Верховний Суд оновлює практику розгляду інформаційних спорів. Частина 2

(продовження. Початок див. на стор. http://tinyurl.com/d9m4ls)

У першій частині ми ознайомили читачів з позицією Верховного Суду України щодо забезпечення балансу права на свободу слова і права на захист репутації, а також того, хто повинен бути відповідачем у різних категоріях спорів про спростування інформації. В цій частині пропонуємо огляд варіантів розв’язання ВСУ інших проблем судової практики по інформаційних спорах.

Поняття негативної інформації. В законодавстві України визначення негативної інформації відсутнє, проте статтею 277 Цивільного кодексу України закріплена презумпція: «Негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного.» В своїй постанові Верховний Суд спробував окреслити поняття негативної інформації наступним чином: «Негативною слід  вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм  чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів  моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому,  суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації.» (абзац шостий пункту 15). Це не є повноцінне визначення поняття негативної інформації, адже наводяться не її ознаки, а типові приклади, саме поняття і далі залишається не досить визначеним й імовірно «дошліфовуватиметься» судовою практикою.

Спростування інформації, викладеної в зверненнях до суб’єктів владних повноважень, а також поширеної в процесі судового розгляду. Раніше ми вже описували неоднозначну судову практику щодо спростування інформації, яка містилася в зверненнях і процесуальних документах (http://tinyurl.com/ddhs4m). ВСУ в постанові від 27 лютого 2009 р. закцентував увагу на хибному шляхові, яким розвивалася чи не більша частина судової практики у справах такого роду (п. 16 постанови): якщо особа зверталася з певною заявою або скаргою до органу, компетентного таке звернення розглянути, але інформація, на яку посилалася особа, не знайшла свого підтвердження в ході перевірки, то це не може бути підставою для задоволення позову про спростування відповідної інформації, оскільки особа реалізовувала конституційне право на звернення. В той же час Верховний Суд нагадує про юридичну відповідальність за повідомлення у зверненнях завідомо неправдивих відомостей (коли особа свідомо посилалася у зверненні на неправдиву інформацію) або коли для звернення не було ніяких підстав.

Окремо в постанові наголошується на неможливості судового розгляду спорів про спростування наукової інформації (наукових спорів).

Інформація, викладена в заяві, адресованій суду, процесуальних документах, не підлягає спростуванню, «коли ця інформація була визначена підставою пред'явленого позову і стосувалася його предмета, була доказом у справі, а так само предметом апеляційного чи іншого перегляду» (п. 17). Те саме стосується інформації, поширеної особами, що брали участь в судовій справі, про своїх процесуальних опонентів, якщо дана інформація оцінювалася судом як доказ.

Оцінні судження. Оцінні судження не підлягають спростуванню і це стало аксіомою (щоправда проблема розрізнення таких суджень і викладу фактів залишається). Хоча Конвенція про захист прав людини й основоположних свобод статтею 10 захищає як зміст, так і форму висловлювань, ВСУ дійшов закономірного висновку, що висловлення суб’єктивної думки в брутальній, принизливій або непристойній формі може тягти компенсацію моральної шкоди (абзац 5 пункту 19 постанови). При цьому варто пам’ятати про більшу свободу висловлювань щодо публічних осіб (п. 21).

Також у постанові чітко визначено, що особа, яка вважає свої особисті немайнові права порушеними висловленням оцінних суджень, вправі скористатися правом на відповідь або на власне тлумачення обставин справи в тому ж ЗМІ.

Спростування інформації – не є видом цивільно-правової відповідальності(?) Таку позицію висловив Верховний Суд України у пункті 22 постанови від 27 лютого 2009 р. і обґрунтовує її тим, що такий «спосіб» відповідальності «не має  компенсаційного та майнового характеру». Тому на думку Суду на ЗМІ може бути покладено обов’язок опублікувати спростування навіть у випадках звільнення видання від відповідальності на підставі статті 42 ЗУ «Про пресу» (при цьому ЗМІ все ж звільняються від відшкодування збитків і моральної шкоди).

Враховуючи баланс права на захист честі, гідності та репутації з одного боку, й права на свободу слова з іншого, можна погодитися з наявністю в ЗМІ обов’язку оприлюднити спростування навіть у разі передруку з іншого видання, поширення офіційної інформації та в ін. випадках, передбачених статтею 42 вказаного Закону. Адже для повноцінного відновлення порушеного права на репутацію необхідне донесення спростування до тієї ж аудиторії, яка отримала недостовірну інформацію, якщо таку було поширено. Оскільки видання в цьому випадку не є первісним джерелом спростовуваної інформації, то спростування не мало б оприлюднюватися від його імені, тому воно не «битиме» по його репутації (можна безпосередньо вказати при оприлюдненні спростування, що спростовується не власна інформація).

А от щодо відсутності цивільно-правового характеру в спростування як способу відповідальності, то з цим погодитися не можна, бо якщо це не цивільно-правова відповідальність, то яка? Спростування дійсно не має майнового й компенсаційного характеру, але воно й не дивно, адже норма ЦКУ про спростування (ст. 277) міститься в Книзі другій Кодексу «Особисті немайнові права фізичної особи». Оскільки цивільним правом регулюються також і відносини стосовно особистих немайнових прав, то природно, що способи поновлення цих прав теж не матимуть майнового характеру. Але ж поновлюване право за своєю природою є цивільним, то і спосіб його поновлення також мав би бути зарахованим до цивільно-правових?

До речі, ВСУ заборонив аудіовізуальним ЗМІ додавати коментар до тексту судового рішення або редагувати його, якщо резолютивна частина рішення оприлюднюється в якості спростування (абзац третій пункту 25 постанови).

Заборона примусового вибачення. Оскільки вибачення не передбачене Цивільним кодексом як спосіб захисту порушеного права, Верховний Суд логічно дійшов висновку про неприпустимість зобов’язувати відповідача вибачатися перед позивачем. Обов’язок вибачення може бути закріплено лише в мировій угоді, зміст якої сторони формулюють самостійно і за власною волею.

Обмеження по моральній шкоді. Враховуючи європейську практику, ВСУ визначив стосовно моральної шкоди, що «розмір грошового відшкодування має бути співмірний із заподіяною шкодою і не повинен призводити до припинення діяльності засобів масової  інформації чи іншого обмеження свободи їх діяльності.» (абзац третій пункту 27). Тут можна пригадати, наприклад, справу Євросуду «Толстой і Милославський проти Великобританії».

Також у постанові визначено можливість заявлення вимоги про компенсацію моральної шкоди самостійно, але якщо, наприклад, інформація вже належним чином спростована. Отже, як ми вже раніше припускали, сама по собі вимога про компенсацію моральної шкоди не може заявлятися без спростування інформації чи вимоги про нього, адже спростування є основним способом поновлення порушеного права для відповідної категорії спорів.

Що варто додати в постанову (замість висновку). Як уже було зазначено, Верховний Суд України зобов’язав нижчі суди забезпечувати баланс права на репутацію і права на свободу слова. Проте як шукати цей баланс нижчим судам не вказано. Необхідним, очевидно, було б приблизно окреслити ознаки поняття суспільно важливої інформації, глибше роз’яснити принципи розрізнення оцінних суджень та фактичних повідомлень. Це питання далеко не прості й почасти дуже спірні, але хоча б мінімальні орієнтири для місцевих судів необхідні, бо деякі їх рішення просто «фантастичні» в плані трактування змісту вітчизняного закону й розуміння балансу прав позивача і відповідача.

В цьому могли б допомогти рішення Європейського суду з прав людини, але на них українські суди в своїх рішеннях практично не посилаються, хіба на саму статтю 10 Конвенції. Хоча практика Євросуду могла б сприяти вирішенню багатьох складних справ і посилання на конкретні прецеденти в мотивувальних частинах рішень судів було б логічним. При цьому важливо зорієнтувати суди на оригінали рішень Євросуду (доведеться добре опанувати англійську або французьку), бо їх переклади далеко не завжди точні.