Журналіст, головний сержант роти ударних БпЛА 104 бригади Павло Казарін вважає, що зараз українське суспільство дуже напружене та наелектризоване й наразі величезному прошарку суспільства бракує публічних голосів щодо того, що його бентежить, чіпляє чи змушує усміхатися.
Про це він сказав 22 листопада в Полтаві під час Медіадня Премії імені Георгія Ґонґадзе, одним з організаційних партнерів якого є регіональний хаб Інституту масової інформації “Медіабаза Полтава”, повідомляється на сайті Премії імені Георгія Ґонґадзе.
“Коли воно (суспільство. – Ред.) не може дотягнутися до справжнього ворога, то воно шукає внутрішнього. Оця вибудова внутрішніх парканів, які відділяють нас одне від одного, – спокуса, якої нам не завжди вдається уникати. Тому інколи в нашій внутрішній дискусії не вистачає розмови не на підвищених тонах”, – вважає він.
За словами журналіста, наразі величезному прошарку українського суспільства бракує публічних голосів. Не з приводу того, як відбувалася певна військова операція, але з приводу того, що цю спільноту бентежить, чіпляє чи змушує усміхатися.
“Коли ти пишеш для іноземної аудиторії, то завжди тримаєш в голові, що маєш розповідати про Україну так, як розповідав би про “Зоряні війні” людині, яка жодного разу їх не дивилася. Тобто потрібно пояснювати дуже багато моментів, які для української аудиторії не потребують пояснення”, – уточнив він.
Павло Казарін також не відкидає, що найголовніший літературний спадок про повномасштабне вторгнення залишать не люди, які вже були письменниками чи журналістами до війни, а ті, хто повернеться з війни та не матиме іншої можливості, щоб випустити весь накопичений упродовж війни досвід, окрім як писати.
Він також порадив чотири книжки про повномасштабну війну: “Гемінґвей нічого не знає” Артура Дроня, “Битися не можна відступити” Павла Белянського, “Усе на три літери” Дмитра Крапивенка та “Ким ми були” Валерія Пузіка.
