Я був упевнений, що головна битва буде за Лівобережжя Дніпра, – Бутусов

Із журналістом, головним редактором Цензор.НЕТ Юрієм Бутусовим говоримо про роботу його медіа під час війни, про те, чи готове було українське суспільство до повномасштабного вторгнення, а також про критику військового керівництва країни.

– Можете згадати 24 лютого? Хто зателефонував вам першим, чи ви самі дізналися, почувши вибухи?

– 24 лютого я був на Донбасі. Я був упевнений, що російська армія завдаватиме удару по Лівобережжю Дніпра. Я був на Донбасі в одному з наших добровольчих загонів. Не спав, очікував нападу, оскільки до того я щодня робив ефіри, викладав мапи розгортання російських військ. До речі, критикував владу, яка не визнавала вторгнення, а я, навпаки, постійно демонстрував цю карту. І 19 лютого стало очевидно, (і в мене є відео – я тоді щодня виходив в ефір), що розгортання російських військ набуло небезпечного характеру: російські підрозділи розгортаються вздовж кордону. Було очевидно, що буде удар. Тому я вирушив на Донбас. Я був упевнений, що там буде основний удар і що головна битва буде за Лівобережжя Дніпра.

Я не думав, що ворогові вдасться покататися півднем. 24 лютого я не спав, чекав на удар. Я був з товаришами, ми були зібрані й виїхали на бойове завдання, вели вогонь з гармати по цілі, яку нашому підрозділу було визначено. Я це знімав. Після цього ввечері стало зрозуміло, що супротивник розосередив свої сили, на наше щастя, і що російський план війни максимально недолугий. Але я був упевнений, що вони змінять свої плани й усе ж таки вдарять по Лівобережжю, підуть на Дніпро і відсічуть мости через Дніпро. Тому 25 лютого я виїхав до Дніпра, де був розгорнутий штаб оборони Дніпра, який сконцентрував усі сили в тому районі. Я був упевнений, що там буде битва за мости через Дніпро, що можливий десант у той район і вихід російських військ. Але оскільки я бачив за своїми картами, що є дуже небезпечне російське угруповання, націлене на район Балаклея – Ізюм, тобто на оточення наших військ і прорив, і побачив, що вже 25-го росіяни захопили Мелітополь. я зрозумів, що зараз різатимуть по Дніпру, та й поїхав до Дніпра. Звідти й почав поточну діяльність.

– Як ви налагодили роботу редакції та журналістів?

– Чесно кажучи, особливого налагодження не було. Ми ще з часів Януковича, з часів ковіду працюємо децентралізовано. Офісу в нас не було й раніше, і в нас невеликий колектив. Тобто люди вже й до того працювали зі своїх домівок. Тож у нас все було відпрацьоване ще до початку війни.

– А саме на випадок серйозного загострення ви проговорювали якийсь план дій?

– Якщо чесно, не обговорювали. Я не вірив, що супротивник може захопити Київ тими силами, які я бачив у районі дислокації. Я думав, що противник завдаватиме масованих ударів по Києву, але думав, що виїхати в якесь передмістя в людей завжди буде можливість.

– Як ви зараз комунікуєте з військовими? І якщо говорити про редакцію, то ви зараз намагаєтеся більше висвітлювати роботу військових чи так само розповісти про життя у звільнених населених пунктах або тих, що на лінії фронту?

З військовими я комунікую безпосередньо. У мене великі зв'язки за вісім років напрацьовані з будь-яким великим з'єднанням, із сотнями, тисячами людей. Тому комунікуємо у звичайному порядку, зідзвонюємося, спілкуємося, я виїжджаю. Що ж до пріоритетів, то, звичайно, пріоритет – висвітлення бойових дій, оскільки наша війна критично залежить від людей, які роблять різницю на полі бою. А це люди, які безпосередньо дають результат, знищують противника. Тому, звичайно, це основний пріоритет.

Перед війною я писав багато матеріалів про перевагу української армії. Я писав статтю “5 переваг ЗСУ перед ЗС РФ”. У січні 2021 року в мене було інтерв'ю на Радіо Свобода на цю ж тему, де я описував наші переваги, характер бойових дій, недоліки російської армії, які зіграють проти неї. Зважаючи на це, я розумію, що основна наша перевага – конкретні люди з бойовим досвідом, мотивацією, ті десятки тисяч людей, які дійсно вміють воювати, мають перевагу перед росіянами в бойовому досвіді. І ці люди, у яких був бойовий досвід, у яких була мотивація: саме на їхніх плечах результати цієї війни. Тому висвітлення їхньої роботи – абсолютний пріоритет, бо невелика кількість людей оце українське диво створили й творять зараз.

– Якщо порівнювати нашу армію зразка 2014-го і зразку 2022-го, у чому різниця окрім забезпечення?

– Різниця дуже велика, оскільки за ці вісім років війни в нас завдяки демократії в нашому суспільстві з'явився дуже значний індивідуальний досвід. У багатьох, у тих, хто хотів навчитися. Досвід, на жаль, не став інституційним, але багато речей у нас є завдяки можливості виявити ініціативу, завдяки громадянському суспільству, яке фінансує багато проєктів, які, наприклад, не підтримані державою. Це дозволило створити нам перевагу, справжній клас військових професіоналів. Причому професіоналів – саме захисників України, які мотивовані діяти, навчатись і воювати в сучасних умовах. Тому такого індивідуального і системного досвіду організації війни, такої взаємодії та довіри між деякими командирами, командувачами та особовим складом у нас не було у 2014-му. І це є ключовим фактором нашої переваги.

– В одній з розмов знайомий військовий сказав мені, що нині ставлення до військових трохи інакше. Він згадував 2014–2015 роки, коли військові почали повертатись із зони АТО. Спочатку їх зустрічали з квітами, раділи, а потім звикли, що війна десь далеко і переважну більшість людей війна не зачепила. Зараз, каже, трохи інакше. Ви такі зміни в суспільстві спостерігаєте?

– Я не можу сказати, що раніше не було поваги до військових. Вона була, на мій погляд, і у 2014 році. І це теж завдяки цьому ми тоді встояли, але зараз набагато більший ефект причетності в кожного громадянина України. Сьогодні війна не залишила осторонь жодної людини. Якщо раніше воювала, співчувала, волонтерила якась кількість людей, то зараз, у принципі, важко знайти людину, яка не допомагає, не сприяє нашій перемозі. Це сталося завдяки тому, що війна стала тотальною і зачепила практично кожний населений пункт, кожну родину. Такого ефекту не було у 2014-му. Я думаю, що все-таки саме це головне.

Я не бачу, щоб українці були байдужими. Люди не люблять воювати, і їх не можна за це засуджувати. Питання в тому, що в нас завжди все у війні відбувається все в державі. Відбувається на підставі самоорганізації. Ми не вміємо діяти інституційно, і держава в нас ніколи не була і не є, на жаль, зараз мобілізувальним проєктом для суспільства. І без такого мобілізувального проєкту, без державного лідерства неможливо було тоді й неможливо зараз підняти все суспільство максимально ефективно для того, щоб воно все злагоджено діяло.

– Військовий та бізнесмен, блогер Олександр Морозов у коментарі ІМІ зазначив, що українські медіа не підготували українське суспільство до повномасштабного вторгнення. Дослівно він сказав: “Рожеві окуляри розбилися склом усередину”. У вас не склалося такого враження, судячи з реакції людей.

– У читачів Цензор.НЕТ такого враження виникнути не могло.

– У вас, напевно, спільнота, своя аудиторія?

– Так, ми писали про війну вісім років. Тож у нас це було передбачувано, але я не міг би звинувачувати інших наших колег. Я казав, що в нас усе побудовано на самоорганізації. Для того щоб писати з певним рівнем експертності про війну, треба мати певну орієнтацію на це, певну підготовку і тривалий час комунікації в цій сфері. Звичайно, що це не може бути у всіх журналістів. Так само як і не всі журналісти можуть фахово проводити розслідування або писати аналітичні огляди на якісь теми. У нас люди завжди чекають, що ми маємо самоорганізовуватися в усіх питаннях.

Я не можу звинувачувати своїх колег, які читали деякі алярмістські заклики, але разом з тим дивилися, як президент Зеленський виступає в січні, підкреслюю, і говорить: “Не вірте панікерам-провокаторам – ми будемо в травні їсти шашлики, відпочивати й усе буде добре. Не можна підривати економіку панічними заявами. Все буде добре”. Як можна звинувачувати суспільство і журналістів, що вони вірили владі. Це було дуже правдоподібно – масована інформаційна кампанія. Знову ж таки був тиск на канали олігархів з Офісу президента, який змушував основні телеканали транслювати тільки ось таку абсолютно вигідну владі доктрину, що “все добре, що все спокійно – не хвилюйтеся, все порєшаєм”. Це був приклад маніпуляції громадської думки з боку нашої власної влади, а журналісти тільки відображали його. І це теж таке питання, яке треба буде досліджувати.

Як виявилося, абсолютно не готові до війни. Не було зроблено жодної підготовки – ні записів, ні попередження населення, ні розгортання транспорту, ні розгортання системи оповіщення. Хочу сказати, що і мене навіть багато критикували в суспільстві, що я поширюю, з їхнього погляду, паніку – оскільки я критично писав про те, що війна, що загроза дуже велика і що не можна казати, що війни не буде. А як звинувачувати журналістів? Я хочу нагадати, що 22 лютого, наприклад, міністр оборони Резніков зробив офіційну заяву, що “не треба хвилюватися – ударних угруповань на кордоні не існує”. Я був змушений конфліктувати з нашою владою і написав, що міністр не розуміє, про що говорить, оскільки він не компетентна людина, оскільки ударні угруповання розгорнуті, і це свідоме введення в оману. 

– Наостанок трохи про особисте хочу сказати. Я сама з Луганська. Після звільнення Херсона багато моїх земляків писали, що чекають на звільнення Луганська, Донецька, Криму. У вас немає побоювання, що коли ми туди потрапимо, то побачимо щось моторошне? Не страшне. Це не буде Буча, Херсон, Ізюм. Але дещо дуже моторошне… Та й частина моїх знайомих вважає більшість тих, хто там залишився, зрадниками або пристосуванцями. І їхати туди навіть після звільнення їм буде гидко.

– Я розумію почуття, але я не маю якоїсь особливої застороги. Я бачу, що це звичайне політичне завдання, яке має вирішити наша держава. Історія показує і ця війна показує, що відмовитися, заплющити очі на цю проблему неможливо, бо вона все одно вдарить і вдарить набагато болючіше. Нам треба звільняти цю землю, а друге питання – нам потрібна держава, яка вміє інституційно, системно діяти для подолання внутрішніх загроз, внутрішньої небезпеки. Все це абсолютно керована ситуація.

Я місяць був у Лисичанську, Сєвєродонецьку під час боїв у травні, червні, липні. І можу сказати, що я бачив людей, які залишались у своїх будинках, квартирах, підвалах, жили під страшенним вогнем. Я розумію, що багато людей, підтримують Росію, які попри все там залишались, живуть дуже відірвано в атомізованому суспільстві. І це проблема нашого суспільства, нашої держави, що люди живуть самі по собі і не відчувають свого зв'язку ні з державою, ні із суспільством.

Ця проблема, на мій погляд, розв'язується, оскільки я на власні очі бачив, яка величезна свідома спільнота жителів Донбасу рішуче виступила на боці України. Серед них багато вмотивованих патріотів. Людей, які зробили свідомий вибір, попри те що це означає для них не просто вибір позиції, а конфлікт, розрив з багатьма своїми друзями та знайомими. Однак вони свідомо обрали Україну. Коли повернеться Україна на свої землі, треба просто робити правильні висновки. Держава має призначати патріотів, а вони там розберуться на місці, на державних посадах, якщо в них будуть відповідні ресурси, повноваження. Змінити суспільство, на мій погляд, не складно. На мій погляд, це справа кількох років, не більше.