Відповіді не на ті запитання. Про реакцію на мюнхенські “12 кроків”

Фото – sb.by

Скандальні “12 кроків для мирного врегулювання в Україні” спричинили в Україні бурхливу реакцію – справедливе обурення. Така реакція, тобто лише така реакція, є необхідною – але аж ніяк не достатньою. Лише така реакція, яка є, прирікає Україну на поразку в цій інформаційній битві. 

Отже, в чому українська реакція полягає? Міністр закордонних справ Вадим Пристайко заявив про “створення нової української ідентичності”: “Дякую дуже. Ми, впевнений, розберемося, треба нам чи не треба це робити”. І нагадав про російську агресію та необхідність її припинення.

До того самого загалом зводиться й заява, оприлюднена на фейсбук-сторінці Руху опору капітуляції. До того самого зводяться й численні аналітичні та емоційні публікації в ЗМІ: мовляв, яке нахабство – вимагати, щоб хтось інший створював “нову українську ідентичність”.

“Українська правда”. Альона Шкрум наголошує, що “12 кроків” просувають російські політичні цілі. “Європейська правда”. Єлизавета Ясько намагається з'ясувати мотивацію адептів цієї концепції. Леся Василенко наголошує на російській генезі цього документа і вважає його наслідком пасивності президентської команди, яка провокує до розв'язання питання припинення війни без України. Іванна Климпуш-Цинцадзе порівнює “12 кроків” із Мюнхенською змовою 1938 року й наголошує, що чимало хто на заході не розуміє намірів Путіна. 

НВ. Володимир Огризко констатує активізацію російських зусиль проти України. Іван Верстюк наголошує на неприйнятності такого плану й тлумачить його як чергову перемогу Росії. Редакційний аналіз також наголошує на неприпустимості цього плану. Ну, й новина про активність Петра Порошенка в кулуарах конференції, внаслідок якої “всі учасники Мюнхенської конференції тепер знають, що “12 кроків” – це інформаційна провокація Путіна”; загальне враження – Порошенко активно залатує дірки, залишені нинішньою президентською командою.

Lb.ua. Кілька новин, зокрема детальне викладення позиції Єлизавети Ясько із заголовком “Ясько: “12 пунктів” – це не план припинення війни в Україні. Це план зняття санкцій з Росії” та огляд Олександра Горобця “Мюнхен – 2020: беззубий Захід і зрада України”, обидва заголовки є промовистими.

“Дзеркало тижня – Україна”. Посилань на власні аналітичні матеріали на сайті немає, лише новини, серед них – про реакцію ексміністра закордонних справ Павла Клімкіна: “Документ – лише частина базової стратегії Кремля щодо нового “переділу світу”.

“Український тиждень” також не відкриває посилань на аналітичні матеріали.

В усіх перелічених публікаціях акцент зроблено на неприпустимості втілення цих “12 кроків”, їхньому московському походженні та в деяких – на непевність і ненадійність Заходу, буцімто готового здати Україну за російські матрьошки.   

І все це є слушним. Тисячу разів слушним, мільйон разів слушним. От тільки далеко не вичерпним. Бо в усіх цих заявах ідеться про форму – неприпустиму, таку, що порушує міжнародне право, але лише форму. І нічого – про змісти. Якщо робити аналогію з правом, то всі заяви, починаючи від слів Пристайка й закінчуючи обуренням громадськості, включно з медійниками, стосуються лише процесуального права й геть оминають матеріальне, тобто саму суть запропонованих “кроків” і їхньої невідповідності тому, що реально відбувається в Україні.

А означають вони от що. Немає жодних підстав вважати, що всі без винятку автори та прихильники запропонованих “кроків” є “печерними українофобами”, ненавидять Україну та тільки й бажають, що нового загарбання її Москвою. Зовсім ні – просто ці люди пропонують, як їм здається, реальні й буцімто єдино адекватні кроки залагодження конфлікту, яким вони собі його уявляють. Зрозуміло: уявляють вони під впливом російської пропаганди, але ж справді уявляють от саме таким – щиро уявляють! Тож українській стороні треба не так таврувати “сумлінних невігласів”, як докладати всіх зусиль, аби вони зрозуміли, що помиляються. Ще раз: не просто казати їм, що вони помиляються, а розжовувати, в чому саме помиляються й із якої причини. І по гарячих слідах, негайно.

Зрештою, вони знатимуть про Україну лише те, що розкажуть їм самі українці. Бо як не розкажуть українці, то розкажуть росіяни – й можна точно уявити, що саме росіяни про Україну розкажуть. То, чорт забирай, треба брати й розповідати, а не лише висловлювати глибоке обурення. Отут, у публічних заявах того самого Пристайка, в обурених і гнівних колонках у медіа, й розставляти всі крапки над “і”. 

Спробуймо уявити, як сприйматимуть висловлене українцями обурення щирі прихильники цих одіозних “кроків”. Протест проти “обговорення нової ідентичності”? Так, слушно – але точнісінько так само відреагувала б, скажімо, Південна Африка часів апартеїду. Або Туреччина, яка заперечує саме поняття етнічних меншин. Або СРСР часів сталінського терору. Тобто за формою правильно, але під тією формою може ховатися що завгодно. 

До речі, ані в заяві Пристайка, ані в матеріалах ЗМІ я жодного разу не побачив чітко сформульованої фрази “втручання у внутрішні справи” – а це ж чіткий міжнародно-правовий термін, який позначає дії, абсолютно неприпустимі, абсолютне табу. Даруйте, елементарна беззубість – бо пропоноване “визначення нової ідентичності з урахуванням побажань сусідніх країн” саме таким втручанням і є, в найчистішому вигляді. То що ж, виходить, українці, у принципі, не проти, щоб у їхні суто внутрішні справи хтось втручався?

Скажімо, заява громадськості наголошує на агресії з боку Росії. Але ж біда в тім, що ті “12 кроків” її не заперечують і не відкидають! Бо західні інтелектуали цілком можуть вірити: мовляв, так, Росія вчинила агресію, але скористалася водночас буцімто конфліктом ідентичностей в Україні; прибери той конфлікт ідентичностей – і російська агресія нібито зійде на пси, захлинеться сама собою. Те саме мовою права: чимало хто на Заході вірить, що першопричиною російської агресії буцімто є віктимна поведінка самої України, й щойно Україна почне поводитися “невіктимно”, як одразу російська агресія заглохне.

Тож українська сторона мусить нарешті чітко – винятково чітко – донести до відома західної аудиторії, що конфлікту ідентичностей в Україні насправді не існує. Конфлікт, який російська пропаганда подає як нібито конфлікт ідентичностей, насправді має іншу природу: російська пропаганда навіяла, нав'язала жителям Донбасу брехливі уявлення про буцімто ідентичність Києва та Львова. Жителі Донбасу виступили не проти реальної ідентичності решти України, а проти створеного російською пропагандою жупелу, фейку, опудала цієї ідентичності. Проти того, чого не існує в реальності. Ми маємо типову ситуацію Отелло та Дездемони, де насправді був конфлікт не між коханням та зрадою, а між реальністю та нав'язаним сторонньою особою фейком.

Переконувати, що ідеї “12 кроків” зародилися в Москві й відповідають її бажанням? Людина, яка не розуміє змісту того, що відбувається, тільки й вигукне: “Ну то й що?” Якщо в Росії – правосторонній автомобільний рух, не мусять же всі переходити на лівосторонній! Ну от погляньмо на ситуацію очима тих, хто щиро впевнений: “12 кроків” – то добра справа! Хоч скільки називай їх “ворогами народу”, хоч скільки тавруй їх – а вони ж не повірять, допоки не усвідомлять, чому й у чому саме помиляються!    

Адепти “12 кроків” наполегливо рекомендують нарощувати торгівлю з Росією й запровадити особливі умови для економічних відносин Донбасу з Росією? То неодмінно потрібно нагадати їм, скільки разів Росія вже використовувала економіку як засіб тиску й шантажу. А ще нагадати, що економіка – це те, що вигідно, а Росія хоче прив'язати економіку України до себе, перетворити Україну на свій економічний придаток і в такий спосіб загальмувати її розвиток. І що не можна взяти й штучно орієнтувати економіку країни на тих партнерів, які не є вигідними, – не можна, бо просто нічого з того не вийде.

Прихильники “12 кроків” хочуть, щоби “нову ідентичність” України писали “з урахуванням інтересів сусідніх країн”? То вони можуть зовсім не знати, що “інтереси” Росії полягають у запереченні української ідентичності взагалі, запереченні як такої. І допоки не знатимуть, вони просто не зрозуміють, чому їхня пропозиція спричинила такий гнів в Україні.

Очевидно: Росія переконала авторів концепції, що буцімто Україна є штучним утворенням (про що й твердить російська пропаганда аж до особисто Путіна), ідентичність якого можна взяти й написати з чистого аркушу. Поки вони не зрозуміють, що Україна – то зовсім не вигадка чи то більшовиків, чи то ще когось, вони знову ж таки вважатимуть наше обурення чимось на кшталт обурення Кім Чен Ина чи іранських “стражів ісламської революції”. Упертістю, й не більше.

Тож неодмінно треба доносити звичні для нас, але не відомі іноземцям реалії – що в Україні давно вже склалася політична нація, а на Майдані вона остаточно оформилася, що в нас є поганим тоном наголошувати на етнічному походженні людини. Що в Україні – на відміну від Росії – немає й ніколи не було масових заворушень на етнічному ґрунті, тим паче у великих містах. Що, на відміну від Росії, в Україні не заведено називати представників інших народів презирливими ярликами, й такі улюблені російською пропагандою “москалі” та “кацапи” в Україні – насправді суворе табу для публічного вжитку, а тим паче в ЗМІ. Доносити, власне, що ідентичність, яка склалася в Україні, нічим не відрізняється від ідентичності будь-якої європейської країни.

Нещодавно проглядав ЖЖ російського блогера Варламова. Він писав, що в Севастополі якийсь чиновник окупаційної адміністрації розпорядився знести старовинний будинок, яких у цьому місті по Другій світовій війні й так майже не лишилося. Й у коментарях почалося: мовляв, у того чиновника українське прізвище, тож до російської влади й до росіян він не має жодного стосунку, це хай Україна відповідає за його дії. У Росії поняття “національність” досі тлумачать у сталінсько-гітлерівському розумінні – “по крові”. Коли в пів фіналі українського національного відбору на Євробачення троє темношкірих дівчат-сестер, дочок іммігрантів з Ефіопії, блискучою українською мовою казали: “Ми, українки”, у багатьох росіян, якби вони побачили таке, мозок одразу звалився б у шлунок, – вони не змогли би збагнути, що взагалі відбувається. Росія, як і личить імперії, досі перебуває на донаціональному щаблі розвитку, коли поняття “політична нація” ще не існує. І саме таким вона бачить світ і поза своїми межами. От тому росіян так лякають слова “шановні українці” чи “ми, українці”: вони вкладають у них свій, російський зміст. За цими словами росіянам ввижаються утиски всіх “нечистокровних”. 

То й в офіційних заявах влади, й у заявах громадськості, й у матеріалах ЗМІ наскрізною лінією має проходити: в Україні й близько немає етнічної дискримінації та етнічної сегрегації; Росія нав'язує своє, характерне для доби імперій, розуміння поняття “національність”, яке не відповідає ані українським, ані європейським реаліям. І відповідно, Росія має на увазі зовсім не той зміст, який вкладають у поняття “національна ідентичність” західні слухачі російської пропаганди.

Українська сторона, власне, має доносити єдине: що російська пропаганда та її західна аудиторія розмовляють різними мовами і зміст буцімто одних і тих самих понять у цих мовах є цілковито відмінним. Наголошувати, що слова росіян означають зовсім не те, що європейці в них чують.   

Тож і реакція української влади, українських ЗМІ та української громадськості має містити не лише оте “глибоке обурення”, не лише проповіді та нотації, а розтлумачення – й саме їх насамперед. Українська сторона має давати правдиві відповіді на підкинуті російською пропагандою запитання, а не лише по-дитячому обурюватися, що російська пропаганда нас ображає. Бо знову ж таки, якщо ми не даватимемо змістовних відповідей, їх пропонуватиме хтось інший. Хтось або упереджений до України, або той, хто нічого не знає про українські реалії.

І до речі, роботи на українську аудиторію, особливо на жителів окупованих територій, це стосується ще більшою мірою. Бо чимало українців, не кажучи вже про жителів окупованих територій, перебувають під впливом російської пропаганди й учергове повірять, що буцімто Захід разом із Путіним прагнуть припинити війну й лише Київ цього не хоче. І варто не хейтити обдурених російською пропагандою, а намагатися розвіяти чари тієї пропаганди. 

Борис Бахтєєв