Як коректно писати про втрату? 13 рекомендацій від організації "Бути", яка надає супровід людей у втраті

Ілюстрація ІМІ

Те, як висвітлювали поховання загиблої у Львові родини Базилевич, викликало дискусію серед медійної спільноти. Насамперед серед тих, хто звіряє тональність матеріалів з Кодексом журналістської етики.

Тож чи варто писати про втрату і як це коректно зробити? Громадська організація “Бути”, яка надає супровід людей у втраті, рекомендує.

1. Про втрату писати потрібно. Адже кожен і кожна з нас має пам’ятати, що свобода, незалежність, можливість займатись улюбленою справою, проводити час із родиною, вдягати вишиванку, говорити та писати українською мовою не дається просто так. Кожної хвилини хтось ризикує власним життям задля того, щоб ми жили в Україні, а не були російським сателітом.

І смерті теж трапляються. Герої та героїні теж вмирають. Тому тема втрати в ці часи актуальна як ніколи.

Не слід забувати й про “цивільні” втрати, коли стається втрата близької людини й без “позначки” – “війна”.

2. Про втрати потрібно писати сенсово. Не перетворюйте загибель цивільних і військових на ще одну цифру в статистиці. Адже за кожною втратою – конкретна історія конкретної людини. Це важливо – для матерів і батьків, партнерів і партнерок, друзів і найближчих. Поки про людину пам’ятають, вона залишається “живою”. 

3. У сучасному суспільстві смерть вважається протиставленням, антонімом до життя. Але… смерть – це частина життя.

Не слід готувати матеріали штибу “все пропало”, до прикладу як у кейсі невдалої соціальної реклами: “З депресії не вийти”. Бо такі формулювання провокують або підживлюють відчуття безвиході та знесилення в аудиторії, яка і так переживає складні обставини через повномасштабне вторгнення.

Водночас слід шукати такі форми подання, які давали б аудиторії якусь надію, поширювали б конструктивні та підтримувальні повідомлення. Адже медійники, як ніхто інший, розуміють власну відповідальність у формуванні настроїв аудиторії. 

4. Втрати бувають різні. Йдеться не тільки про смерть близької людини внаслідок загибелі, а й про тимчасові розлучення (коли партнер/ка служить в ЗСУ або перебуває з дитиною за кордоном), внутрішньо переміщених осіб і втрату рідного дому. Зрештою, про втрату ідентичності та планів на майбутнє.

Розрізняйте – гостра втрата та інтегрована втрата.

5. Гостра втрата, коли людина тільки переживає шок від того, що зазнала втрати. Інтенсивність відчуттів у цей час може бути настільки сильною, що людину можуть повністю поглинути ці складні емоції. Наприклад, коли хтось щойно отримав новини про загибель коханого на фронті або пережив втрату будинку внаслідок ракетного обстрілу.

У такому разі перед розмовою з журналістами в неї може не минути природний шок. Тому з огляду на такий стан вона, по-перше, може бути ненадійним співрозмовником (плутати факти – свідомо чи не свідомо, говорити про померлого як про живого, заперечувати факт втрати, виявляти агресію або небажання спілкуватися тощо). По-друге, людина в такому стані може бути вразливою. Ставте собі запитання щодо доцільності коментаря чи інтерв’ю з людиною в гострому горі, адже суспільний інтерес у цьому разі не має перевищувати особистісні переживання однієї конкретної людини.

Так, кадри сюжету регіонального мовника, на якому жінка голіруч копає руїни будинку, намагаючись знайти в завалах свою дитину, вкрай чутливі. Дуже хитка межа між потребою висвітлення цих “голих” неприхованих емоцій і тим, що ці кадри можуть травмувати саму героїню, її близьких і знайомих, аудиторію загалом. 

Коректнішим є звертатися до людей, які мають інтегровану втрату: тобто період, який настає після того, як людина адаптовується до життя після втрати. У таких історіях буде не менше болю, але буде також і краплина світла, сенсовості та глибинних рефлексій.

6. Варто обирати людину та її почуття, повагу до людини в горі й повагу до її права на приватність.

Журналісти/ки завжди опиняються перед морально-етичним вибором, коли йдеться про висвітлення наслідків російських атак. За кожним таким вибором іде дія, рішення. 

Чи знімати матір, яка ховає свого єдиного сина, й писати про це з гіперболізованими підкресленнями емоцій горя (до прикладу, “Вбита горем мати зустріла свого сина”)? 

Чи заходити в палату до жінки, яка пережила ракетний обстріл, і повідомляти їй про те, що вона втратила свою доньку, і знімати реакцію на камеру? 

Чи робити знімання великим кадром обличчя батька, всю родину якого вбила російська ракета?

Робити такі матеріали – важливо та необхідно в наш час, на це є великий суспільний запит і в цьому виявляється непроста місія журналістики. Однак слід зважувати кожне слово й аналізувати доцільність тих або інших кадрів. 

Також критично важливо спробувати налагодити контакт із людьми, переживання яких ви висвітлюєте: щонайменше отримати усвідомлену згоду на знімання. 

7. Не пишіть шаблонно. Приділяйте увагу індивідуальності людини, про яку пишете у своїх текстах.

“Загинув мій знайомий на фронті, дивлюся сюжет з його похорону... Це ж просто шаблон. Штамп на штампі. Це настільки пласко та шаблонно, що просто можна туди будь-яке ім'я вставити”, – пише людина про відеосюжет з регіональних новин.

Пам’ятайте, у кожного військового є своя історія “до”. Найімовірніше, ця людина переважно була цивільною людиною, мала якісь хобі, захоплення, роботу. Ці важливі складові життя роблять людину тривимірною, справжньою. Це не ефемерний “герой, який віддав своє життя, щоб не воювали наші діти”. Це людина.

8. Дайте своїм героям чи героїням простір для сліз. Згадувати історію своєї втрати – це непросто, тому цілком природно, що під час цього ваш співрозмовник чи співрозмовниця можуть плакати.

Краще подбати про наявність із вами паперових хустинок і водички. Однак не поспішайте одразу втішати людину: цим ви можете закріпити стереотип про те, що сльози – це ненормально та їх треба швидше заховати. Просто скажіть, що людина може взяти стільки часу, скільки їй треба, а за потреби скористатися водою та хустинками.

9. Історії про втрати та будь-які інші чутливі історії потребують усвідомленості та часу. Під час висвітлення таких історій важливо бути не першими, а залишатися людяними. Насамперед щодо себе.

Емпатія, співчуття відрізняється від жалості тим, що ви не ставите себе вище за людину (адже жалість – це завжди про певну зверхність щодо співрозмовника). Ця різниця зчитується під час розмови й має вплив на те, як ця бесіда взагалі складеться, наскільки герой чи героїня розкриється і що зможе вам розповісти.

Водночас після роботи з такими емоційно важкими темами необхідно додатково потурбуватися про себе: взяти час на відпочинок, проговорити власні почуття з фахівцями психічного здоров’я (за можливості) або принаймні з колегами. І пам’ятати про опцію відмови від редакційного завдання, якщо ви не відчуваєте в собі сили працювати з такою темою. 

Також не забувайте про свої базові потреби: сон, харчування, безпека тощо. Звісно, коли доводиться чергувати на стрічці вночі під час атак і спати щонайбільше години дві, це може звучати нереалістично в наших умовах. Але візьміть собі за правило: ваш сон і ваше професійне відновлення життєво необхідні – і спробуйте для початку брати хоча б невеличкі паузи від роботи.

10. Забудьте про слово “вчергове”. Не перетворюйте історії горя на буденні розповіді. Суспільство вже настільки “звикає” до болю і страждань, про які пишуть у ЗМІ, що це стає “черговою” новиною. Нехай вас насторожує слово “вчергове” в новинах про “прильоти” та масові жертви. Бо черговість створює ефект буденності. Попри те що ми живемо в умовах війни й на майже третій рік повномасштабного вторгнення “звикли” до “нової реальності”, але це все ще не є нормою. 

11. Поважайте право на відмову в інтерв’ю, відмову від фотографування чи знімання відео. Навіть якщо попередньо вам дали дозвіл, а потім передумали. Іноді людина під час інтерв’ю може переосмислювати деякі речі, іноді емоції можуть накривати з особливою силою. Тому зупиніть процес спілкування з героєм чи героїнею і поставтеся до цього з розумінням. Особливо варто дослуховуватися до прохань, які стосуються чутливого знімання, як-от поховань.

Є кейси, коли журналісти порушували прохання героїнь не фотографувати їх на похованнях, і це непрофесійно. Фото, на якому видно складні емоції, не варті того, щоб втратити довіру людини.

12. Запишіть собі нові правила “6 С”. Замість клікбейтного правила “6 С” про скандали, сенсації, страх, секс, смерть та сміх можна скористатися іншим правилом. Ключові принципи правила “6 С”, які мають лягати в основу журналістської діяльності під час висвітлення теми втрати: свідомість, стандарти, соціальна відповідальність, сторітелінг, співчуття, саморегуляція.

13. Особливо важливо! Слід бути уважним не тільки до героя/їні своїх матеріалів, а й до самих себе. 

Війна додає нових контекстів, наприклад аудиторія та герої/ні публікацій стають чутливішими, є ризики ретравматизації людей під час інтерв’ювання; необережне слово може стати тригерним для людей у різних життєвих обставинах.

У таких умовах журналістам/кам доводиться балансувати між бажанням зробити свою роботу якісно й оперативно і… бути таким собі “психологом” для свого героя чи героїні матеріалу (тобто людиною, яка може бути першою, хто реагує, приймає на себе чуже горе і підтримує).

Але це не журналістська робота – бути психологом. Це означає, що ви виконуєте не одне завдання, а цілих два: збираєте інформацію та намагаєтеся бути чутливими до чужого болю. 

Пам’ятайте, що ви можете допомогти і собі, і людині тим, що будете чутливішими, формулюватимете запитання обережніше, намагаючись уникнути потенційних тригерів, і загалом оцінюватимете контекст і обставини, в яких ви перебуваєте. 

Почитайте особисто для себе правила першої психологічної допомоги (ППД): ці знання можуть бути вам корисними в будь-який момент.

А ще: намагайтеся побудувати навколо себе здорові кордони, щоб знати, де закінчується професійне й починається особисте. Нагадуйте собі про них, якщо відчуваєте, що починаєте занадто емоційно “включатися” в історію. 

І насамкінець: не беріть роботу додому (спробуйте залишати професійне в межах редакції або, якщо працюєте дистанційно, ставити крапку в розмовах у всіх робочих чатах після завершення робочого дня). 

Це все для багатьох журналістів і журналісток може звучати неможливим. Бо в редакціях бракує людей, у всіх нас надмірне навантаження й ще купа-купа інших факторів. 

Утім, настав той час зважено та чесно говорити про потребу підтримки психічного здоров’я на рівні редакцій: щоб ухвалювати здорові колегіальні рішення, формувати графіки чергувань, будувати плани дій у настанні кризових ситуацій тощо. 

Досліджуйте тему втрати. Стежте за діяльністю Dart Center for Journalism & Trauma, Columbia Journalism School. Ця організація фахово пише про те, як журналістам писати й працювати в умовах травми, серед іншого й про те, як спілкуватися з людьми, що зазнали втрат. Зокрема, є їхній матеріал, перекладений українською, – “Поради з інтерв’ювання жертв трагедій, свідків та потерпілих”.

Корисними для ознайомлення можуть бути напрацювання Ради Європи та ООН. Але будь-які стандарти, гайдлайни та інструкції від міжнародних партнерів – це лише інструмент для загального розвитку. Бо реальний досвід українських журналістів і журналісток – працювати щодня в умовах повномасштабної війни, “прильотів”, “блекаутів” тощо – важко “підігнати” під стандарт політик закордонних медіа чи організацій. 

Фахові рекомендації підготувала Комісія з журналістської етики щодо публікації фотографій людей, які загинули внаслідок агресії РФ, та про висвітлення поховань українських військових. 

Також більше про втрату можна запитати у фахівців підтримувальних професій, зокрема в ГО “Бути”.

Підготували Крістіна Бут та Ірина Виртосу, спеціально для Інституту масової інформації