В України буде своя інформаційна політика?

Невідомо чому, але саме зараз українські чиновники «розродилися» проектами концептуальних документів у інформаційній сфері. 25 травня Рада національної безпеки й оборони України оприлюднила проект Доктрини інформаційної безпеки України, а 12 червня Кабінет Міністрів уніс до Парламенту проект закону про Концепцію державної інформаційної політики. Концепція за сферою охоплення, звісно, ширша за Доктрину, імовірно розроблялася іншою групою фахівців і справляє трохи краще враження. Крім того, аналізуючи Концепцію, можна опосередковано судити про настрої та обізнаність кабмінівських чиновників щодо інформаційної сфери нашої держави.Про Доктрину інформбезпеки ІМІ вже писало раніше: http://tinyurl.com/knw6fa, тому зосередимося на Концепції інформаційної політики, порівнюючи деякі аспекти обидвох документів. З текстом Концепції можна ознайомитися на сайті ВР України: http://tinyurl.com/lt5psu. Концепція, як і Доктрина, за своєю природою є загальним й абстрактним документом, оскільки лише накреслює напрямки, в яких Україна мала би проводити свою політику в інформаційній сфері.

Концепція розпочинається з огляду сучасного стану інформаційної сфери та її  проблем, опису мети й принципів Концепції. Далі перелічено її пріоритетні завдання, на яких варто зупинитися детальніше. У контексті розвитку громадянського суспільства згадано про створення системи суспільного мовлення, а також сприяння розвитку соціально відповідальної журналістики. З суспільним мовлення усе більш-менш зрозуміло: про нього говорять в Україні давно, а після Помаранчевої революції мало-хто з політиків публічно наважується заперечувати необхідність створення СМ. А от «соціально відповідальна журналістика» - це, здається, щось нове. Коли говорять про соціально відповідальний бізнес, то це логічно випливає зі спрямованості бізнесу – отримання прибутку, максимізація якого дуже часто йде в розріз з інтересами суспільства. Але журналістика призначена для служіння інтересам суспільства (цим то вона й відрізняється від піару), хоча таке служіння й можна назвати опосередкованим, оскільки журналіст наймається на роботу конкретним ЗМІ, а не всім суспільством. Тому в Концепції доречніше було б згадати про сприяння дотриманню журналістських стандартів та гарантування журналістської незалежності (частково про це згадано в наступному розділі Концепції «напрями і шляхи реалізації»).

Треба визнати, що термінологія Концепції тяжіє до нормативної бази, сформованої у 90-их рр., наприклад ЗУ «Про інформацію». Зокрема, серед пріоритетів згадується про захист прав власності на інформацію. Як відомо право власності включає в себе права на володіння, користування і розпорядження певним об’єктом, але застосування такого підходу щодо прав на нематеріальні об’єкти видається спірним через саму «безтілесну» природу останніх.

Практично в кінці списку пріоритетів Концепції згадується про просування інтересів України у європейському та світовому просторі, утвердження її позитивного міжнародного іміджу. В Доктрині інформаційної безпеки від РНБО про щось подібне взагалі практично не згадується, хоча саме цей компонент мав би бути на чільному місці як у Доктрині, так і серед пріоритетів Концепції інформаційної політики. Серед недоліків Доктрини інформбезпеки на нашу думку необхідно виділити те, що з її контексту, з-поміж рядків, читаються заклики «захистити» вітчизняний інформаційний простір. Схоже, чиновники не розуміють, що цей простір не можливо закрити від утручань ззовні, оскільки це практично нереально і навіть половинчаста й куца реалізація такої ідеї буде дорого коштувати бюджету країни. Китай намагається фільтрувати контент мережі Інтернет, Радянський Союз «глушив» західні радіостанції - тільки так можна суттєво блокувати зовнішнє втручання в інформаційний простір, але скільки ресурсів на це потрібно і чи довели такі заходи свою ефективність?

Так, на Україну здійснюються інформаційні атаки, зокрема в контексті газових війн із Росією. Але проблема України не у відкритості її інформаційного простору, а в тому що цей її простір практично не заповнений якісною інформацією власного виробництва, вітчизняні чиновники не в змозі нормально сформулювати, подати і відстоювати офіційну позицію України стосовно проблемних питань її політики, зокрема зовнішньої, а практично повна відсутність реформ у країні та грамотного піару України як держави для її південно-східних областей роблять населення цих регіонів адептами політики РФ. Орган, який би координував офіційну позицію різних відомств та генерував адекватні відповіді на інформаційні атаки в нас відсутній. Зміст як Концепції, так і Доктрини засвідчують, що в їх розробників немає розуміння природи проблеми інформаційних атак на Україну.

Варто приділити увагу також положенням розділу «Основні напрями та шляхи реалізації Концепції». В цьому розділі, а також і в інших, згадується про впровадження демократичних стандартів щодо реалізації права кожного на доступ до інформації. Проект закону «Про доступ до публічної інформації» з подання А.Шевченка нещодавно був ухвалений Парламентом у першому читанні. Щоправда Міністерство юстиції (основний кабмінівський розробник законопроектів) мало своє бачення змістового наповнення цього законопроекту, яке відрізнялося від підтриманого ВР варіанта, але Кабмін не встиг  зареєструвати альтернативний законопроект.

Найбільш конкретні новації згадані в переліку шляхів реалізації Концепції, зокрема:

-  заборона створення і діяльності телерадіоорганізацій, засновником (співзасновниками) яких є нерезидент (нерезиденти), зареєстрований (зареєстровані) в офшорних зонах або в країнах, законодавство яких не передбачає надання інформації про засновників або власників за запитом української сторони;

- поетапного встановлення квот щодо присутності в ефірі телерадіоорганізації аудіовізуального продукту, виробленого в одній країні;

- розповсюдження за кордоном вітчизняної друкованої продукції, зокрема іноземними мовами;

- створення та функціонування української редакції міжнародного телевізійного каналу “Євроньюс”.

Перші дві ініціативи не нові і, зважаючи на сучасний стан українського медійного ринку, цілком логічні. Монополізація медіаактивів прямо заборонена законодавством України, а одним з шляхів обходу відповідних норм залишаються офшори. Засилля американського або російського інформаційного продукту на нашому ринку також не можна назвати позитивним явищем, оскільки воно сприяє розмиванню національної ідентичності, яка й без того не є достатньо структурованою в частини нашого населення. Встановлення квот і створення української редакції “Євроньюс” спрямовані на подолання цього явища. Розповсюдження вітчизняної друкованої продукції за кордоном цілком вписується у  потреби просування інтересів України, покращення її іміджу за кордоном.

Ще однією рисою, яка відрізняє Концепцію інформполітики від Доктрини інформаційної безпеки є відсутність у першій положень, які інформаційної політики не стосуються (наприклад, у Доктрині згадується про застосування сучасних аерокосмічних, комп'ютерно-телекомунікаційних та геоінформаційних засобів і технологій для комплексного моніторингу та профілактики і своєчасного реагування на надзвичайні ситуації; якісне вдосконалення системи статистичної звітності тощо).

На жаль у Концепції немає чіткої відповіді на питання, яка структура формулюватиме й поширюватиме офіційну позицію нашої держави в інформаційному полі з урахуванням тих викликів, які зараз постали перед Україною. Практично не згадується про держзамовлення на інформаційну продукцію. Але, зрештою, Концепція – документ, положення якого мають бути «розкриті» в низці законів та підзаконних актів, які Парламент, Кабмін та інші органи виконавчої влади ще мають спромогтися прийняти і закласти в них реальні механізми здійснення інформаційної політики України, а не порожні декларації. Якщо ці органи й спроможуться на таке, то результат ми зможемо спостерігати не раніше як за три-п’ять років.

 

Роман Головенко, Інститут масової інформації