, а потім мені встановили “генералізований тривожний розлад”, я почала працювати з психотерапевтом. І в тому числі ми тоді розкопали, що в мене настільки низька самооцінка, що аж страшно. Тоді я навчилася спочатку себе цінувати як людину, а потім уже цінувати звернення до мене по допомогу та підтримку. Для мене це була вправа: не відмовляти, коли звертаються. Тому що насправді це часто виглядало як кокетство: замість того щоб сказати, що в мене немає часу, я говорила: “Ой, я не шарю”. Зазвичай, це робиться з однією метою щоб тобі сказали мільярд компліментів. 

Її поради іншим жінкам

Віка наполягає, що спочатку потрібно працювати над собою: “Які б у нас травматичні досвіди не були, наш добробут усе одно в наших руках. Наше психічне здоров’я, наша притомна самооцінка є базою. І коли ти починаєш над цим працювати, ти вже не можеш піти з цієї стежки: це вправляє мізки й виправляє дуже багато речей у твоєму житті. Тому мій стрибок в експертності, в повазі до себе трапився зовсім не завдяки професійній сфері, а через сферу психічного здоров’я. Ти можеш бути крутою експерткою з мільйоном успішних кейсів, але якщо ти не цінуєш себе як людину, то вважатимеш себе нікчемою навіть якщо тебе боготворить уся Україна. Ти себе закопуватимеш, тому що людина, яка себе не цінує, транслює це у світ. Ти один раз сказала людині: “Звернися до когось іншого, я не досить компетентна”, вона другий раз прийде, а на третій уже ні”. Віка вважає, що це може суттєво звузити коло людей, які вважають тебе експерткою.

А ще дівчина нагадує, що дуже важливо вміти приймати компліменти: “Цьогоріч до мене на Толоці підходили люди, щоб подякувати за роботу команди. І на якийсь тисячний раз я замість подяки сказала: “Та ну, перестаньте”. І тоді мене схопили за руку і сказали: “Слухай і не перебивай, тому що це неймовірно важливо”. Потрібно вміти приймати компліменти. Ти як актор, який отримує оплески: це вдячність за твою роботу і визнання твоєї компетентності та твого внеску. Це може бути ніяково, але важливо навчитися приймати тому що це ресурс, дуже великий ресурс”.

 

Жінкам, які відчувають, що можуть стати публічними експертками, але постійно сумніваються в собі, Віка радить почати робити те, що дарує задоволення, та навчитися розділяти себе та свою роботу:

“Звісно, орієнтуватися на результат потрібно. Але якщо ти чогось не досягла, то це результат якоїсь помилки в професійній сфері, який не визначає тебе як особистість. Не потрібно себе закопувати, не потрібно на 100% ідентифікувати себе з тим, що ти робиш у сфері професійної діяльності. Ти не твоя робота ти людина й особистість. У тебе є хобі, цінності, у тебе є багато чого, крім твоєї роботи. І якщо в роботі щось іде не так, то це не з тобою щось не так це просто в роботі щось іде не так. Це можна виправити, до цього можна знайти інший підхід, можна змінити ставлення”, пояснює експертка та згадує, що в неї також бувають такі моменти:

“До нас на Толоку приїхали представники платформи “Тю” і сказали: “Ми чекаємо всі з нетерпінням захід, на який до нас ніхто не прийде. Тоді стане можливим стрибок до якогось якісно нового підходу”.

На думку Віки, ця фраза може налякати людину, яка повністю ідентифікує себе зі своєю роботою. Адже для неї це означатиме, що і той, хто організував захід, нецікавий і некомпетентний. 

Натомість для людини, яка оцінює невдачі в роботі як досвід, це може стати точкою розвитку: “Ти просто розумієш, як наступного разу не треба робити. Результати дослідження не можуть бути негативними чи позитивними це просто результати. І потрібно зрозуміти, що з ними робити далі”, пояснює експертка.

ІРИНА ПІРОГОВА, 49 років, спеціалістка з екології

Суперсила: досвід, бажання боротися за екологію

Її історія

Ірина все життя займалася питаннями охорони довкілля: закінчила Запорізьку державну інженерну академію та спеціалізується на роботі пилогазоочисних установок: знає, як організовувати роботу підприємства в межах природоохоронного законодавства.

"Я називаю її трішечки з іронією це інженери з експлуатації пилоочисних [а не пилогазоочисних] установок: тому що в нас в основному пилоочисні установки", пояснює Ірина. Жінка згадує, як уже тоді постійно сперечалася з телевізором, особливо коли розповідали, що в газоочисних установках вимикають фільтри: "Тому що я знаю напевно, що не в газоочисних установках річ. У нас немає газоочисних установок, у нас іде очистка від пилу. А смердить тільки газова фракція. Тобто є певний дисонанс: люди про це не знають, проте наполягають”.

Ірина працювала в Держекоінспекції: була перевіряльницею. Але на початку 2000-х вирішила піти, бо відчула, що їй там стало тісно, перестала розвиватися. Тоді Ірина влаштувалася у фірму, яка допомагає оформлювати техпаспорти, дозволи на викиди та інші документи для природокористувачів. 

Якийсь час Ірина займалася бізнесом, працювала із сільськогосподарськими та фермерськими організаціями, тому тепер розуміється і на аграрній темі. У 20132014 роках, за часів “смотрящєго”, жінці довелося захищати бізнес. Тоді вона зрозуміла, що є речі, важливіші за власне роботу. "Мене це зачепило. Я ж розумію прекрасно, як змінюється законодавство, як нівелюються або пропадають певні норми, які важливі для нас, як іде підміна понять. Коли ти крутишся в цьому середовищі, ти не можеш не розуміти”, розповіла вона.

Ірина вчергове сперечалася з телевізором, коли до неї підійшов її чоловік і сказав: "Ір, ну ти хоч би написала у фейсбуці чи що: може, хтось би прочитав". На моє "Та кому я треба?" відповів: "А ти просто пиши". І от я просто почала писати. І зрозуміла, що є люди, яким не байдуже, хоча екотематика доволі важка: немає якогось простого способу пояснити людині алгоритми десь є технічні особливості, щось зав’язано на сировинній економіці і так далі”, пояснює експертка.

На сторінку Ірини поступово почало підписуватися все більше людей. Так жінка дізналася про проєкт “Амбасадори рідного міста”, завдяки якому зрозуміла: Запоріжжя недолюблене місто і це потрібно змінювати. На 40-му році життя перед Іриною постало питання “А що я можу дати людям?”. Жінка познайомилася з однодумцями, почала займатися громадською діяльністю, долучилася до Всеукраїнської екологічної ліги й тепер опікується питаннями екології в області. Зараз Ірині здається, ніби в останні п'ять років вмістилося пів життя.

 

Її досвід

“До мене почали звертатися як до експертки. Але я заперечувала, говорила, що не експертка, а просто еколог, який вирішив, що потрібно сказати правду. Нас таких багато насправді, просто більшість прийняла умови гри всередині системи. Але ж якщо ти починаєш говорити, то для тебе закриваються двері. Наша система економіки побудована на експлуатації природних ресурсів: про що не скажи зачепиш певні корупційні схеми, які працювали роками. Я знаю екологів, у яких були проблеми, коли вони спробували публічно вказати на недоліки системи. Багато людей, які є, беззаперечно, експертами, перебувають під тиском” так Ірина підвела до того, чому останні три роки  майже не займається бізнесом і чому пішла в проєктну громадську діяльність.

Попри все це жінка вважала, що в неї як для експертки замало знань і досвіду, немає високого вченого ступеня. “Ще в школі я постійно сумнівалася, чи правда я відмінниця, пояснює Ірина. Може, це мій характер, а може, і зовнішній вплив. У дитинстві мене порівнювали з іншими дітьми: от Вася / Пєтя / Галя не лише книжки читають, але й підлогу ввечері миють. Я виросла невпевнена в собі”.

На думку Ірини, іноді не так відіграє роль ґендер, як статус, проте його важче отримати жінці. А коли людина стає активістом, то в її обізнаності взагалі починають сумніватися: “Я у своєму професійному середовищі такий собі зрадник. Тобто вважають, що так не можна: ти ж усе життя тут працювала, в цій системі, а тут ти проти неї”, говорить Ірина і додає, що жінці взагалі доволі важко побудувати кар'єру авторитетної експертки. 

“Як з'являються взагалі експерти? Вони з’являються, коли в змозі заперечити загально усталену практику або загально усталені погляди й довести це своїми роботами. А жінку виховують так, що ти маєш вміти змовчати, не йти на конфлікт, пояснює Ірина. Але здоровий конфлікт фактично опонування, завдяки якому й народжуються здорові та слушні ідеї.  Якщо ми приймаємо позицію “так всегда было”, то нічого гарного з цього не виходить. Має бути якесь конкурентне середовище”. 

Сумніви Ірини у власній експертності спонукали її вступити до магістратури ЗНУ на “Екологію і охорону навколишнього середовища”. Ця освіта давала розуміння, як працюють екосистеми. Ірина жартує, що навіть син був старший за її одногрупників. Вона визнає, що освіта на цьому етапі життя в поєднанні з роботою дається важче, проте розповідає про навчання з невимовним захватом.  

Участь у Всеукраїнській екологічній лізі та запорізькій Екокоаліції дозволила Ірині познайомитися з багатьма науковцями, знайти нових друзів і перейти на новий рівень. Поступово жінка прийняла те, що її знань досить, щоб називатися експерткою. З часом Ірина зрозуміла, що деякі теми однозначно просто не варто навіть коментувати: у цьому можна спокійно зізнатись і сказати, що ти не є фахівцем з цього питання: “Не треба боятися визнати, що ти не можеш щось коментувати або бути фахівцем у всьому. Тим паче що наука про довкілля є дуже різноманітною. Якщо про атмосферне повітря я можу розповісти багато чого, то з екології Азовського моря я точно не фахівець. І я вже не боюся в цьому зізнатися. Це, мабуть, моє найбільше досягнення”.

 

Її поради іншим жінкам

Ірина закликає експерток, які сумніваються в собі, замислитися, що часто не вистачає саме оцінки вузькоспеціалізованого фахівця з певним досвідом. А ще жінка наполягає, що не потрібно намагатися писати красиво:  “Пишіть те, що ви вважаєте за потрібне. Хай переживають за побудову та стилістику фраз чиновники: вони туди йдуть для того, щоб писати ці листи, відповіді та звернення. А ви звичайна людина: як думаєте, так і пишіть, тільки без матюків. Громадськість не має боятися висловити думку. І не сумнівайтеся в собі. Є сумніви в чомусь – слава богу, є інтернет, завжди можна підвищити свій рівень самостійно.

Я впевнена, що в нас дуже багато розумних людей, які побоюються критики. Так, у нас не вміють критикувати: немає конструктиву: зазвичай, це якісь образливі нападки, оціночні судження. Раніше я на таке ображалася, але зараз не зважаю. Я усвідомлюю, що не можу знати все на світі. Якщо мені цікаво, то пишу, що розберуся в темі, і тоді ми подискутуємо. Якщо ж нецікаво, то не витрачаю часу: іноді визнаю “Будь ласка, ти експерт” або дозволяю собі сказати дурню, яка насправді не зовсім і дурня, а просто інша точка зору. Фактично таким критиканам ми маємо бути вдячні: вони нас спонукають розвиватися, вчитися, підвищувати рівень. Є твій вузький фах, і ти можеш якісь суміжні області захоплювати – але не варто хапатися за все”.

Кілька днів тому стало відомо, що Ірина Пірогова балотуватиметься в депутати на місцевих виборах.

ГАННА ДВОРНА, 30 років, експертка з велоінфраструктури

Суперсила: послідовність, наполегливість, прагнення почуватися в безпеці на велосипеді

Її історія

Колись Аня просто їздила на велосипеді та відвідувала велоакції. Але у 2016 році організація, яка їх влаштовувала, закрилася. І тоді дівчина вирішила, що час узяти відповідальність на себе. Аня якраз нещодавно звільнилася з бібліотеки та очолила запорізьку платформу “Спільно-Хаб”, співробітники якої і стали новою командою, яка просуває питання велоінфраструктури в Запоріжжі. За декілька років ці люди доб’ються оновлення програми розвитку велоінфраструктури в міській раді.

Ганна почала вивчати роботу з інструментами демократичної участі та адвокацією, тобто відстоювати права групи людей. 

“Останні два роки ми працюємо над розвитком велоінфраструктури вже як організація з експертним досвідом. Ми відвідували “Велофоруми” – конференції щодо розвитку велотранспорту та велоінфраструктури в Україні. Їздили до інших міст і країн, щоби переймати досвід: робили це навіть під час відпусток. А ще возили людей із Запоріжжя, Бердянська та Мелітополя до Івано-Франківська та Вінниці, у яких вже є певні успіхи в темі велоінфраструктури”, – розповідає Аня, уникаючи формулювань, у яких не згадується команда. 

Тим не менш, саме до Ганни Дворної журналісти звертаються по коментар, коли йдеться про розвиток велосипедного руху: вона є тією людиною, яка акумулює досвід організації та відповідає за її діяльність. 

Її досвід

У всесвіті Ані все просто: як тільки ти усвідомлюєш, що знаєш достатньо, щоб на щось впливати, – досить сумніватися. У дівчини та її команди пішло на це усвідомлення два з половиною роки. Ганна бачить свою перевагу в тому, що завжди звертає увагу на деталі: що написано в документах, що варто внести, що є в кошторисі, де прописано технічне завдання.

"Що більше таких прикладів жіночого лідерства, то легше це в майбутньому сприйматимуть чоловіки: вони починають поступово розуміти, що ми однаково впливаємо на процес, ми однаково маємо один до одного ставитися в плані поваги: що вона має залежати від моїх лідерських навичок, від експертності та від того, наскільки я можу допомогти розробити рішення. Навіть якщо це стосується питання встановлення велосипедного СТО в місті”.

Найчастіше я стикаюся з несприйняттям з боку депутатів:

"Таке відчуття, ніби я є не тією, хто допомагає прийняти зміни, а тією, хто просто прийшла, представилася, щось показала – і мене не обов'язково сприймати як експертку. Ніби мене не сприймають як людину, яка займається цим питанням на лідерських позиціях. Якщо зі мною колега-чоловік, його слухають часто більше, ніж мене. Якщо я прихожу сама, то доводиться відстоювати своє право на те, щоб мене слухали не менше. Я відчуваю, що з цією тематикою все ще треба працювати. Але не ображаюся. Є відчуття, що "ну нічого: ми поживемо ще кілька років, і все буде змінюватися". І це відчуття йде також від інших людей: що більше таких, як я, з ними працює, то більше вони набувають цього досвіду, навчаються поважати жінок як експерток. Я відчуваю особисту відповідальність за те, що зараз прокладаю частинку дороги жінкам-експерткам, які прийдуть після мене або будуть працювати на рівні зі мною, проте все ще, можливо, не мають такого впливу, як я, або не можуть зайти до кабінету певних осіб". 

 

Ганна згадує: "Коли я заходила до кабінетів чиновників і називала свою офіційну посаду при Міністерстві соціальної політики, мене не сприймали серйозно та просили зачекати хвилин 20. І лише тоді, можливо, потенційно в мене з'являлася можливість потрапити на приймання. А мені потрібно було вплинути на систему, щоб вона запрацювала, щоб полагодили механізм, який збився. Іноді посадовці не розуміли, як все має працювати, і їм треба було пояснювати, але слухати не дуже хотіли. Досвід показав, що це залежить не так від статі посадової особи, як від його чи її готовності сприймати мене як експертку та готовності до діалогу, до впровадження змін. 

І якщо раніше я намагалася заходити дуже доброзичливо, то потім зрозуміла: що швидше я увімкну суто діловий тон, то швидше справа зрушить з місця. Тобто все ще є в ділових комунікаціях тонка межа між тим, щоб бути доброзичливою та тим, щоб працювати суто в межах ділових відносин і вирішувати питання".

Ганна пояснює, що іноді просить прокоментувати щось колег-чоловіків, щоб краще достукатися до аудиторії: вони можуть говорити приблизно те саме чи висвітлювати різні сторони проблеми. Це потрібно для того, щоби збільшити шанси достукатися аудиторії. Адже різним людям заходять різні тембри, темпи та, власне, спікери. 

 

Її поради іншим жінкам

Жінкам, які відчувають у собі сили стати експертками, але поки не дуже впевнені у своїх силах, Аня радить відвідувати дебатні клуби та публічні консультації з громадою:

“Там завжди можна погратися в експертність, відчути її, навіть якщо ти не є експерткою з певного питання під час дебатів. Навчитися аргументовано висловлювати свою позицію, потренуватися в публічних виступах та отримати фідбек. Також раджу спробувати свої сили під час публічних консультацій та офіційних нарад. Найчастіше слово надається і представникам громадського сектору, і представникам бізнесу, і представникам влади. Тому завжди можна проговорити свою думку з певного питання. Нехай це будуть два речення, але це будуть два речення, які турбуватимуть жінку, яка прийде для вирішення певного питання, – цю думку мають врахувати за процедурою. Кожного разу, коли ми наважуємося говорити, ми отримуємо позитивний досвід подолання бар’єру. І з часом робити це стає легше”.

Катерина Майборода, 061 

Сподобалася стаття? Допоможи нам бути ще крутішими!