Журналіст із Гамбії: Отримати візу в Україну складніше, ніж у країни Шенгенської зони

Ілюстрація ІМІ

Сайку Джамме – видатний журналіст і правозахисник з Гамбії. Він обіймав різні посади в медіаіндустрії, зокрема був генеральним секретарем Союзу преси Гамбії (Gambia Press Union, GPU) – організації, що відстоює свободу преси та права журналістів у цій країні. Джамме відомий своєю роботою в просуванні свободи вираження поглядів та зусиллями щодо підтримки й захисту журналістів, особливо в складних умовах. Відіграє значну роль у боротьбі за свободу преси та захисту прав медійників у Західній Африці.

Минулого місяця Джамме був в Україні вперше. Це надважливий контакт, зважаючи на те, як погано поінформовані люди на африканському континенті про Україну, повномасштабну війну та як багато наші вороги роблять для того, щоб зберігати в Африці повну інформаційну окупацію.

Ми познайомились із Сайку на початку грудня 2019 року в робочій поїздці на острові Горе неподалік Сенегалу посеред Атлантичного океану. Острів Горе (наголос на останній склад) ще називають островом горя, бо за часів рабства він був центром африканської работоргівлі. Сотні тисяч, якщо не мільйони, невільників вирушали звідси за океан. Минуло чотири з половиною роки, і зараз ми із Сайку говоримо про Україну як про острів горя в Європі.

Джамме є координатором поїздок африканських журналістів до України від програми Journalists for Justice (“Журналісти заради справедливості”). Вони мають насичену програму в Україні, яка триває тиждень. За цей час вони відвідали модульне містечко для внутрішньо переміщених осіб поблизу Львова, побачили Бучу, Ірпінь, Бородянку, відвідали Чернігів, зустрілися з українськими політиками, діячами культури та громадськими активістами.

– Як почалася твоя подорож до України? Чи важко гамбійцю отримати візу?

– Дуже важко. Візи для нас, у принципі, отримувати важко, але отримати візу в Україну складніше, ніж у країни Шенгенської зони. Спершу ти заповнюєш анкету на сайті посольства, і вони переспрямовують її у візовий відділ. Ну і на тому все. Я не отримував від них жодної інформації, як довго це може тривати. Тому я зателефонував їм, і вони сказали, що для перевірки та видавання візи (якщо її схвалять) їм знадобиться три тижні. Потім вони сказали, що мені відмовили в наданні візи, і мені довелося йти до них у посольство на співбесіду. Зрештою, візу мені дали. Її я отримав ще через три тижні. Все це дуже довго. Мій паспорт тримали в посольстві більш ніж два місяці, і я не міг їздити в інші робочі поїздки через це.

Крім того, українське посольство надало дуже маленьке вікно для подорожі до України. Я такого майже ніде не зустрічав. Вони мають розуміти, що логістика із Сенегалу дуже складна і просто фізично неможливо підлаштувати все так, щоб потрапити до України саме в ті дати, які вони дозволили. Варто давати візу хоча б на місяць чи три.

Але найбільше мене розлютило те, що працівники посольства поводилися так, ніби робили мені величезну послугу. Вони надмірно піднесено сказали: “Вітаємо вас з отриманням української візи”. З чим вітати? У вас у країні війна, я їду туди не відпочивати, а працювати, ризикуючи життям. Хочу піти до них у посольство і поговорити про це, бо так не може бути, це ненормально – так поводитися. Я розумію, що є заходи безпеки і їм потрібно все перевірити. Але не в такі строки. 

Ми першу поїздку запланували на червень, але через затримування з візою її довелося перенести на серпень. Проте перенесення дат не допомогло, бо візу не змогли отримати ще четверо журналістів. Тому замість делегації з восьми журналістів з африканського континенту до України доїхали тільки троє, а також я, як координатор і журналіст, звісно. Ми плануємо ще одну поїздку у вересні (схрещую пальці, щоб усе вдалося), довеземо тих, кому не встигли дати візу, а також нових медійників, що цікавляться Україною, а таких на всьому континенті не дуже багато.

– Як із транзитною візою? Ви через яку країну заїжджали до України?

– Зовсім інша ситуація з Польщею. Нам треба було отримати транзитну візу, адже неможливо потрапити до України літаком із Сенегалу. Але звертатися по неї треба було вже після отримання української. Звичайно, нам потрібно було зробити все в дуже короткі строки, а вільних слотів для запису в польське посольство на найближчий час уже не було. Я їм зателефонував, працівниця поставилася з повним розумінням, і вже наступного дня ми отримали транзитні візи до Польщі.

Я не знаю, чому так з українцями. Звичайно, це війна, люди дуже втомлені, але було б добре, якби поводилися трохи коректніше.

– Ти вперше в Україні. Як тобі тут?

– Я виріс і прожив більшість свого життя в маленькій Гамбії. Перше, що мене шокувало, – це розміри країни. Україна – це дуже велика країна. Друге, що вразило, – це чистота, незважаючи на війну.

– Коли ти зрозумів, що в країні йде війна, адже на Заході вона не так відчувається?

– Я був на багатьох прикордонних пунктах. В Африці в нас також є конфлікти між країнами. Те, що ти переїжджаєш кордон між миром і війною, помітно одразу після перетину кордону з Польщею. Напруга відчувається в повітрі, заходи безпеки суворіші, черги довші. Після всіх перевірок документів і багажу я не думаю, що хтось може незаконно перетнути кордон з Україною.

Коли ми переїхали на територію України, я дуже уважно розглядав усе навколо. Вдивлявся в усе, що мене оточувало. Мені здалося, що все навколо завмерло. Я вдивлявся у вікна будинків і намагався побачити людей, якийсь рух, світло, хоч щось. У моїй голові були лише одні думки: “Де люди? Де поділися всі люди?”

Згодом, після того як побував у Чернігові та Києві, я зрозумів, що життя у Львові більш розслаблене, ніж у Києві. За відчуттями ти реально можеш припустити на мить, що це звичайне мирне місто.

– Як для тебе проявлялася війна в містах?

– Війна у вас усюди. Багато воєнних графіті, прапорів, туалетний папір з путінським обличчям. Хто взагалі захоче використати це (про туалетний папір)? У цих маленьких деталях і вимальовується війна.

А ще меморіали. Великі й маленькі, саморобні, просто фото, просто позначка як памʼять про людей, яку намагаються зберегти й розповісти про своїх близьких, що загинули.

Найбільше мене вразила 70-метрова стіна з фото загиблих військових (Стіна памʼяті біля Михайлівського Золотоверхого. – Ред.). Це щільні ряди фотографій, що дивляться на тебе. Там ти дуже чітко розумієш, що це не статистичні дані, а люди, в обличчя яких ти вдивляєшся. І незалежно від часу доби люди досі приходять і приходять, кладуть квіти, гладять фото, просто стоять і мовчать, плачуть, стають на коліна… Я ще ніколи й ніде не бачив стільки горя.

Львів мене вразив своєю чистотою. Але щовечора, коли я виходив з готелю, був шокований тим, що відбувається. Мені було дуже страшно за людей. У Львові люди всюди. Вони сидять за столиками в ресторанах, просто гуляють, влаштовують свята просто на вулиці. Я дивився на них і мовчки запитував: “Як ви не боїтеся? Це ж війна, зараз повітряна тривога, ховайтеся!” А люди мені так само мовчки відповідали: “Ми втомилися, ми не можемо постійно сидіти в бомбосховищах, ми не можемо постійно боятися. Ми тут зараз, бо нам треба жити”. І я їх розумів.

– Ти з кимось спілкувався? Як тобі люди?

– Люди неймовірні. Вони допомагають в усьому, пояснюють і дуже добрі. А ще вражає, що тут усі залучені у війну. З ким би ти не говорив. Хтось у відпустці на кілька днів, хтось поранений і вже демобілізований, хтось волонтерить тощо. Я не зустрів нікого, хто б не був залучений. Я розпитував їх про те, ким вони були до війни, і не міг уявити, як це – поставити своє життя на паузу, зупинити те, що ти робив, любив, чим жив, і піти на війну. Ба більше, ти не знаєш, коли зможеш повернутися до свого звичного життя, бо не знаєш, як довго триватиме ця війна.

Я завжди намагався поговорити з людьми й, зрозуміло, про війну. Деякі мені просто казали, що вийшли випити й поговорімо про життя, бо війна і так займає все місце. І я їх розумів.

– Що б ти сказав людям у своїй країні про Україну?

– Що за свободу і добробут треба боротися. Не просто боротися, а битися. Щоденно і невпинно. І що ніхто до вас не прийде (як-от у нас сподіваються) і не зробить вашу країну багатою та розвиненою. І що в нас з українцями є спільний ворог, який поки забирає наші ресурси, але якщо ми не відстоїмо своє, то й убиватиме наших людей.

Перемагайте! Бо Україна має стати прикладом для нас, як побороти монстра.

Розмовляла Ірина Земляна