Світ в українських окопах. Як іноземним журналістам працюється в ООС

Фото Ірини Шевченко

"Лишайте один з мікроавтобусів тут, бо, якщо так поїдемо, привернемо забагато уваги. Сідайте в першу машину й далі висуваємося на позиції", – каже пресофіцерка однієї з бригад до іноземних журналістів. Ми саме стоїмо на дорозі за кілька кілометрів від передової й розв'язуємо питання з логістикою. Іноземці приїхали робити репортаж на двох мікроавтобусах: в одному журналісти, в іншому – броня. Репортери вдягаються, й ми, врешті, вирушаємо в окопи. Десь у полях у напрямку Донецька. Дорога, м’яко кажучи, не найкраща – ґрунтовка, яка вночі замерзла, а тепер трохи розкисла від підвищення температури. Військові попереджають – їхати треба швидко. І хоча останнім часом тут тихо, є кількасот метрів шляху, на якому може прилетіти протитанкова ракета. Мікроавтобус, щоправда, їхати швидко не може – його несе на слизькій дорозі. На щастя, минається без зайвих пригод.

Здається, такої кількості іноземних журналістів на Донбасі, та й в Україні загалом не було давно. Можна пригадати хіба що 2014 рік, коли війна лише починалася, а в Донецьку ще були можливі проукраїнські мітинги. З найближчих же прикладів – це загострення в Авдіївці, коли проросійські бойовики обстрілювали місто з артилерії. Після того, здається, цікавість міжнародних медіа до української війни впала. Аж до моменту, поки США, Британія та країни ЄС не почали говорити про вторгнення Росії в Україну.

І от уже більш ніж місяць десятки, якщо не сотні, репортерів, їдуть на український схід робити репортажі. Як не дивно, це породило цілу купу проблем. Наприклад, щоб потрапити в окопи, та й загалом на військові об’єкти в зоні бойових дій, треба отримати акредитацію від штабу Операції Об’єднаних сил: подати пакет документів (паспорти, заявку, маршрутний лист тощо), почекати кілька днів, поїхати до Часового Яру, забрати свій пропуск на війну. Проте зараз цей процес розтягнувся в часі. Деякі іноземці змушені чекати на свої зелені акредитації понад місяць. І весь цей час вони намагаються потрапити якнайближче до передової. Дехто проситься в окопи бодай на годинку, хтось питає в українських колег, чи можна розв'язати це питання за гроші. Але відповідь як для перших, так і для других сумна: шлях на позиції військових відкриває лише зелена акредитація. І ніяк інакше.

Після отримання PDF-файлу з акредитацією (її тепер не потрібно друкувати) простіше не стає. Бо наступний крок – подати маршрутний лист до штабу ООС. Якщо хтось це робить вперше, то це те ще випробування, бо ж заявку треба заповнити згідно-відповідно до військових стандартів, згадавши про глибину ротних і взводних опорних пунктів. Ще й бажано прописати детальний маршрут пересування. Тож іноземним колегам доводиться вивчати географію Донбасу, різницю, скажімо, між Золотим-4 та Золотим-5 (останнє окуповане бойовиками), дороги, якими можна доїхати до окопів тощо. І добре, якщо вони зустрінуть українських колег, які розкажуть про лайфгак: вписувати в маршрутний лист варто всі можливі населені пункти Донбасу, контрольовані Збройними силами. Це спрощує роботу. А в разі загострення на будь-якій ділянці фронту це дозволяє заощадити час.

Після подання маршрутного листа простіше жити не стає. Бо далі треба знайти контакти пресофіцерів тих чи інших підрозділів, які сидять в окопах на різних ділянках фронту. Адже саме вони відповідальні за безпосередній допуск медійників на позиції Збройних сил. І з цим нині проблема. Бо, здається, весь світ хоче потрапити в українські окопи, в яких і так не надто багато місця. Деякі пресофіцери скаржаться, що в них щодня на зйомки приїжджає по три-шість знімальних груп. І за кожною треба приставити пресофіцера й охорону, яка в разі чого прикриє журналістів вогнем, щоб ті встигли сховатися в бліндаж. Військових на всіх не вистачає, тож нині на деякі позиції буквально стоїть черга з журналістів, які хочуть познімати війну.

Коли ж іноземці потрапляють до окопів, то їх чекає розчарування. Бо останні кілька років війна на Донбасі незмінна: тут не працює великокаліберна артилерія, не працюють танки й літаки з гелікоптерами. Час від часу стріляє великокаліберний кулемет і автоматичні гранатомети, часом може прилетіти снаряд від ручного протитанкового гранатомета, ще рідше – впаде кілька мін. Але, щоб зняти таку картинку, треба чекати. Бо ж ніколи не знаєш, у який момент і на якій лінії фронту почнеться стрілянина. 

Тож для цього треба провести з військовими бодай добу. А краще кілька діб. Оптимально – тиждень. 

"Ви приїжджаєте й приїжджаєте. І ставите одні й ті самі дурні питання: а що Путін, а що ескалація, а що наступ. А чи страшно? А що ви будете робити? А народу на позиціях багато?" – скаржився автору цих рядків один з військових десь уночі серед полів Донбасу.

Тож командири деяких підрозділів вирішили: жодних цивільних, з акредитаціями чи без, на позиціях посеред ночі. Заїхали, відпрацювали й поїхали на базу. Дайте військовим відпочити від зайвої уваги. Тим паче що вночі можуть стріляти, а це додаткові ризики. І поранені журналісти, тим паче іноземці, нікому не потрібні. 

Тепер про самих іноземців. За місяць спостережень склалося враження, що вони не до кінця розуміють, куди вони приїхали й чого чекати від української війни. Хтось вважав, що тут можна побачити картинку, як у Сирії: розбиті будинки, десь у підвалах живуть місцеві, які падають на коліна перед військовими й випрошують у них їжу. Хтось, навпаки, очікував кардинально протилежного: мовляв, війна в Україні давно заморожена, тут ніхто не стріляє, а військові тут радше виконують роль охоронців в окопах. Коли ж віддалік починають стріляти кулемети чи міномети, в іноземних репортерів може скластися хибне враження. Мовляв, нарешті: от він, початок війни, про яку ми говорили. Але така ситуація на фронті триває роками, тож це звичні звуки. І вони свідчать хіба про те, що з боку проросійських бойовиків в окопи зайшла нова зміна, яка вирішила постріляти.

Дехто з іноземців розчаровується, коли пише інтерв’ю з місцевими й бачить, що в них немає паніки. Немає сліз. Вони максимально спокійні. Навіть дещо фаталістичні. "Чому тут немає паніки? Чому ця жінка не плаче, Путін же скоро почне проти вас війну, її можуть убити?!" – приблизно такі запитання ставили деякі колеги. І, як би це пояснити… у нас у країні війна триває вісім років. Найстрашніші часи були 2014–2015-го, коли працювала реактивна артилерія і все, що тобі лишалося – залізти в підвал і молитися. Місцеві вже відбоялися. Звикли. Вони не вірять у нову ескалацію чи в початок повномасштабної війни. Це варто розуміти.

Водночас із місцевими варто бути обережними. Бо ж дехто забуває, що в цьому регіоні доволі потужна російська пропаганда на телебаченні й радіо, які добивають з окупованих територій. Тож бабуся-кульбабка цілком може розповісти, як 2015 року українські танки їхали до окупованого Донецька, щоб обстріляти будинки в Авдіївці. З такою інформацією варто бути обережними й бажано її перевіряти.

Так само варто бути обережними під час знімання в окопах, на позиціях. Стежити, щоб у кадр не потрапили предмети чи об’єкти, які можуть стати орієнтиром для артилерії проросійських бойовиків. Важливо розуміти, що це не вияв цензури, ні. Тут ідеться про безпеку й життя людей: бо ж ми приїдемо, знімемо свої сюжети чи фотографії і поїдемо. А військові лишаться. І наші необережні фото чи відео можуть призвести до того, що за кілька днів їхні позиції накриють мінометним вогнем. І хтось втратить життя чи, не дай боже, здоров’я. Тож, якщо військові просять вас не знімати відео на телефони, не знімати конкретних позицій, слухайте їх. Це не екскурсія, не прогулянка для інстаграму. 

Ставлення до власної безпеки. За час роботи на фронті бачив багатьох іноземців, які не мали бронежилетів і касок, не мали аптечок. І водночас намагалися потрапити на лінію фронту. Звісно, військові можуть знайти й шолом, і броню. Проте вони будуть зеленого, а не синього кольору. Тож будьте готові до того, що вас переплутають з комбатантом. Якщо ж ви не хочете опинитися в такій ситуації – везіть засоби захисту із собою. Бо в Україні зараз із купівлею й орендою бронежилетів можуть виникнути проблеми. Також зверніть увагу на свої аптечки. Чи можливо їх повісити на пояс чи бронежилет. Чи немає там зайвих речей. Аптечка має бути в кожного. Бо доводилося спостерігати за іноземцями, які мали одну аптечку на п’ятьох. І в разі обстрілу навряд її можна використати для допомоги всім членам групи.

Про групи. Пам’ятайте: в окопах мало місця. Тож команда має складатися з необхідного мінімуму. Це не екскурсія, не знімання гостросюжетного фільму. Тут стріляють. А велика група людей може стати ціллю. Власне, так сталося з групою журналістів "Інтера" минулого літа: їх було багато, вони створювали багато шуму, тож у результаті потрапили під кулемети проросійських бойовиків. На щастя, тоді минулося без поранень.

Тож двічі подумайте, чи варто брати із собою в окоп водія, продюсера, звукорежисера, двох чи трьох охоронців. Зважте, що з вами буде пресофіцер і охорона з військових. Якщо ваша група складається з десятка людей, то подумайте, чи не заважатимете ви одне одному в окопі під час обстрілу і чи не влаштуєте тисняви на вході до бліндажів. 

Також зважайте на авто, яке везе вас на лінію фронту. Мікроавтобус комфортабельний, і в ньому багато місця, але він навряд зможе швидко їхати ґрунтовими дорогами. Та й маневровим його не назвеш. Наприклад, цього року довелося бачити, як на авдіївську промзону журналісти повільно  заїжджають довжелезним бусом. На одну з найнебезпечніших ділянок фронту, куди свого часу можна було заїхати хіба на швидкості 100 км/год. Тож краще обирайте менше, але швидше авто з повним приводом, яке в разі проблем вивезе вас у безпечне місце. Так само придивіться до свого водія. Заздалегідь попередьте його, що потрібно їхати на лінію фронту, й спитайте, чи він готовий до цього, чи не сильно нервує.

Окремі іноземні колеги активно поширюють слова лідерів так званих республік. З таким самим успіхом можна поширювати заяви лідерів ІДІЛ. Чи транслювати їхні пресконференції в прямому ефірі й намагатися коментувати їхні слова. Двічі подумайте перед тим, як це робити.

Останнє. Пам’ятайте, що війна в Україні триває восьмий рік. Ви не зможете бути перші. Бо весь можливий матеріал уже давно зняли. Відкладіть телефон чи камеру на якийсь час. Якщо не володієте мовою – знайдіть собі фіксера. А краще – місцевого журналіста. Попросіть у нього дати вам контекст. Тоді ваша робота стане значно простішою. І бережіть себе.

Стас Козлюк, для ІМІ