Війна загострила кризу сприйняття інформації. Поки традиційні медіа намагаються оперувати сухою мовою фактів, аудиторія дедалі частіше йде до блогерів, які пропонують готові емоційні інтерпретації. Чому професійні редакції програють цю битву і копіюють найгірші стандарти соцмереж? Як навала фейкових цитат Черчилля та Сковороди перетворилася на “сюрреалістичний світ” і чому художня виставка в часи невизначеності – це передусім простір для терапії та зустрічі “своїх”?
Про це та про залаштунки виставки “Наші пейзажі” в галереї Центру сучасного мистецтва “Білий світ” журналістка Інституту масової інформації Валентина Троян поговорила з радіоведучим, художником та військовим Василем Шандром.
Про кризу фактів та “чумних” блогерів
– Сьогодні багато говорять про те, що соцмережі остаточно змінили сприйняття інформації. Жанр коротких дописів і картинок витісняє глибоку аналітику. Як ви це відчуваєте?
– Насправді жанр соцмереж – це вже окремий вид і літератури, і мистецтва. Це одна з нових форм комунікації, яка, можливо, з’явилася через брак реального медійного спілкування.
Ми довгі роки жили за принципом, коли умовний голос із радіо чи телевізора казав: “Тільки факти”. Але сьогодні епоха сприйняття світу за цим принципом, на жаль чи на щастя, минула. Самі по собі факти людям стали нецікаві – їм цікава інтерпретація факту.
– Саме тому аудиторія масово переходить на YouTube-канали окремих експертів та блогерів?
– Саме так. Люди дивляться блогерів, дуже часто “чумних” чи самовпевнених, бо ті дають готове пояснення. Нещодавно був візит голови ЦРУ. Ніхто достеменно не знає, про що мова. Але наші шановні експерти миттєво зняли годинні відео. На чому вони побудовані? Ні на чому. І людина їде в автобусі, слухає це годинами, і в неї в голові утворюється каша.
Той каже, що всі замерзли, той – що складів немає, у третього Дунай угору потік. Водночас голос національного мовника твердить про “об’єктивні факти”. І глядач перемикає канал. Він не хоче сухих фактів, він хоче почути бодай якесь роз’яснення, що буде далі. Війна дуже сильно загострила цю потребу.
– Як у цих умовах почуваються професійні медіа?
– Вони роблять величезну помилку, коли починають буквально гнатися за успіхом блогерів. Коли головні редактори чи топменеджери вимагають: “Хочемо переглядів, як у YouTube”. Але у вас не буде так, як у блогерів. Бо ви або про перевірені факти – і тоді до вас ітимуть спеціально по цей якісний продукт, або ви починаєте через ChatGPT генерувати клікбейтні заголовки в стилі: “Шок! Сенсація! 15 хвилин тому Кремль вибухнув!”
Звісно, менеджер скаже, що йому треба продавати ефірний час і платити людям зарплату. Ми знаємо багато каналів, які просто зійшли на пси через таку політику. Есемемники там робили величезну касу, бо умовний YouTube – це гроші. Але чи це про журналістику?
Наруга над Черчиллем та вимір “альтернативної правди”
– Ще одне цікаве явище нашої медіареальності – це нескінченні картинки з мудрими цитатами, які приписують відомим постатям. Ти якось реагував на це у своїх дописах.
– Це якась божевільна історія, якої не можна позбутися. Причому цей треш ширили наче цілком притомні люди. З початком великої війни розпочалася нова хвиля. Хто там головні персонажі? Черчилль, Ремарк, Конфуцій, Айнштайн.
Окремо дістається Григорію Сковороді й Тарасу Шевченку. Їм приписують дивовижні віршики, які вони ніколи не писали. Найкумедніше, коли ти намагаєшся пояснити людині в коментарях: “Слухайте, але ж це не Шевченко написав”. А тобі відповідають: “Ну і що, що не він? А хіба це не може бути правдою?”
– Це вже якийсь пострелігійний рівень сприйняття.
– Абсолютно. Це інший вимір узагалі. Людина каже: “Навіть якщо це неправда, це могло б статись”. Для медійної спільноти це дуже важливий маркер того, як сучасний читач чи слухач споживає інформацію.
Коли я “втомився” від цієї цитатної наруги над Вінстоном Черчиллем, то почав писати іронічні контрпости про “невідомі сторінки життя герцога Мальборо”. Думав, це спрацює як контратака, але натомість витворився якийсь новий сюрреалістичний світ. Мене навіть один старший колега-журналіст забанив через це. Написав, що це наруга, адже Велика Британія нам допомагає, а я тут таке про Черчилля публікую. З віком я навчився ставитися до цього спокійно. Іноді виграти битву можна, просто не з’явившись на неї.
“Я б, мабуть, міг працювати в дитячому мовленні: вів би якісь дитячі програми, читав би дітям казки”
– Якщо загадувати наперед, після нашої перемоги та демобілізації – чи бачиш ти своє повернення в класичний радіоефір?
– Мені важко про це говорити зараз. Скажу чесно: так, як було раніше, вже точно не буде. Я вже не зможу повернутися в той самий формат, у якому працював роки поспіль. Війна занадто багато змінила всередині, і ти вже просто не зможеш із колишньою легкістю чи серйозністю обговорювати певні речі.
Але якщо ви запитаєте, чим би я дійсно міг займатися на радіо, якщо взагалі туди повернуся, – я маю відповідь. Я б, мабуть, міг працювати в дитячому мовленні. Вів би якісь дитячі програми, передачі чи просто читав би дітям казки на ніч у радіоефірі. Казки від діда Василя. (Сміється.)
“Наші пейзажі” як простір для терапії та зустрічей
– Твоя виставка “Наші пейзажі” в галереї “Білий світ” – це теж своєрідна рефлексія на цей інформаційний шум?
– Вона взагалі не планувалася як виставка. За багато років роботи на радіо я провів тисячі годин інтерв’ю. Були роки, коли я мав усього два-три тижні вихідних на рік: щодня ефіри, щодня нові люди. За один рік ти зустрічаєш і говориш зі стількома людьми, зі скількома більшість за все життя не перетинається. Коли настає пауза в такій активній роботі, цей вакуум треба чимось надолужувати. Тут частково, мабуть, допомагають соцмережі.
Свої художні роботи я робив просто для себе, складав у коробки і ящики. Я не бачив потреби виносити їх у публічний простір як матеріальні об’єкти. Робив простіше: сфотографував, виставив у фейсбук, і воно живе своїм життям, люди в коментарях щось обговорюють, сперечаються. Якби не ініціатива галереї “Білий світ”, ці малюнки й далі лежали б у коробках.
– Що для тебе стало головним результатом цього проєкту зараз, під час війни?
– Велика мірою це терапія. Коли в березні я задумав перший проєкт “Ой, неборе…”, моїм головним завданням було просто зібрати докупи своїх людей, яких я не бачив понад чотири роки. Живучи в Києві, ми навряд чи просто так пішли б разом на каву – всі знають ритм столиці, особливо зараз.
А виставка створила цей простір, середовище для зустрічі хороших людей у дуже непростий час. Ці візуальні рефлексії з минулого змогли об’єднати коло однодумців. Час дуже непевний. Ми не знаємо, що буде далі, чи зустрінемося ми ще раз. Тому кожна можливість зустрітись і побути разом зі своїми людьми – це вже дуже хороший результат цих художніх проєктів. Зустрічі з людьми – це основне завдання, і його виконано.
