Я обожнюю свою роботу настільки сильно, що ніколи не покину цим займатися, поки житиму, – Ірина Сампан

Із журналісткою YouTube-каналу "Бутусов+" та Громадського радіо говоримо про волонтерство, рекрутинг іноземців до українського війська та кохання на війні.

– Перше, про що хочу спитати тебе, – це про почуття та емоції напередодні 24 лютого. Ми тоді працювали з тобою разом, читали однакові новини, але, можливо, дещо по-іншому сприймали, а можливо, і однаково. Ти була спокійна до 24-го чи розуміла, що далі буде щось страшне?

– Ні, я була абсолютно спокійна. У повномасштабне вторгнення я не вірила. У мене був власний проєкт "Східний фланг". Він був про НАТО, про те, які кроки робить Україна для вступу до НАТО, які реформи ми проводимо і так далі. Відповідно, у мене було багато зустрічей, спілкування, інтерв'ю з нашими міжнародними партнерами, з представниками східного фронту альянсу (Латвія, Литва, Естонія, Польща). Звісно, я питала їх, чи вірять вони, що Росія може вторгнутись і кинути сили, щоб захопити всю Україну. Всі до одного говорили мені, що це неможливо, але "ми готові". Тож у мене не було логічного пояснення чи обґрунтування таких дій, а коли я чогось не розумію і не бачу в цьому логіки, я в це не вірю, адже потрібно мати якісь раціональні кроки, як ви це робитимете. Тому я собі спокійно робила цю програму, вона виходила щотижня на каналі Цензор.Нет із жовтня до лютого. Це було виснажливо, тому що вимагало аналітичної роботи.

"Всі п'ять днів відпустки – це було пекло"

Через коронавірус, який почався у 2020 році, ми нікуди не виїжджали з родиною, у нас не було відпустки. Тому я дуже хотіла перемкнутися, набратися сил, вражень, бо відчувала, що я починаю вигоряти. Ми з подругою Оленою на початку лютого пішли до турагентства, нам запропонували дати, ми обрали Дубаї. 23-го числа о 10-й ранку ми вилетіли з Борисполя. До вечора ми були на місці. І 24-го зранку ми прокидаємось і читаємо новини: "В Україні почалася війна…" У мене була табула раса перед очима – просто чиста дошка, і я не знала, що робити. Повертати родину (дитину. – Ред.) в Україну? Зрозуміло, ні. Батьки залишились у центрі України. Я відчувала, що точно маю бути на війні. У мене була паніка: "Тобто? Війна там, а я – тут?" Кажу: "Все, я їду назад. Не знаю, як я добиратимуся". Гроші ми всі витратили на цю відпустку. Але повертатися не за відпустковими квитками було дорого. Тому я все-таки остудила свій розум. Зрозуміла, що потрібно залишатися тут (у Дубаї. – Ред.) хоча б ці п'ять днів. Я тоді трішки вела новини на Громадському радіо, перші дні. Водночас я зрозуміла, що маю зв'язки з військовими, розвідкою і можу передавати інформацію про переміщення російських військ, можу щось постити в інтернеті. І я почала її передавати. Мені цю інформацію скидали цивільні, я намагалася швидко її передавати СБУ, ГУР, поліції.

Усі п'ять днів відпустки – це було пекло. Тому що ми не відпочивали. Відпочивала дитина, яка все одно відчувала, що ми якісь не дуже розслаблені.

– Ти, до речі, сказала малому, що в Україні почалася війна?

– Так, одразу. Але якими словами? Я сказала, що на Україну напали хулігани, на наш дім напали хулігани й ми зараз не можемо повернутися додому, тому що хулігани хочуть забрати всі наші іграшки, а наші військові й поліція – вони їх виганяють з України. І він це сприйняв спокійно, з розумінням. Я вирішила евакуювати родину до Грузії, тому що там були знайомі. Я знала, що там їх добре прийматимуть. До того ж туди летіти з Еміратів три з половиною години. Тоді як до Європи летіти з Еміратів годин 15. Потім я повернулася до України. А родину залишила там. Їх прийняла родина депутата парламенту Грузії. Він в опозиції до нинішньої влади, і він добре знайомий із сестрою командира Грузинського легіону, який воює в Україні.

"Я б ніколи не могла подумати, що англійська мені буде потрібна для рекрутингу іноземців для української армії"

Коли я поверталася до України, мене попросили супроводити дев'ятьох грузинських бійців-добровольців, які їхали в цей Грузинський легіон. Ми повернулися до України, і відтоді я почала допомагати Грузинському легіону рекрутувати бійців. Я зрозуміла, що в мене це виходить, що я маю відповідні скіли.

– А які скіли для цього потрібні, окрім іноземної?

– Так, по-перше, це англійська. Я зараз сміюся, що я б ніколи не могла подумати, що англійська мені буде потрібна для рекрутингу іноземців. Друге – організація. Я була керівницею ЗМІ. У мене є комунікативні навички. Я змогла зібрати команду – англомовну команду студентів, які сиділи добровільно на телефоні. Я зрозуміла, як потрібно вибудувати цю комунікацію, структуру у форматі "питання-відповідь", які найпоширеніші питання. У мене були знання з геополітики, і я розуміла, з яких країн ми не можемо брати рекрутів.

– З яких?

– З країн ОДКБ. Ми не брали з тих країн, які наближені до Росії, або до Ірану, наприклад, або до Сирії.

– А Китай?

– Китайців також ми не брали. Корейці писали, але китайці, здається, жодного разу і не писали. Зрозуміло, що це могла бути Вірменія, Білорусь, Росія, Казахстан, тобто країни ОДКБ або СНД, які залишилися сателітами Росії. Які ще скіли? Мої зв'язки з військовими – я розуміла, які саме нам потрібні бійці, до того ж була постійна комунікація з командиром, який давав мені завдання, опис бійців, які їм потрібні. Спочатку приймали без досвіду – просто всіх, хто хотів. Потім ми встановили щільніший фільтр – ми брали людей тільки з досвідом, тому що розуміли: у нас немає ресурсів їх навчати. Є ресурси, щоб їх злагодити й щоб вони якнайшвидше почали виконувати завдання. Це була цілодобова робота. До того ж я виконувала обов'язки пресофіцера цього легіону: я координувала пресу, яка приїжджала знімати. У нас була настільки різнобарвна картина і люди з усього світу, і потім ще й журналісти з усього світу хотіли знайти своїх співгромадян, які приїхали до України. Ми мали давати цю контрпропаганду, що за нас воює весь світ.

"Журналістикою я займатися не могла. І я поки не пропрацювала цей момент зі своєю психотерапевткою, чому так сталося"

Коли потік зменшився, коли з'явилась окрема частина під іноземців, коли було чітко зрозуміло, скільки і яких людей нам потрібно, ми перейшли до відбору інструкторів, а набір бійців закрили. Зараз потік знизився вкрай. Зараз до нас ніхто не їде. Пишуть дуже рідко. Ми продовжуємо цей набір, але це не основне заняття на тепер. Просто декілька людей ще залишилися в команді, яким це цікаво, не важко і вони просто чергують. Можливо, буде хтось "зальотний", який захоче приїхати. Такі є, але дуже-дуже рідко. Може, раз на три тижні.

Тоді я зрозуміла, що робота йде сама і без мене і “О, май год! Мені треба щось собі придумати!”. Бо я сиджу вже цілих 15 хвилин і не можу собі придумати роботу. А журналістикою я займатися не могла. І я поки не пропрацювала цей момент зі своєю психотерапевткою, чому так сталося. Але в мене абсолютно відпало бажання щось робити для своєї професії – писати, знімати, бути репортеркою, – те, що я роблю всю свою кар'єру, всі вісім років на війні. Здавалося б: “Ось, війна – знімай! Просто вийди на вулицю і знімай!” Але ні, я не могла цього робити, і в мене взагалі було таке враження, що зараз журналістика взагалі не потрібна. Киньте ви займатися цією фігнею і давайте будемо щось робити – рити окопи, підносити снаряди, їздити, возити. Тобто мені була важлива фізична активність. Не інтелектуальна, а фізична. Тоді я відчувала себе бойовою одиницею. Були моменти, коли я дійсно дуже хотіла піти до війська і підписати контракт, але зрозуміла, що я буду звичайним солдатом, оскільки в мене немає військової підготовки й елементарно я не вмію стріляти з усіх видів озброєння.

Зрештою, що я собі придумала? Я зрозуміла, що моїй країні потрібні жінки, тому що чоловіків не випускають за кордон. Потрібні були машини. І вже не згадаю, з чого все почалося, – треба було пригнати декілька машин, які були куплені. Я їх пригнала і зрозуміла: “Воу!” Я зустріла знайомих дівчат-ветеранок, колег, з якими була знайома, і вони також ганяли машини. І я подумала: “Супер!” Я знову відчула себе максимально ефективною. І я ганяла ці автівки до моменту, поки в мене не настало виснаження, абсолютне виснаження фізичне, тому що робота була цілодобова. Без перерви на сон і на їжу. До того ж на той момент я чотири місяці не виходила на роботу, яка б приносила мені дохід. Я просто волонтерила без грошей. Я зрозуміла, що потрібно зупинитися, подумати, бо перегін авто теж був налагоджений. Я бачила, як фонди займаються цими пікапами, і подумала, що мої автівки – крапля в морі. Тож зрозуміла: не варто вже цього робити. Кілька днів у мене була криза. Я не знала, що собі ще придумати, тому що я возила і волонтерку на фронт. Не тільки машини, а й допомогу возила. І в мене було таке життя: Донбас – Львів (бо у Львові була база легіону) – Київ. І так постійно. Щось забираю, відвожу, домовляюся, знайомлюся. І це якесь замкнене коло. Плюс малий був в евакуації, і я вирішила повертати його. Ситуація плюс-мінус стабілізувалася. З Києва їх (росіян) уже вигнали, і я розуміла, що принаймні деякий час, удруге на Київ вони не підуть.

– Скільки тривала твоя розлука із сином? Скільки ти не могла його помацати?

– 1 березня я відвезла його до Грузії, і 13 травня я їх забрала. Тобто два з половиною місяці, але я їздила до них десь через місяць, у квітні. Тобто не бачила його трохи більш ніж місяць. Це було нестерпно. По-перше, він з подругою. Це не її рідна дитина. Вона не зобов'язана була мені з ним перебувати. Просто що вона найкраща подруга і взагалі найкраща людина на цій планеті. Найдобріша, мабуть, з усіх, хто є. Їй було важко. Я відчувала, що їй важко, тому що трирічна дитина. Це  криза трьох років. Це промацування зон комфорту інших людей, наскільки можна за них виходити. І самій, узагалі без підтримки, їй було супер важко. До того ж я вивезла свою родину, свою рідну сестру і її дочку також до Грузії. Вони деякий час були там, і, коли вони були там, їм було комфортно, тому що вони були разом і було легше. А коли вони поїхали, то Олена залишилася сама, і в неї просто дах їхав. Я знаю, що таке сидіти з маленькою дитиною абсолютно самій, без підтримки, у чужій стороні. Тому я вирішила їх повертати й налагоджувати роботу вже тут. Та й країна почала оговтуватися, як росіян вигнали з Київської області. Тоді я зрозуміла: єдине, що поверне мені ресурси, – це коли моя сім'я буде поруч і коли я повернусь у професію. І є момент, який я згадуватиму все життя, що саме журналістика дозволила мені оговтатися, зібратись із силами, зрозуміти, що я хочу, і зрозуміти, що я потрібна. І до мене прийшло розуміння, що журналістика важлива на війні. Навіть під час такої активної фази журналістика дуже важлива. Думаю, професія мені пробачить три місяці відсутності.

"Я вже була настільки виснажена, що я вже не відповідала і не брала слухавку"

У червні я вперше поїхала на фронт як кореспондентка, репортерка.

– Для кого?

– Я поїхала для Юри Бутусова. Він відкрив свій канал "Бутусов Плюс" і запропонував мені робити матеріали для цього каналу – саме воєнні репортажі, інтерв'ю з людьми. Також я робила контент для соцмереж Громадського радіо: відео, фото, бійці, польові спортзали, собачки, котики – те, що люблять читати в соцмережах. У принципі, я цим і продовжую займатися. Юра дає мені робити все, що я хочу, від нього йде шалена мотивація, підтримка, розуміння.

– А ти говорила йому в червні, що в тебе така криза і невизначеність?

– Так, я тоді, у червні, написала пост, що я припиняю займатися волонтерством, бо я вже була настільки виснажена, що я вже не відповідала і не брала слухавку. Навіть від знайомих. Бо я не могла говорити.

– Не було сил на подальше спілкування?

– Так. Навіть думати сил не було. Тому я і написала пост, що я думаю повертатись у журналістику. Тоді мені одразу написав Юра. Він сказав, що хоче, щоб я повернулася, що я йому дуже потрібна, бо він не встигає робити все сам, бувати у всіх місцях. А для мене ж ці слова найкращі, які можуть бути, найкраща мотивація, що ти потрібна, твоя робота важлива! І все – мені більше нічого не потрібно було. Я дуже легко вийшла з того стану, оскільки в мене була така підтримка від важливої людини, від наставника, від певною мірою вчителя і від мого головного редактора. І Кирило (Кирило Лукеренко – виконавчий директор Громадського радіо) так само мене підтримав. Він сказав: "Якщо хочеш для нас щось робити, то фінансування є. Роби! Ми дамо тобі техніку". 

– З іноземним легіоном ти зараз просто на зв'язку? 

– Так, на зв'язку. Деякі іноземні журналісти ще досі до мене звертаються по контакти. Я їм усе віддаю, передаю. Якщо хтось хоче надіслати допомогу, то я тримаю зв'язок з командирами.

– Ти отримувала якісь погрози від ворогів за цей час?

– Погрози… Ні, не пам'ятаю погроз. Єдине, що я тепер на всіх відомих сайтах терористів. Не було погроз. Було навпаки. Навіть писали росіяни. Двічі. Не говоритиму, що це масово. Двічі нам писали росіяни, військовослужбовці, які хотіли на наш бік і ввійти до складу іноземного легіону та воювати проти путінського режиму. Але ми поставили їм декілька питань. Принципових. На які вони не змогли відповісти. Типу, чи Крим наш – це вже не принципове питання, це вже стале, аксіома. Ми вже про це навіть не питали. Ми запитували, хто розв'язав війну, хто буде покараний, як вони ставляться до тих чи інших речей. Позиція була така, що це все Путін і його оточення. І жодних натяків, що російській народ і російські військовослужбовці, які виконують накази, а ти один з таких військовослужбовців, не було. І тому ми їм відмовили. Ми пояснили, що ми перепрошуємо, але нашим бійцям буде некомфортно служити з російським військовослужбовцем, вони не зможуть вам довіряти. Тому, якщо хочете перейти на наш бік, пишіть нашим спецслужбам.

– Я не можу не запитати тебе про заміжжя. Для мене, як для твоєї колеги, це було досить несподівано. Розкажи, як ви познайомились і, що також цікаво, що ти думаєш про стереотип, що такі швидкі шлюби починають "сипатися" під час війни?

– Я даватиму контраргументи цьому стереотипу, тому що мій перший шлюб був також з військовим, і одружилися ми з ним через півтора року від знайомства. Тобто був час на знайомство, "притирку", розуміння цінностей одне одного. Та й є люди, які по 10 років зустрічаються, починають жити разом і розходяться. Це абсолютно не показник. Тобі всю історію знайомства розповісти?

– Якщо хочеш.

– Окей. В одну з поїздок на фронт ми везли допомогу військовим, але було вже занадто пізно, щоб дістатися того місця призначення. Ми переночували у військових у Покровську. Я нікого не знала з тих військових, я не знала, де ми зупиняємося. З водієм на волонтерській машині ми везли допомогу на багато тисяч доларів. Вона була дуже дорога, і мені запропонували її супроводжувати, щоб вона доїхала. І ці ж волонтери нам сказали, що ми можемо заїхати до військовослужбовців, вони нас прихистять, поселять і зранку можна виїжджати на передок. Так і сталося. Ми приїхали до командира. Це виявилося командування Операції Об'єднаних сил (тоді вже було Командування Об’єднаних сил). Нас нагодували, все розпитали. Був командир, його підлеглі, помічники. І ми з командиром розговорилися за вечерею – хто ми, що ми, познайомилися. Я розповіла, що я військова журналістка, працюю вісім років на війні, що маю сина, розлучена. Тобто зайшло про особисте. А його помічник просто лежав на ліжку поруч і взагалі не звертав на нас ніякої уваги. Він був такий втомлений, що й одного ока не міг відкрити. І це був мій майбутній чоловік.

"Вперше в житті я спокійна, у мене немає внутрішньої гонитви, що треба розірватися між роботою і сім'єю"

Я теж не звернула уваги. І командир йому каже: "Так, Петре, знайди десь коньяк. Давай, гості приїхали. Треба випити", а він каже: "Командире, немає коньяку, немає нічого, лягайте спати вже. Всі втомлені". А вони були з якогось виїзду, кілька днів не спали. Ми його просто дратували. Ну що, не знайшли коньяку, поїли сухпайок. І як так дивлюся на цього хлопця, і він мені такий близький здався. Не знаю… Мій… У мене такого не було дуже давно – відколи я зустріла свого першого чоловіка. Це було у 2016 році. І відтоді я такого в житті не відчувала. І цей командир каже: "Ай, я вас із Бородою повінчаю. Я бачу, ви підходите один одному. Я командир, маю таке право. Все у вас буде гарно". Він провів нас до наших кімнат, ми лягли спати. Наступного дня ми поїхали на передову, відвезли допомогу і  поїхали. А, ще зранку, перед виїздом, ми готували машини, стояли біля гаражів. І  щось сіла, говорила з батьками, сказала, що все добре, я у відносній безпеці. Він підійшов і спитав: "Що ти? Замерзла?" Кажу, ні, все добре. Кажу: "Ти не звертай уваги, що командир так жартує". А він: "Та я звик, усе нормально". І на цьому все. Це була наша перша розмова тет-а-тет про те, що "не звертай уваги на ці жарти командира". Ми відвезли допомогу, поїхали додому в Київ. За декілька днів мені подзвонив невідомий номер. Я не знімаю слухавку, бо була зайнята. А потім я написала смс: "Хто це?" Він скидає своє селфі. "Це я! Привіт! Ми знайомі. Це Петро. Чекаємо вас у гості". Я не зрозуміла, що сталося. Але, чесно, мені хотілося, щоб це сталося, тому що він раптом мені сподобався, але ні про які стосунки я тоді не думала. Я тільки оговталася від розлучення і жила собі спокійно. Але ми почали спілкуватися, листуватися. І вже тижні за два я приїхала знову на той напрямок – знову везла якусь допомогу. І вони нас знову прийняли. Дуже тепло прийняли, накрили на стіл. І якраз Петро отримував чергове військове звання, нагородну зброю. Ми сіли поруч, він мене взяв за руку, і я зрозуміла, що все так, як треба. І одразу була якась душевна теплота, якісь хімічні речі відбувалися. Але знову ж таки я говорила собі: "Ні, ніяких стосунків, мені це зараз не потрібно, у мене низка проблем. Я почала "віднікуватись" від цього на психологічному рівні". Потім ми залишились наодинці, і наступного дня він сказав, що йому здається, що він закохується і хоче, щоб я стала його дружиною, що хоче від мене дітей, щоб усе в нас було серйозно, сказав: "Я бачу, що для тебе не серйозно, але для мене серйозно". Я почала говорити: "Розумієш, я зараз не довіряю чоловікам, людям". Я йому теж сказала, що він мені подобається, але мені дуже важко. Важко буде знову повірити в чоловіка, у його вірність, відданість, чесність, тому що в собі я впевнена, а в інших – ні. Але він сказав: "Я буду чекати, скільки потрібно, але я знаю, що ти будеш моєю дружиною. Я це бачу, я це хочу. Я хочу нормальну повноцінну сім'ю". А до того в нього не було довготривалих стосунків або шлюбів. Це було на початку березня. Тижні за три-чотири він уже шукав обручки. Так, 26 березня він уже шукав. Робив їх, точніше. Він замовив обручки. Я про те нічого не знала. Замовив мені весільний костюм, шив його. 7 травня нас мав розписати командир, але не вийшло, тому що в тому селі (у РАЦСі), де вони стояли, не було бланків. Якщо коротко, ніщо не сприяло тому. І в командира не дуже виходило, тому ми просто влаштували святкову вечерю, весільну вечерю, або передвесільну. Він зробив пропозицію. Але ж усе одно потрібно затвердити шлюб у РАЦСі, тож він згодом приїхав до Києва і за пів години до закриття РАЦСу ми поїхали до Вишневого і розписалися. Це відбулося 26 травня. Тобто 4 березня ми познайомилися, а 26 травня розписалися. Але в мене враження, ніби я знаю цю людину дуже давно і відчуваю її досить добре, щоб сказати: "Так, це моя людина". Знаєш, мабуть, уперше в житті я спокійна, у мене немає внутрішньої гонитви, що треба розірватися між роботою і сім'єю, що треба бігти й комусь щось доводити. Мене сприймають і люблять такою, як я є.

– Як твій чоловік ставиться до твоєї роботи. Питаю, бо маю свій досвід – мій чоловік не надто добре ставиться до моєї роботи. І також колеги розповідали, що чоловіки забороняють їм працювати й це нестерпно.

– Ти знаєш, що це не моя історія. Я нікому не дозволю ставити вибір перед собою, але внутрішні терези є. Проте тут не стоїть вибір, тому що я обожнюю свою роботу настільки сильно, що ніколи не покину цим займатися, поки буду жива. І я настільки люблю свою сім'ю, свого сина. Я намагаюся приділяти досить часу для його виховання, для його становлення. Чоловік, звісно, ставиться критично, але в тому плані, що він дуже переживає. Він знає, що я людина, яка вважає другу лінію оборони й знімання там несерйозними. Мені треба в саме пекло, мені треба знімати бій, наступ. Ясно, що мене туди не пускають. Я нервую, я психую, вважаю себе недожурналістом, недопрофесіоналом, якщо я не привезла щось таке "з передка". І він це знає. Намагався натякати: "А що, у Києві нема що знімати?" Два рази в нас була серйозна розмова з цього приводу, що я йому не говорю, як робити свою роботу, куди їздити, бо він військовослужбовець і теж працює в небезпечних зонах, з небезпечними подіями. Але я не говорю йому: "Коханий, не їдь туди, будь ласка, тому що я переживаю, не треба наражати себе на небезпеку". Це ж смішно! Тож я до себе прошу, наполегливо прошу не втручатись у мою роботу. Ми можемо допомагати одне одному, підтримувати одне одного, бо, якщо не буде підтримки, у нас нічого не вийде. Це про взаємоповагу, повагу до твого заняття, до того, ким ти є взагалі. Мені здається, що журналістика – це просто я. Я не знаю, чим би я займалася. Тому мені було дуже дивно, коли я пішла з професії і волонтерила. Тож ми дійшли згоди, що ми переживаємо, озвучуємо це, ми піклуємося одне про одного, але ми не говоримо, що нам робити й не робити. Після цієї розмови все стало на свої місця. Дуже важливо тим, у кого виникла така ситуація, відверто поговорити й дати зрозуміти партнеру, партнерці, що ти любиш цю роботу і не хочеш ставити себе перед вибором, тому що ти постійно перебуватимеш у муках, звинувачуватимеш людей, які навколо, що вони не дозволяють тобі реалізуватись і бути тим, ким ти хочеш бути.