Платформа "Меморіал" та НВ презентують документальний фільм про двох українців, які втратили свої сім'ї

Обстріл Ірпеня 6 березня, коли загинули рідні Сергія Перебийноса. Фото – Суспільне

Російські обстріли вбили найближчих людей Володимира Ободзінського та Сергія Перебийноса. Про своє життя, горе і мотивацію продовжувати жити далі, допомагаючи іншим, чоловіки розповіли в документальній стрічці.

Фільм створено платформою пам’яті "Меморіал". Його прем'єра відбудеться на YouTube 23 грудня, о 20:00. НВ є партнером показу, йдеться на сайті видання.

Сергій Перебийніс із дружиною Тетяною, сином Микитою та донькою Алісою переїхали з Донецька до Києва у 2014-му. Тоді росіяни вперше забрали в них дім. Спершу винаймали помешкання в столиці, а через п’ять років купили власну квартиру в Ірпені.

"Останні два з половиною роки це вже було таке спокійне сімейне життя, про яке мріють усі", – розповідає чоловік.

Сергій із дружиною працювали, 18-річний син навчався в університеті, дев'ятирічна донька – у школі. Чоловік розповідає, що все у квартирі робили з дружиною і дітьми разом. Кожен куточок сьогодні нагадує про них.

"Багато чого в цій квартирі ми зробили власними силами. І така якась ще залишається енергетика, яка допомагає жити далі", – каже Перебийніс.

Повномасштабну війну Сергій з рідними зустріли окремо. Він 18 лютого поїхав до Донецька, бо його мама важко захворіла, дружина з дітьми залишилися в Ірпені. Коли росіяни зайшли до міста, родина декілька разів намагалася виїхати до Києва, але не виходило через ворожі обстріли.

6 березня рідні Сергія знову вирішили спробувати виїхати. Кинули автівку на дорозі, бо попереду росіяни розстріляли цивільні машини. Пішли пішки через розбитий ірпінський міст. Ворог весь день гатив по цивільних у тому районі. До евакуаційних автобусів рідним Сергія залишалося близько 300 метрів. Вони не дійшли…

"Розірвалася міна, і практично всі осколки полетіли в це місце. Тому шансів у них не було ніяких. Вони загинули всі практично одномоментно", – розповідає Сергій.

Він поховав усю свою родину. Щойно з міста вибили росіян, повернувся жити в Ірпінь. І почав допомагати людям, які залишилися без житла. Шукає такі родини в соціальних мережах, збирає гроші, купує матеріали за власні кошти й відновлює людям житло власноруч.

"Якщо ти не в ЗСУ, ти в тилу, то що ти тут повинен робити? Або працювати, платити податки, або допомагати чи то фронту, чи то тут людям на місці", – переконаний чоловік.

Володимир Ободзінський з Житомирщини називає своє сімейне життя найщасливішим. Він мав кохану дружину, сина, доньку та двох однорічних онуків. Свій будинок мрії у Юрівці родина будувала 10 років.

"У нас було все, тепер у мене немає нічого", – каже Володимир.

24 лютого чоловік поїхав на роботу до Києва, їздити звідти додому щотижня, як це було раніше, не міг. Його рідні залишилися на Житомирщині, думали, що там безпечно і виїжджати не доведеться. 8 березня Володимир поговорив із дружиною телефоном, переконався, що в рідних усе добре.

Близько дев’ятої вечора йому зателефонував друг і повідомив, що в районі їхнього будинку було чутно вибухи. Володимир почав дзвонити дружині, сину, доньці. Телефони були вимкнені. Він попросив свого батька, який живе неподалік, піти й перевірити, чи нічого не сталося.

"Я набираю батька, ще не почув ні "алло", нічого, чую крик матері, і батько мені каже: "Вов, у будинку ніхто не вижив". І все. На цьому моє життя закінчилося", – розповідає Володимир крізь сльози.

Минуло майже вісім місяців, а Володимир досі не може повірити, що його рідних більше немає.

"Буває забуваєшся, що їх нема. Щось таке цікаве побачив чи якась подія пройшла, то хочеться з кимось поділитися, подзвонити… Берешся за телефон. А тоді раз – і зупиняєшся і розумієш, нема кому", – говорить Володимир.

Чоловік щотижня їздить до рідних на могили. Одного дня разом з гуманітарним штабом з Малина повіз допомогу селам на Київщині. Там познайомився з родиною, в якій троє дітей. Вони так запали йому в душу, що вирішив щотижня заїжджати до них і привозити все необхідне.

"Це приємні емоції. Знаєте, як кажуть, не можеш радість своїм дітям і онукам принести, то хоч цим діткам. Скільки буде в мене можливість, я буду допомагати їм чим зможу", – каже Володимир.