Хто такий блогер з погляду права? Журналіст? Інфлюенсер? Онлайн-медіа? А якщо він переважно публікує відео – вже аудіовізуальне медіа? На думку експертів Інституту масової інформації, сам підхід до питання заводить дискусію в глухий кут.
“Блогер” – це побутова назва способу комунікації, а не окрема правова категорія. Один автор може вести щоденник про подорожі, другий – продавати косметику, третій – роками розслідувати корупцію, четвертий – створити фактично повноцінну редакцію на YouTube. Формально всі вони можуть називатися блогерами, але виконують зовсім різні функції і не мають автоматично потрапляти під один регуляторний режим.
Тому європейська логіка значно практичніша. Право має дивитися передусім на функцію і характер конкретної діяльності, а не на самоназву автора, наявність посвідчення чи платформу, на якій розміщено контент.
І тут важливо одразу розділити три питання, які в українській дискусії постійно змішуються.
Перше. Чи виконує людина журналістську функцію і чи має вона відповідні гарантії свободи вираження поглядів?
Друге. Чи є певна діяльність медіасервісом і, якщо так, до якого виду медіа вона належить?
Третє. Які спеціальні регуляторні обов’язки можуть виникати через масштаб, комерційність або характер цієї діяльності?
Відповідь на одне з цих питань не має автоматично визначати відповідь на два інші.
Журналістська функція не починається з посвідчення
Міжнародні стандарти давно відійшли від уявлення про журналістику як про закриту професію, доступ до якої визначається посвідченням, трудовою книжкою чи формальною належністю до редакції.
Загальний коментар №34 Комітету ООН з прав людини до статті 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права прямо виходить з того, що журналістську функцію можуть виконувати різні суб’єкти, зокрема блогери та інші особи, які самостійно публікують інформацію в інтернеті.
Схожу логіку закладає Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи CM/Rec(2011)7 про нове поняття медіа. Замість пошуку однієї чарівної дефініції документ пропонує оцінювати сукупність ознак: мету діяльності, редакційний контроль, професійні стандарти, регулярність і масштаб поширення, суспільні очікування щодо такого ресурсу.
Це принципово інша модель. Вона не намагається за будь-яку ціну розкласти всіх учасників інформаційного простору по коробках. Навпаки, вона допускає різний ступінь “медійності” й, відповідно, різний обсяг прав та обов’язків.
Європейський суд з прав людини розвиває ту саму логіку через концепцію public watchdog – суспільного “сторожового пса”. Таку функцію можуть виконувати не лише класичні редакції. У справі “Magyar Helsinki Bizottság проти Угорщини” суд прямо зазначив, що з огляду на роль інтернету функція блогерів і популярних користувачів соціальних мереж за певних обставин може бути прирівняна до функції суспільного нагляду, яку традиційно виконує преса.
Добре ілюструє цей підхід і справа Суду ЄС Buivids (C-345/17, 2019). Людина зняла на відео дії поліцейських у відділку й опублікувала запис на YouTube. Вона не була професійним журналістом. Проте суд наголосив: ані відсутність такого професійного статусу, ані сама публікація на YouTube не виключають можливості визнати діяльність журналістською – якщо її метою є поширення серед громадськості інформації, думок чи ідей.
Це важлива відмінність. Європейський підхід не каже: кожен блогер є журналістом. Він каже інше: людина може виконувати журналістську функцію незалежно від того, як вона себе називає і через який технічний канал поширює інформацію.
Саме функція має значення для оцінювання необхідного рівня захисту.
Журналістська функція – це ще не автоматично статус медіа
Тут починається друга частина проблеми.
Право людини на журналістський захист і питання, чи є створений нею ресурс суб’єктом у сфері медіа, – це не одне й те саме.
Український Закон “Про медіа” встановлює окрему конструкцію саме для авторів, які поширюють інформацію через власні акаунти на платформах спільного доступу до інформації. Відповідно до частини третьої статті 16, така особа не вважається суб’єктом у сфері онлайн-медіа, якщо добровільно не зареєструється в цьому статусі.
Отже, реєстрація тут має значення для статусу суб’єкта онлайн-медіа за Законом “Про медіа”. Але з цього не випливає, що без реєстрації людина автоматично перестає користуватися захистом статті 10 Європейської конвенції або не може виконувати журналістську функцію. Змішувати ці речі було б небезпечно.
Так само небезпечно рухатися в протилежний бік і вважати, що будь-який впливовий акаунт автоматично має стати медіа лише через велику аудиторію.
У регулювання мають бути різні входи для різних правовідносин.
Для захисту свободи слова ключовою є функція.
Для визначення медіасервісу – характер і організація самого сервісу.
Для реклами, комерційного впливу чи захисту споживачів можуть мати значення монетизація, охоплення й характер комерційної діяльності.
Тому, на думку експертів ІМІ, нам не потрібно силоміць зводити всі ці режими до одного слова “блогер”.
YouTube – це не вид медіа
Найгостріше ця проблема проявляється там, де йдеться про відео.
У публічній дискусії дедалі частіше звучить проста логіка: якщо ресурс регулярно поширює відео на YouTube, його можна розглядати як лінійне або нелінійне аудіовізуальне медіа.
На наш погляд, формат контенту не може сам по собі визначати вид медіа.
Сам український Закон “Про медіа” визначає онлайн-медіа як медіа, що регулярно поширює інформацію в текстовій, аудіо-, аудіовізуальній чи іншій формі через інтернет, за винятком медіа, які законом зараховані до аудіовізуальних. Тобто законодавець від початку визнав очевидну річ: онлайн-медіа може створювати відео й від цього не перестає бути онлайн-медіа.
Інакше ми доходимо абсурдного результату. Текстове медіа, яке відкрило YouTube-канал і почало записувати інтерв’ю, раптом мало б змінити правову природу. Подкаст міг би перетворити редакцію на аудіальне медіа, а регулярні відеостріми – на лінійне аудіовізуальне.
Так регулювання працювати не має.
YouTube, Facebook, Telegram, TikTok чи власний сайт можуть бути майданчиками або способами дистрибуції контенту для основного медіа. Правовий статус сервісу не може визначатися лише назвою платформи, через яку користувач отримує доступ до контенту.
Ключове питання – чи є аудіовізуальний сервіс самостійним
Саме тому ІМІ підтримує функціональний підхід до розмежування онлайн- та аудіовізуальних медіа.
Питання має звучати не “Чи є тут відео?”, а “Який медіасервіс фактично надається користувачеві?”.
Якщо редакція створює суспільно-політичне онлайн-медіа, у якому тексти, фото, інфографіка, подкасти, короткі відео та YouTube-інтерв’ю є різними форматами одного редакційного продукту, наявність відео не має автоматично переводити весь ресурс в інший регуляторний режим.
Інша ситуація можлива, коли суб’єкт створює окремий, автономний аудіовізуальний продукт: із власною концепцією, каталогом програм чи сталою програмною сіткою, окремою організацією контенту та редакційним контролем. Тоді справді може виникнути питання про існування окремого аудіовізуального медіасервісу.
Тобто має працювати принцип функціональної відокремлюваності.
Якщо аудіовізуальний компонент не має самостійного характеру і є лише одним зі способів подання матеріалів онлайн-медіа, підстав перекваліфіковувати весь ресурс немає.
Якщо ж аудіовізуальний сервіс є автономним і може бути відокремлений від іншої діяльності суб’єкта, саме цей сервіс може отримувати окрему правову кваліфікацію.
Це також означає, що одна юридична особа теоретично може одночасно вести кілька різних видів медійної діяльності. Але з цього не випливає, що один з її продуктів “поглинає” всі інші.
Кваліфікувати потрібно конкретний сервіс, а не суб’єкта цілком і не платформу, на якій він присутній.
Інакше регулювання починає залежати від технології
Без такого підходу виникає ще одна проблема – технологічна дискримінація.
Уявімо двох авторів, які роблять фактично однакову журналістську роботу: розслідують корупцію, перевіряють факти, беруть коментарі, виправляють помилки й регулярно працюють із суспільно важливими темами.
Один переважно пише тексти в Telegram і на сайті.
Другий робить ті самі розслідування у відеоформаті на YouTube.
Якщо другому лише через формат поширення встановити суттєво складніший регуляторний режим, виникає очевидне питання щодо обґрунтованості такої різниці.
Право має бути технологічно нейтральним там, де технологія не змінює суті правовідносин.
Саме тому ми вважаємо небезпечним підхід, за якого кваліфікація починається з платформи й звучить як “YouTube означає відео, відео означає аудіовізуальне медіа”.
Правильна послідовність протилежна. Спочатку встановлюємо функцію і природу сервісу, а вже потім визначаємо відповідний правовий режим.
Інфлюенсер – ще одна окрема історія
Так само не варто змішувати медійний статус із комерційним впливом.
Європейські країни справді шукають способи регулювання великих інфлюенсерів. Але переважно йдеться про конкретні ризики: приховану рекламу, просування небезпечних товарів і фінансових послуг, захист дітей, азартні ігри, прозорість комерційних повідомлень.
Наприклад, Франція створила окремі правила для комерційного впливу в соціальних мережах. Італійський регулятор AGCOM застосовує до великих інфлюенсерів частину спеціальних вимог, пов’язаних з масштабом їхньої діяльності. У Німеччині питання комерційних повідомлень і журналістсько-редакційного контенту врегульовуються через кілька різних правових механізмів.
Саме множинність цих моделей показова.
Європа не знайшла – і навряд чи знайде – універсального юридичного визначення “блогера”, яке розв’язало б усі проблеми.
Та воно й не потрібне.
Якщо людина продає рекламу – до неї застосовуються правила реклами.
Якщо вона здійснює комерційний вплив – можуть виникати спеціальні вимоги захисту споживача.
Якщо вона надає аудіовізуальний медіасервіс – застосовуються правила для такого сервісу.
Якщо вона виконує функцію суспільного нагляду – держава повинна враховувати відповідні гарантії свободи вираження поглядів.
Одна людина може одночасно потрапляти до кількох із цих режимів. Але це не означає, що для неї треба створити один універсальний статус.
Які критерії потрібні Україні
Саме через відсутність зрозумілої методики кваліфікації сьогодні виникають суперечки щодо YouTube-каналів, акаунтів медіа на платформах і меж між онлайн- та аудіовізуальними сервісами.
Проблему не розв’язати просто ще одним визначенням у законі.
Потрібна передбачувана функціональна модель, за якої регулятор перед кваліфікацією сервісу має відповісти щонайменше на кілька питань:
- що є основною функцією конкретного сервісу для користувача;
- який контент є предметом редакційного контролю;
- чи становить аудіовізуальний компонент самостійний продукт, чи є лише форматом усередині ширшого онлайн-медіа;
- чи має він окрему структуру, каталог, програмування або інші ознаки автономного сервісу;
- чи може цей сервіс бути функціонально відокремлений від решти медійної діяльності;
- чи не ґрунтується запропонована кваліфікація фактично лише на технічному способі поширення контенту.
І головне, тягар обґрунтування інтенсивнішого регуляторного режиму має лежати на регуляторі, а не на медіа.
Якщо існує сумнів, чи є відеокомпонент онлайн-медіа окремим аудіовізуальним сервісом, сам факт публікації відео не повинен бути достатнім аргументом для перекваліфікації.
Регулятор має оцінювати діяльність, а не шукати нових суб’єктів регулювання.
У дискусії про блогерів є спокуса розв’язати проблему адміністративно. Спочатку максимально широко визначити коло суб’єктів, а потім вимагати від них реєстрації й виконання відповідного набору обов’язків.
На нашу думку, це неправильний напрямок.
Завдання держави не знайти спосіб зареєструвати кожного, хто регулярно щось публікує в інтернеті.
Завдання держави – створити передбачувані правила там, де втручання справді необхідне, і не створювати додаткових бар’єрів там, де досить загального законодавства, саморегуляції або співрегулювання.
Саме тому критерії мають супроводжуватися процедурними гарантіями.
Кваліфікація повинна бути мотивованою і стосуватися конкретного сервісу. Подібні випадки мають оцінюватись однаково. Регулятор повинен пояснювати, які саме функціональні ознаки стали підставою для рішення. А медіа повинне мати реальну можливість таку кваліфікацію оскаржити.
Інакше навіть найдовший перелік критеріїв не ліквідує дискрецію, а лише зробить її складнішою за формою.
Замість висновку. Спочатку функція, потім статус
Українській медіареформі зараз потрібна не нова дефініція блогера, а чіткіша архітектура регулювання.
Журналістська функція, статус суб’єкта у сфері медіа, вид медіасервісу і комерційна діяльність – це різні юридичні питання. Кожне з них має власні критерії.
Людина не повинна втрачати належний захист лише тому, що не має журналістського посвідчення або не зареєструвала акаунт як онлайн-медіа.
Водночас суспільний вплив не повинен автоматично перетворювати будь-якого популярного користувача соцмереж на медіа.
Наявність відео не повинна автоматично перетворювати онлайн-медіа на аудіовізуальне.
А YouTube чи Telegram не повинні самі по собі визначати правовий статус діяльності, яка через них поширюється.
Функціональна модель дає для всіх цих ситуацій одну просту логіку: спочатку визначаємо, що саме робить суб’єкт і який сервіс він фактично надає, а вже після цього вирішуємо, який правовий режим до нього застосовується.
Саме такий підхід є технологічно нейтральним, передбачуваним і найпридатнішим для сучасного медіасередовища.
Петро Стойнов, Володимир Зеленчук, Оксана Романюк
