За нами стежать люди, які можуть впливати на місцеву владу Бахмута, – виконавча директорка Вільного радіо

Фото - фейсбук Анастасія Шибіко

З виконавчою директоркою Вільного радіо Анастасією Шибіко говоримо про інформаційний простір міста та прилеглих селищ: чому місцеві жителі не знають, які території окупував ворог. Міркуємо про те, чому місто закуповує троянди, але на третьому місяці повномасштабного вторгнення немає системи оповіщення. І головне – як росіяни приховано залучають бахмутян до співпраці.

Ваша редакція базується в Бахмуті?

Так, наш основний офіс у Бахмуті. Ми позиціюємо себе як бахмутське локальне медіа з охопленням, у принципі, Донецької та Луганської областей, але наша основа все-таки Бахмут та Бахмутський район. У нас там офіс, наша редакція там базувалася до 24 лютого. Станом на зараз усі журналісти виїхали, “в полі” працюю тільки я. До Бахмута приїжджаю тільки я. Минулого тижня з Бахмута виїхав наш останній журналіст.

Який інформаційний простір Бахмута зараз? Не говорячи тільки про ваше видання, а взагалі: хто працює, хто не працює і наскільки прориваються голоси окупантів?

Мені дуже прикро, але інформаційний простір радіо не змінився. Тобто в нас після 2014 року було багато російських радіостанцій і радіостанцій з окупованих територій і після 24-го числа їх не стало менше. Єдине, що українських, мабуть, стало трохи більше і навіть ті радіостанції, які важко було назвати українськими, хоча номінально вони такими були, зараз або транслюють єдиний марафон, або вони повністю змінили концепцію мовлення, і ти розумієш, що це саме українське медіа.

У нас було місцеве комунальне телебачення, яке начебто успішно роздержавилось, але цього в нас не відбулося. Зараз вони не працюють, наскільки я знаю. Тобто я не бачу ніяких матеріалів. І було дві газети. Їхні офіси теж зачинено. І єдине, що ми бачимо, – це реклама переведень до Донецька і до росії з Донецької та Луганської областей. А матеріалів як таких ми не бачимо. Тобто газети теж не розповсюджують.

Працюють деякі місцеві сайти. Один – сайт міського голови, який зовсім не змінив своєї риторики. Тобто як у нас усе було добре, так усе добре в нас і є. І друге – це сайт, який ми знаємо, що його власниками є або брати Клюєви, або хтось із них. І вони (цей сайт. – Ред.) досі працюють. Ми не знаємо чи на місці вони, чи ні, але вони залишилися супергіперлокальними й розповідають, на якій вулиці вимкнули воду на дві години. Тобто там нічого з початком війни не змінилося. Вони додали якісь матеріали про обстріли, якщо вони з'являються від поліції. 

Змінилася риторика, робота колег з Бахмута після 24 лютого?

Ні. У нас у місті було два чітко проукраїнських медіа. І так два і залишилось. Це ми й bahmut.in.ua. Вони виїхали, здається, практично одразу. Вони роблять більше інформації для переселенців. Тобто часом щось із місця, але в них немає матеріалів з полів, і це зрозуміло, бо там дуже мала команда, і вони всі виїхали – батьки з дітьми. Зрозуміло, що вони не працюють у тих умовах, у яких зараз перебуває Бахмут. Ми як працювали, такої хвилі й дотримуємося. Всі інші залишаються начебто нейтральними й повністю підтримують політику мера. Тобто це без чіткої проукраїнської, проросійської позиції. Це начебто якась нейтральна позиція. 

Коли ми з тобою раніше говорили про роботу Вільного радіо в Бахмуті, про комунікацію з місцевою владою, ти постійно розповідала, що з деяких питань, зокрема з питань доступу до публічної інформації, у вас було різне розуміння закону. Як зараз змінилися ваші стосунки з місцевою владою? Вони дослухаються до ваших пропозиції, зокрема до того, що краще зробити нормальну сирену замість колонок про сповіщення про загрозу?

Із 2018 року ми навчили місцеву владу працювати з журналістами. Десь краще, десь гірше, але щонайменше нас уже не ігнорували, і місцева влада побачила, наскільки ми можемо впливати як медіа, що в нас є свої права і що з нами все-таки краще дружити. Тому комунікація в нас була, було реально отримати коментар.

Дуже часто, коли ми просили або аудіокоментар, або оперативно нам щось розповісти, просили надсилати запити. Ми надсилали ці запити, але відповіді все-таки ми отримували. Із 24-го (лютого. – Ред.) прессекретар міської ради нам одразу заявив, що неможливо проводити будь-які інтерв'ю, брати коментарі – читайте сторінку у фейсбуку. Проблема в тому, що на фейсбуці міського голови або міської ради немає ніякої адекватної інформації про стан справ у місті. Тобто, коли в нас обстріли, ніхто нічого про це не знає. Публікуються оперативніше матеріали в телеграм-каналах з літерою Z. Там інформація ця є.

Мер не закликав людей евакуюватися. Коли Донецька та Луганська області, і Кириленко (Павло Кириленко – голова Донецької ОВА. – Ред.), і Гайдай (Сергій Гайдай – голова Луганської ОВА. – Ред.) кричали з кожної праски “Евакуюйтеся!” наш мер публікував фотографії, як вони саджають дерева, кущі в парку, закликав не панікувати, казав, що все буде добре. І в нас до останнього зберігалася картинка стабільності. У нас є інформація, щоправда люди бояться говорити про це під своїм іменем, про те, що людей з бюджетної сфери, які виїжджали, змушували повертатися, і частина з них поверталася. Деяких звільнили без їхнього відома – людей, які виїхали в евакуацію. Деякі поверталися навіть з-за кордону і писали заяву за своїм рішенням (заяву про звільнення. – Ред.). Хоча їх змушували це робити, казали: “Ви ж не на місці, ви не працюєте”. Мер закликав людей виїжджати, здається, на 82-й день війни. 

Після чого?

У нас були перші жертви серед цивільних – п'ятеро загиблих. Зокрема, дворічна дитина. Це було пряме влучення в будинок. Обстріли були й до того – у нас були пошкоджені будинки, цивільна інфраструктура, житлова, але не було жертв. Після цих перших загиблих мер почав заявляти: “Виїжджайте!” 

Власним ходом чи ні?

Просто “Евакуюйтеся!”. Як це робити? Куди евакуюватися? Як можна виїхати? Навіщо виїжджати? Як отримати будь-яку допомогу? Цієї інформації немає. Знову ж таки оцей заклик “Виїжджайте! Евакуюйтеся!”, він звучить тільки з фейсбуку. Беремо середньостатистичного бахмутянина / бахмутянку, які залишилися, – це люди 55–60+, які зазвичай із кнопковими телефонами. І, коли ми приїжджаємо на місця обстрілів і в когось зруйновано дім, люди питають: “Що мені тепер робити?” Ми питаємо: “У вас є “Дія”, щоб подати заявку?” А вони: “Що це таке?” Тобто про який фейсбук мера ми говоримо, коли люди не мають елементарної інформації. 

Коли обстріли стали інтенсивними й страждало більше житлових кварталів, мер приїжджав на місця і писав постики про те, що “закликаю евакуюватися”. Як люди це сприймають? Наш мер – молодець, він з нами залишився, він з нами в небезпеці, і все з нами буде добре. Тобто якоїсь чіткої інформації про те, що збирати потрібно такі-то речі, о такій-то годині підходити туди-то, сідати в автобус / потяг, їхати туди-то, немає. Коли ми питаємо людей, чому вони не виїжджають, вони ставлять два питання: за що і куди? На жаль, ці відповіді вони отримують від журналістів, рятувальників, поліції, але цих людей не вистачає на 20 чи 30 тисяч населення, яке залишилося. 

Ба більше, міська влада жодного разу не звернулася до ні нас як до місцевого мовника, ні до інших з проханням публікувати якусь інформацію, щоб хоча б ті люди, які мають інтернет і читають нас або слухають радіо, могли цю інформацію отримати. Хоча, коли міській владі треба, вони можуть спокійно навіть розклеювати листівки. Зараз усього цього немає.

Крім того, люди, які залишилися, не знають, як отримати гуманітарну допомогу. 

Роздають?

Роздають. Щоправда, є підозра на якісь тіньові схеми, тому що нам багато жаліються, що ми не розуміємо. Кажуть: “Ми вам не дамо, ви маєте бути в якихось списках”. Хто створює ці списки? Кому надається та “гуманітарка”? Ми намагаємося в цьому розібратися.

У нас залишається фейсбук міської ради. Навіть не сайт. Сайт вони закривали з 24-го числа, начебто для того, щоб захистити інформацію. Як зараз, не знаю – потрібно перевірити, але сайт був недоступний (нині сайт доступний і оновлюється artemrada.gov.ua. – Ред.). Тобто всі джерела інформації, які в нас є, дві фейсбук-сторінки – міської ради та Олексія Реви, міського голови. Тому я розумію, що це одна з основних причин, чому люди не евакуювалися.

Хочу повернутися до розмови про відкликання з-за кордону та звільнення працівників бюджетної сфери. Ти віриш своїм джерелам?

Так, вони на правах анонімності давали нам коментарі. Ми намагалися порушити цю тему, публікувати, але знову ж таки в нас є слово проти слова. Заступник міського голови каже: “Ні, це не правда”. Але до нас зверталися кілька людей з різних сфер – це не тільки, наприклад, лікарі, ці і вчителі та інші. Також нам про це розповіли рідні людей, з якими ми колись працювали. Ми знаємо, що одна людина приїхала і (а вже тоді мер закликав людей евакуюватися, були інтенсивні обстріли) звільнилася, бо їй сказали звільнитися.

Чому так?

Ми не знаємо. Варіанти дуже різні. Була одна з думок, що це для створення картинки на випадок, якщо, не дай боже, Бахмут окупують, приходять окупанти, а в нас уже повністю готова бюджетна сфера для того, щоб працювати. У нас є вчителі, медики, двірники, у нас усе працює, все стабільно, все добре. Це як один з варіантів. Другий варіант – це для того, щоб місто надалі максимально нормально функціонувало, тому що наш мер очолює Бахмут безперервно понад 30 років, і він має образ, як був у Кернеса, “хозяйственника”. Тобто, коли все все одно працює. І, можливо, тому. Бо ми бачимо, що міська влада закуповує троянди, притому що в нас немає нормальної системи оповіщення, міська рада закуповує послуги з покосу трави. Тобто так, траву косять, але витрачати на це зараз 200 тисяч, коли в місті немає сирени, трохи не нормально. Тож це два варіанти, які десь близькі до правди. Бо інакше навіщо наражати вчителів на небезпеку, втрату здоров’я та життя, коли в нас немає нормального навчального процесу, я не знаю?

Ми бачимо, як у деокупованих населених пунктах виявляють колаборантів, тих, хто співпрацював. Бахмутяни взагалі занепокоєні темою колаборантства чи троянди саджають – і добре?

Бахмут залишається доволі серйозно проросійським містом, якщо ми говоримо про контингент, який залишився. Тому що Бахмут не відчув на собі так серйозно війну у 2014 році, як відчув, до прикладу, Слов'янськ. У Бахмуті фактично не було руйнувань. Це був якийсь такий процес: там зайшли, там вийшли, були обстріли військової частини, але основна частина містян цього не відчула. 

Зараз, коли ми говоримо людям: “Виїжджайте!”, благаємо, закликаємо, вони кажуть, що “якось воно буде!”. Тобто все буде добре, “ми перечекаємо, поки вони там вирішать. Нехай звідси піде українська армія, і все в нас буде добре”.

Коли ми пояснюємо: “Ви бачили, що було в Київській області, на Сумщині, Харківщині? Ви бачили це все?”, люди переважно у все це не вірять, думають, що це постановка. Велика частина людей не вірить у те, що робить російська армія. Нас питали часом у супермаркетах, чи це Америка проти нас воює. І ми кажемо: “Ні, росіяни проти нас воюють”. – “Та, а ось казали, що Америка”. Інші питають, чи окуповано Соледар. Коли ми говоримо – ні, він під контролем української армії, то дивляться так і кажуть: “А нам казали, що окупований”. Тобто ось інформаційне поле міста, населення кого до 24 лютого було 73 тисячі людей. Дехто з місцевих уже відкрито говорить, що вони чекають російську армію, вони у всьому звинувачують українську армію: “Якщо ви звідси підете, ніхто стріляти не буде”. Вони живуть надіями, що це буде історія як з Кримом і ті ракетні й авіаційні удари, які по Бахмуту вже були… до людей не доходить, що не із сусіднього Часового Яра українська армія стріляє по своїх позиціях чи по житлових кварталах. 

Залишаються місцеві волонтерські групи, які, я переконана, виїжджатимуть за першої нагоди, якщо буде загроза окупації, тому що сусіди й місцеві – перші, хто їх здасть. 

Ти можеш сказати чого бахмутяни, які, скажімо так, проросійськи налаштовані, чекають від росії?

Ми навіть на камеру говорили з деякими людьми в тому ж Соледарі, у Бахмуті. Відповідають, що все буде добре, в росії краще. Питаємо: “А ви були в росії?” – “Ні”. Це люди, які не виїжджали за межі Донеччини все своє життя. Питаємо: “Звідки ви знаєте, що в росії буде краще?” – “Бо я знаю”. Мабуть, це результат бездіяльності української влади щодо інформаційного простору, який тут був усі вісім років. Тому що люди могли дивитися російське телебачення, могли слухати російське радіо, могли читати російські сайти. І вони знають, що в росії краще, але чим, звідки вони взяли ту інформацію, чому вони так думають, чому вони думають, що українська армія їх обстрілює, вони ж це не вигадують, напевно, – їм же хтось це сказав, і вони це повторюють.

Ви відкрито говорили пресслужбі міськради, що ви, як містяни, хочете того-то, того-то, того-то?

Говорили. Прессекретар після першого мого прохання взяти інтерв'ю в мера (я сказала, що їду до Бахмута, хочу поговорити коротко) сказав, що це неможливо, і всі наступні питання, які я ставила йому після цього, він ігнорував. Тобто він читав, але не відповідав. Ба більше, нас досі сприймають у міськраді як засланих козачків (щоправда, невідомо, від кого), які прийшли розповідати, яка бахмутська влада погана. У них розбігаються версії, хто нас фінансує. Доходило до абсурду, що ми від якогось Парубія. Чого? І звідки той Парубій? Потім була інформація, що Збройні сили України нас фінансують. Це взагалі на голову не налазить. Хоча в нас місцеві журналісти, місцева редакція, – вони кажуть, що начальство приїхало звідкись і вони начебто не сприймають нас за місцевих. Хоча їм це не допомагає, тому що все-таки люди знають наших журналістів, надають інформацію, жаліються, розповідають про якісь проблеми, а ми вже їх висвітлюємо. Але в них така позиція: намагатись ігнорувати, намагатися не давати якоїсь інформації: мовляв, можливо, пронесе і ми не дізнаємося. Якщо ж ми дізнаємось і висвітлимо, то тоді доведеться якось виправдовуватися.

Ми точно знаємо, що за нами стежать люди, які можуть впливати на місцеву владу Бахмута. Ми неодноразово в цьому переконувалися. Ми не знаємо, хто це. Але доходило до того, що в “Артемсолі” з нами дуже некрасиво спілкувались, і доходило навіть до хамства. Ми писали, що відмовилися коментувати. За години дві-три телефонують з “Артемсолі”, вибачаються і кажуть: “Ви не подумайте, ми з вами чемні”. Хоча ми давно знайомі й вони знали, з ким говорять, і ми знали, з ким говоримо. Було таке, що міська рада, яка довго нас ігнорує з якихось питань, після нашої публікації на засіданні міськради різко не ухвалює якесь рішення, не голосує за щось або мер приходить і починає сварити депутатів: “Ви такі-сякі, взагалі втратили страх!” Тобто хтось усе-таки є, ми знаємо, що міська влада відстежує, але вони, напевно, все-таки сподіваються, що якщо вони не будуть нам чогось давати, розповідати, то нам буде важче шукати якусь інформацію, і, отже, ми чогось менше знайдемо. Та найгірше те, що вони не розповідають про поточну ситуацію в Бахмуті.

У нас ще є проблема з громадами. Все-таки Бахмутський район – це кілька  громад. Є невеликі села, невеликі містечка. Ми розуміємо, що у всеукраїнському масштабі там, на Бахмутському напрямку, ЗСУ тримають рубежі. Це звучить добре, і, напевно, йдеться про те, що Бахмут ще не захопили. Але ми знаємо, що кілька сіл уже не з українським прапором, і ми бачимо в пабліках фотографії, телефонуємо старостам, шукаємо будь-яких офіційних представників влади, щоб вони це прокоментували, щоб вони сказали: це підконтрольні нам населені пункти чи вже ні. Зрідка, але буває, що нам коментують, розповідають, і ми розуміємо, у чому ситуація. Буває, як у ситуації зі Світлодарськом, коли ми дізнаємося із сепаратистських груп, що він уже не наш, і нам вдається отримати це підтвердження. Але про ситуацію в невеликих селах дуже важко отримувати інформацію. Особливо, де немає зв'язку і світла. Деколи коментує районна влада, але оцей вакуум створює ту проблему, про яку я казала, коли люди питають: “А чи захоплений Соледар?” Тобто в Бахмуті люди, які не читають окремі телеграм-канали або окремі медіа, вони не знають, де в нас проходить лінія фронту.

Вільне радіо популярне серед містян? Хто ваша аудиторія?

Мені важко сказати. Наша аудиторія зараз трохи змінилася. Якщо переважно в нас були жінки 35–44 років, то зараз із цим сегментом фактично зрівнявся сегмент 24–35 років. Тобто аудиторія помолодшала. У нас більше жінок, але близько половини чоловіки й жінки. Місцевої аудиторії в нас стабільно було 10 тисяч на місяць. Наша аудиторія зараз – це все-таки радіоаудиторія. Виміряти її ми зараз не можемо. Бахмутяни телефонують, прохають допомогти знайти рідних, питають, як отримати “гуманітарку”. Онлайн – це Донецька та Луганська області. Переважно Донецька. 

Ти повідомляла про погрози редакції? Вони не припиняються?

На мейл надійшло ще раз чи два. Мені телефонували з поліції і, здається, з прокуратури Донецької області й усе-таки рекомендували написати заяву. Я не знайшла на це часу, але я планую це робити. Більше не надходило. Надходили часом у телеграм якісь (погрози. – Ред.) схожого напрямку, але потім ті повідомлення видалялися. Я навіть не скринила. Людина вирішила написати, напевно тішилася з того, що я прочитала, і видаляла. Це я вже серйозно не сприймаю.

Це була цілеспрямована атака на вас, щоб тиснути психологічно?

Може бути й спрямована, тому що в нас за всі роки існування Вільного радіо завжди були “палкі прихильники”, які постійно розповідали, що ми робимо не так, і що, коли прийде росія, нас першими здадуть. Само собою, тоді це сприймалося по-іншому. Але знаємо, що за нами стежила мініармія людей, яким сильно не подобалося те, що ми робимо, і ці люди сильно проросійські або ж росіяни. Не знаю.

Що саме їм не подобалося? У чому ви не зійшлися? Ви дотримуєтеся стандартів журналістики, тож кого це може не влаштовувати?

Це може не влаштовувати, наприклад, представників окремих адміністрацій, це можуть бути маленькі села, громади, які чітко проросійські і які робили собі темненькі справи всі ці роки, а тут тобі надсилають якийсь, о боже, журналістський запит і кажуть, що ти маєш відповісти за п'ять днів, і питають, куди ти дів оці гроші. Або ж не подобається комусь, хто стабільно працював з якимись адміністраціями і розвивав свій “бізнес”, а тут у нас “Прозорро”, і все нагору. А ми вміємо працювати з “Прозорро” і з іншим. Або ж це люди, наприклад, які на окупованих територіях не визначилися до кінця зі своєю позицією, і вони шукають собі виправдання, наприклад, чому вони пішли на співпрацю з окупантами, і, коли ти отримуєш якийсь продукт, який не є пропагандою (навіть не українською пропагандою), де тобі чітко пояснюють, що ти помиляєшся в тому, у тому, у тому і ти не правий. Я не знаю… Це можуть бути просто російські армії, у яких завдання просто “кошмарити” ці навіть маленькі редакції. “Кошмарити” все, що працює на сході України, тому що “а може, хтось налякається і піде”.

Якщо чесно, не вистачало часу про це думати, аналізувати, тому що завжди це сприймалося весело, як “класно, нас визнали”. Умовно кажучи, це як “листи щастя” від Роскомнагляду – ось вони нас знайшли. Але це не сприймалося серйозно, напевно, до 24 лютого, коли ми в редакції вирішили прибрати всі імена (із сайту. – Ред.), тому що розуміємо – у нас там є рідні, колеги, друзі, партнери, клієнти, які так і залишаються на сході, і це є загрозою для них. Не скажу, що не дооцінюю всі ці погрози, але я не ставлюся до них аж так серйозно.

У фейсбуці ти писала про те, що на якихось хвилях закликають здаватися українських військових. Що це за історія?

На нашій частоті з Гірника, 106. Щойно ми почали мовити, одразу її намагалися заглушити. Зараз її важко зловити. Десь місцями можна, але на цій частоті десь із Донецька мовить якесь радіо (їх так багато, що я вже не пам’ятаю). І там іде ефір, і періодично він перебивається повідомленнями, які так звучать: “Українські солдати, здавайтеся… ваше командування вас кинуло, ви маєте шанс вижити, якщо ви складете зброю і здастесь”. Це звучить російською.

Пізніше вони почали робити витонченіші речі. Вони почали транслювати повідомлення начебто від наших полонених. Я чула точно, що озвучили ім’я начебто військового з 57 бригади, і він говорив красивою українською про те, що “наше командування нас кинуло, нас відправили з автоматами на танки без їжі, без одягу, а тут ми ухвалили рішення, правильне рішення – ми здались. І ви здавайтесь: це дасть вам шанс вижити.

Днями до нас зателефонував військовий ЗСУ і сказав: “Ми теж почули ці заклики. А можна ми їм свій запишемо?” Я кажу: “Звичайно!” Ми записали прекрасне звернення російською, ми його поставили в ефір, і це хоча б трішки нас заспокоїло, тому що нам здається, що це доходить до маразму, але в питаннях пропаганди нам в росії вчитися і вчитися. Тому що в розтрощений Маріуполь вони привезли екрани й з мікроавтобусів транслюють людям  картинку пропаганди.

Нам здається, що це безглуздо, але не безглуздо, тому що в Соледарі, який обстрілюється і який часто без світла, зв'язку, як і вся Донецька область, без газу і часто без води, люди чекають росію, бо “в росії добре”. Якщо в Маріуполі показувати, що вас знищувала українська армія, а зараз усе буде добре, то люди п'ять разів послухають, а на 10-й повірять. Тож вони це роблять, роблять красиво, якісно, правильно, з правильними меседжами. Я тішуся, що нарешті нам якісь добровольці сказали: “Давайте ми запишемо і вам дамо”.

Я не розумію, чому в нас це не транслюється як, умовно кажучи, соціальна реклама, звернення до місцевого населення, до тих людей, які хочуть стати колаборантами, до тих, які вже стали колаборантами. Звернення про те, що якщо через вас не загинули люди, то вам ще не пізно покаятись і дати їм інструкції, як їм виїхати з окупованих територій. З нашого боку нічого такого немає, і це є з їхнього боку. І це доволі серйозно. Коли днями в Донецькій області зникла електрика, коли перебили ЛЕП і в ефірі немає Українського радіо, мені дивно, тому що щонайменше Суспільне мало б звучати (я думала, що з тим хоча б усе гаразд), бо, хай там як, нам обіцяли і FM-, i AM-діапазон, що точно Українське радіо буде доступне всюди. Не працює це. І це дуже дивно, коли ти їдеш Донецькою областю і будь-яка радіостанція, яку ти зловиш, з кожного динаміка говорить тобі: “Украинский военный, сдавайся…”

Я розумію, що я можу аналізувати цю інформацію, а людина, яка раз на кілька днів вийшла з бомбосховища і вмикає радіо, яке ще не повністю здохло, є ще якась батарейка, щоб отримати новини, і вона отримає таку інформацію. Я не уявляю, як ці люди почуваються, а таких багато. Ми їздили по бомбосховищах, ми з ними говорили, і вони всю інформацію отримують тільки з радіо, тому що часто зв’язку просто немає. Мені здається, тут потрібні якісь термінові рішення, щоб щонайменше Українське радіо всюди було. І щоб це було першочергове. Не тільки зв'язок для військових. 

Ти згадала екран пропагандистів у Маріуполі. Але ти уявляєш, щоб влада Бучі після звільнення привезла до міста екран?

Я взагалі про ставлення до інформування та інформації. Я не про те, щоб безпосередньо Бахмутом возити екрани, але приїхати й перевірити, як у містах, де понад 20 тисяч населення і яку інформацію вони отримують, – це важливо. Тому що стосовно Бахмута ми знайшли деякі телеграм-канали з буквою Z. Ними керують з росії. Там російські адміни. Це дуже чітко видно. Але місцеві дають їм інформацію, вони надсилають їм фото та відео, вони розповідають, де вони бачили українських військових, яку техніку бачать, де вони заселяються, на яких машинах їздять, – усю цю інформацію дають. Мені здається, що багато людей навіть не знають, що за це є кримінальна відповідальність. Тобто місцевих реально багато співпрацює з росіянами.

Ми близько місяця бачимо ці телеграм-канали, вони дуже активні. А що вони мають отримати навзаєм? Звідки вони мають знати, що це не можна робити? У них має бути внутрішнє відчуття? Ми програли в плані інформування. Я не кажу запускати екрани, але треба розповідати, що Волноваху знищено, Маріуполь знищено, загинуло стільки-то людей, загинуло стільки-то дітей, вас убивають росіяни – і просто це, як мантру, повторювати, щоб люди не думали, що українська армія з однієї околиці Бахмута б'є по іншій околиці Бахмута і вони всім вибивають світло, воду і газ, щоб усі мучились, а прийде росія, і всі будемо зі світлом, зв'язком і газом. Вони (містяни. – Ред.) реально вірять, що світло в нас зникло не від обстрілів і щось перебило, а тому що вимкнули “злі укри”, бо “їм так комфортніше працювати, коли у вас немає зв'язку”.