Що Україна може регулювати в Інтернеті
Що Україна може регулювати в Інтернеті. На приблизно таку тему мені на початку цього тижня випала нагода виступити на Українському форумі з управління Інтернетом. Даний захід доволі вузькопрофільний, тому я публікую свої міркування для ширшого загалу. Йдеться про можливості регулювання правовідносин в Інтернеті державою Україна.
Зважаючи на те, що все більше відносин між громадянами та юридичними особами переходить і надалі переходитиме в Інтернет, я відкидаю як можливість того, що там майже нічого не буде врегульовано, так і тезу про те, що в Інтернеті не варто щось узагалі регулювати. Якщо держава Україна не буде намагатися врегульовувати законодавчо окремі питання правовідносин в Інтернеті, то це для нас (але не факт, що в наших інтересах) робитимуть інші: транснаціональні корпорації, що побудували свій бізнес у мережі (як то Гугл, Фейсбук і т.п.), або інші держави, зокрема й РФ.
Україна наразі не має профільного законодавства, яке регулювало б відносини в Інтернеті, є лише фрагментарні норми чи підінститути. Інша частина законодавства, не заточена під регулювання Інтернету, теж поширює своє регулювання на нього, але це більше теоретично. Зважаючи на фактори анонімізації суб̕̕єктів в мережі та можливості швидко поширити, змінити чи видалити інформацію, в ній на практиці буває складно зафіксувати й згодом юридично довести, що ж насправді було вчинено. Практика фіксації того, що мало місце в Інтернеті, у нас ще до кінця не викристалізувалася.
Якщо дивитися «знизу», то поведінку громадян-користувачів Інтернету держава не мала б регулювати дуже активно. Адже до кожного користувача не приставиш по поліцейському, а засоби анонімізації й обходу обмежень можуть використовуватися активно. Як показує практика навіть із блокуванням російських соцмереж, українці при наявності бажання й певного досвіду користуються цими засобами і навряд чи припинять це робити. Державі варто відслідковувати і припиняти в цьому аспекті дії користувачів, які мають ознаки злочинів, та закріпити ефективну практику притягнення за них до відповідальності, що не можливо без уже згаданої ефективної практики фіксації відповідної події в Інтернеті.
На повсякденне життя користувачів мережі більше за державу впливу має (і ймовірно матиме в майбутньому) регулювання з боку транснаціональних корпорацій (глобальних соцмереж, пошуковиків і т.д.). Адже вони встановлюють певні правила поведінки на своїх ресурсах, а вітчизняних потужних конкурентів їм в Україні немає. Окремі країни, відносячи відповідні національні сегменти таких глобальних ресурсів (напр., німецькомовний сегмент Гугла або ФБ) до своєї національної юрисдикції намагаються регулювати його або й весь транснаціональний Інтернет-ресурс. Деяким країнам ці корпорації йдуть на поступки щодо їхніх спроб регулювання, але в цьому аспекті дуже важить обсяг Інтернет-ринку країни (який транснаціональна корпорація може втратити, якщо країна заблокує в себе доступ до її ресурсу – що характерно для азійських країн) та потенційні можливості країни створити юридичні проблеми для незговірливої корпорації (напр., через рішення судів або блокування активів - характерно для західноєвропейських країн). Україна поки що не належить до жодної з двох згаданих категорій, тому вимоги законодавчого регулювання з боку України транснаціональні Інтернет-корпорації навряд-чи особливо враховуватимуть. Загалом важко уявити, як глобальний Інтернет-ресурс враховуватиме в своїх правилах для користувачів вимоги законодавства 50, а то і 100 різних країн.
З другого боку, зараз такі ТНК доволі відкриті для пропозицій щодо того, які правила їм запроваджувати для мінімізації зловживань. Тому вони можуть прислухатися і до пропозицій з України (бажано загальних, а не вузько «заточених» під Україну), зокрема з огляду на вітчизняний досвід протистояння російським маніпуляціям, який ми хоч-не-хоч здобуваємо, випереджаючи країни Заходу.
На полі регулювання Інтернету десь посередині між звичайними користувачами й ТНК знаходяться сайти, аудиторія яких сфокусована в певній країні. Якщо це Україна, то відповідний сайт можна вважати належним до української юрисдикції. Сюди ж відносяться і всі сайти, адміністрування яких здійснюється переважно з території України. Виглядає так, що в Україні поширеною є думка, ніби держава не може регулювати й такі сайти. Тоді як у Європі веб-сайт природно розглядали як віртуальне продовження свого офісу чи щось подібне з відповідним поширенням правового регулювання і на веб-сайт.
Даний сегмент однозначно вже потребує регулювання, але потрібно мати на увазі кілька моментів. Сегмент доволі різноманітний і для різних його підсегментів регулювання може бути різним. Вітчизняні Інтернет-магазини – це одне, надавачі фінансових послуг – окремо, Інтернет-ЗМІ – теж своя специфіка і т.д. По-друге, окремі ресурси можуть уникати регулювання не зважаючи на сфокусованість своєї діяльності/аудиторії на Україні. Якщо ресурсу для ведення своєї діяльності потрібен фізичний офіс в Україні, тоді уникнути регулювання йому буде складно (оскільки до офісу зрештою може прийти перевіряльник і виписати штраф). А якщо ресурс свідомо тримає офіс не в Україні, хостинг теж закордоном? Тут необхідно враховувати ризик того, що недобросовісні ресурси просто втечуть від вітчизняного регулювання за кордон, а добросовісні нестимуть обов̕̕язки.
Шляхами виходу з такої ситуації може бути спроба залучити до боротьби з недобросовісними ресурсами тих, від кого вони залежні: соцмережі, пошуковики. Якщо ресурс ненадійний, порушує права громадян, то, представивши належні докази, необхідно спонукати згаданих потужних гравців (в т.ч. ТНК) не надавати своїм користувачам доступу до таких ресурсів (фактично не допускати їх появи в стрічці, видачі результатів пошуку) або принаймні помічати їх як ненадійні.
Роман Головенко, Інститут масової інформації
Help us be even more cool!
