Серед медіа Харкова та області нарешті запрацював інститут репутації – Олена Лептуга

Із головною редакторкою проєкту “Накипіло”, представницею Інституту масової інформації у Харківській області Оленою Лептугою говоримо про зміни у медіаспільноті Харківщини на тлі повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

- Про що говорили журналісти Харківської області напередодні 24 лютого?

- У Харкові та області всі чиновники переконували, що війни не буде. І, здається, 22-го збиралася велика пресконференція, на якій були всі-всі силовики, був очільник області, міський голова Харкова, співробітники ДСНС, поліція, СБУ - тобто, всі-всі. Був брифінг і кожен із них у цьому переконував (що не буде нападу РФ - ред.). Тобто, певна напруга і передчуття війни у журналістів було. Я розумію, що передчуття - це одна річ, а планування того, що робити, якщо війна, то зовсім інше. Я знаю, що “Суспільне”, центральний офіс, і, відповідно, регіональні філії якось готувалися, планували роботу. І, власне, “Накипіло”, де я є головною редакторкою, теж дослухалося до порад ІМІ, у тому числі. 

“Наша редакція на кілька місяців стала прихистком не тільки для тих журналістів нашої редакції. Жила у нас ще одна редакція. І там жили мешканці будинку, у якому знаходиться наша редакція”

Ми підготували протоколи, де хто буде. Я зібрала в останню відносно мирну суботу колектив. Кожен повідомив, де він буде, що робитиме (евакуюватиметься чи залишатиметься), вказували адреси, де ми могли б відшукати у разі чого цих людей. Наприклад, одна із наших колежанок жила на Північній Салтівці. Вона сказала - якщо щось почнеться, то я приїду до “Накипіло” (до редакції - ред.) і там буду. Тобто, все залежить від того, як редакції до цього поставилися, бо після початку повномасштабного вторгнення і, коли я збирала потреби журналістів по броніках, Starlink, аптечках, то певна розгубленість була. Я знаю, що телеканал “Об’єктив” евакуювався. Вони переїхали і певний час не виходили в ефір. Так само це стосується АТН. Наразі редакція повністю не відновилася. Їхній директор тривалий час був в окупації. Про це всі знали, але це було закритою інформацією, тому що боялися зашкодити. Він був там із родиною і був змушений виїжджати через Росію, адже іншого виходу у цій ситуації, коли ти кілька місяців відрізаний від Харкова, не було. А якимось іншим способом допомогти йому було неможливо.

Тож, передчуття того, що почнеться і, власне, питання, які журналісти ставили і на цьому брифінгу, і намагалися також до того якісь коментарі брати, то воно було.

- Ваш план щодо того, де хто буде, спрацював? Особисто вашої редакції.

- Частково спрацював.

- Тобто, не дарма робили?

- Точно не дарма. Звичайно, було так: “Олено, ти - панікерка”. Я кажу: “Клас! Але хай буде так”. Наприклад, наша літературна редакторка сказала так: “Я щось не “вивожу” цю ситуацію. Я поїду”. Вона за тиждень до початку поїхала у Львів - перепочити від того, що коїлося. А загалом то ми закупили у редакцію ліки, їжу, зняли готівку. Але це було аж на таку когорту людей. Тому що наша редакція на кілька місяців стала прихистком не тільки для тих журналістів нашої редакції. Жила у нас ще одна редакція. І там жили мешканці будинку, у якому знаходиться наша редакція. У нас і кухня є, і душ. Пощастило, що це - цокольний поверх. Але тієї їжі та ліків не вистачило на тривалий час - ми не готувалися, що будуть щоденні, кілька разів на день авіаудари, артилерія і вуличні бої. Звичайно, що до такого масштабу - ні.

Але, що стосується евакуації, то тут було кілька варіантів, як ми їдемо, якими дорогами. І тут все спрацювало. Ми дісталися того місця, якого планували і це допомогло не зупиняти роботу ні на годину. Наше медіа працювало.

Я бачила, що “Суспільне” дуже швидко відновило свою роботу. Тобто, багато онлайн-медіа висвітлювали події тут і зараз. 

- Ви виїздили?

- Так. Ви ж розумієте, у Харкова є 2014-й рік, коли приїздили на автобусах люди з бітами. Тоді сильно постраждала редакція АТН. Тому, ми розуміли - якщо зайдуть люди, то журналістські редакції точно постраждають і конкретно наша теж. Бо ми вже збираємо попередження Роскомнагляду, тому що всі ці роки висвітлювали війну. Спочатку ми переїхали під Івано-Франківськ, у готель, і думали, що як і в 2014-му, все минеться за кілька тижнів. Тоді, якщо ви пам'ятаєте, вивісили триколор на адміністрацію і тоді теж були сутички. Але, звичайно, це непорівняно. Втім, у нас була ірраціональна надія, що так буде.

Коли все затягнулося, почали шукати житло і з цим, безумовно, були проблеми. І, разом із тим, ти шукаєш житло для себе, намагаєшся якось допомогти своїм колегам з інших редакцій, щоб вони десь могли зупинитися. Це був складний період. І, чесно кажучи, те, що на потреби журналістів швидко відреагував Інститут масової інформації (фінансова допомогу, броніки) - це було величезною підтримкою саме регіональних журналістів, харківських журналістів, які фактично у зоні бойових дій перебувають досі.

- Коли ви повернулися із релокації?

- Частина наших журналістів не виїжджала зовсім, частина виїжджала, але повернулася. Я працюю у Харкові і у Франківську. Поки це буде таким чином. Ми розробили комплексний підхід, вахтовий метод, назвемо це так. Ми розуміємо, що журналісти у Харкові дуже вигорають, тому застосували такий метод, як примусова відпустка, щоб людина тиждень відпочивала, адже ми бачили, як відбувається це вигорання. Наші монтажери працюють дистанційно. Потім один із журналістів повернувся. З одного боку, наче людина у Харкові, а, з іншого, - після того, як росіяни вдарили по критичній інфраструктурі, у нього немає доступу до інтернету і він не може працювати. Відповідно, це я вкотре впевнилась, що рішення про релокацію було правильним. У нас багато відео контенту і ми робимо акцент саме на цьому. Нам важливо, щоб він був якісним. Тому, оперативники у Харкові. Колеги їздять туди і раз на два-три тижні привозять багато матеріалу. І вони дивляться на Харків все-таки не із середини, а, як західні, загальнонаціональні журналісти - приїздять і “вихоплюють” дуже цікаві історії. Бо, живучи у Харкові, ти вже можеш не бачити цього. Тож, ми працюємо і тут, і там. І поки мені така схема подобається.

- Про відпустки та відпочинок хочу окремо спитати. Поділюся своїм досвідом представниці ІМІ щодо Луганської області та окупованих територій - мені складно, особливо колег-чоловіків вмовити податися на якийсь ретрит, відпочинок пропозицій щодо яких достатньо. Ви стикаєтеся із ти, що люди відмовляються їхати відпочивати?

- Так, звичайно. Наприклад була ситуація з однією із наших журналісток, яка сама із Донецької області. Я відправила її на якийсь захід. Мабуть, це було щось до Дня захисника та захисниці України. Там були фаєри, щоб це було гучно. Коли вона повернулася, я зрозуміла, що у неї не панічна атака, але вона злякалася. І, коли я після 24-го сказала їй: “Давай, переїжджай!”, то вона навпаки - зібралася і все. І сказала: “Мені простіше там”.

Ось нещодавно приїхала колега з Харкова, каже: “Хочу перепочити”. І ми     знаходимо, де прогулятися. Ще одна колежанка сказала, що вони досліджуватимуть Україну і їдуть у різні класні міста. Таке відволікання стабілізує роботу, бо буває, що темпи шалені, а потім - провал. Тобто, людина не здатна щось у цей період робити. Тоді ми намагаємося щось “підхопити”. І у нас давно так, ще до лютого - якщо ти зовсім не можеш прийти на роботу, просто скажи, скільки тобі потрібно днів. Все це, скажімо так, із погодженням, щоб не зривати дедлайни чи підставляти тих, хто на стрічці.

“Хтось казав: “Нам не треба, але давайте я тій редакції запропоную”. І це були редакції, які до вторгнення не те, щоб конфліктували, але не дружили, скажімо так”

Чоловіки, я вам чесно скажу, зовсім не налаштовані на те, щоб відпочити. Це, знаєте, ще радянське: “Мужчина должен служить”. У мене була дуже серйозна розмова із кожним. Для них дуже важливо бути задіяними. Якісь такі паузи можуть навіть зашкодити. Це щодо чоловіків, бо вони мобілізовані по максимуму. Тих, хто приїздить до Франківська із Харкова ми раді вітати. Ми йдемо на річку, розмовляємо. Тобто, це щось, що нагадує роботу колишньої редакції, коли обов'язково в один із вечорів з вином чи без вина, щоб поговорити, чи подивитися фільм. Фільми зараз якось не йдуть. Але я бачу, що всі зараз стали прозорішими і немає сенсу щось із себе корчити. Всі такі, які є.

У тій ситуації, коли у мене помер тато, я теж відчула таку шалену підтримку. Мені просто не дозволили працювати. І це теж про взаємодопомогу.

Якщо виходити за межі “Накипіло”, є харківські журналісти, які прийняли рішення взагалі не виїжджати і не виїжджали за цей період. Я знаю, що одна журналістка Аня Черненко, може ви бачили її допис, вона написала, що поїхала на ретріт і повернулася. Оце той випадок, коли інакше не можеш. Чи так само Маша Малевська. Вона до Івано-Франківської області релокувала батьків, тому періодично сюди приїздить. Але вона так, знаєте, вона дуже закрита. Вона не про те, щоб потусити, а про те, щоб наодинці побути. Тож, кожен обирає свій варіант цього. 

- Наскільки війна об'єднала харківських журналістів? Ми ж поза війною можемо обговорювати, засуджувати одне одного за щось - за якісь матеріали, за підхід до роботи.

- Згуртувало дуже. Оця ситуація, коли говорять - якщо поїхав, то ти - зрадник, а, якщо залишився, то - дурак - не знаю, чи бачили ви такі срачі у фейсбуці, то серед харківських журналістів я такого зовсім не бачила. Це була підтримка. Навіть, із тим же розподілом броніків, аптечок і так далі. Хтось казав: “Нам не треба, але давайте я тій редакції запропоную”. І це були редакції, які до вторгнення не те, щоб конфліктували, але не дружили, скажімо так. Багато журналістів паралельно з цим волонтерили і одне одному допомагали. Я не знаю, як це буде після перемоги, чи буде “міряння медалями”, але поки цього немає. Є здорова конкуренція - хто краще відзніме якусь історію, але ж, розумієте, це не про погані відносини.

Журналісти згуртувалися у тому числі і тоді, коли не могли добитися якоїсь інформації від військової адміністрації, коли не пускали на звільнені території. Тут питання, що кудись і справді не можна було, а десь пускали закордонних журналістів. Регіональні завжди до цього ставляться ревносно.

- А чи вдалося налагодити контакт із правоохоронними органами? Чи стали вони ближчими до журналістів?

- Спробую відповідати покроково. Звичайно, що була певна плутанина у перші два місяці. Звичайно, що пресслужба ДСНС оперативно подавала інформацію, поліція намагалася подавати цю інформацію. Була проблема у тому, що треба було домовитися, що ми маємо публікувати, коли ми маємо це публікувати. Тут вже журналісти та редактори пабліків домовлялися через який час ми публікуємо “прильоти”. Були прохання і від військових, і від СБУ: “Давайте зберігати тут паузу”. Голова обласної військової адміністрації Олег Синєгубов щоденно звітував про те, що відбулося, міський голова Ігор Терехов - теж намагався. Тобто, інформацію можна було отримати. Інформацію щодо того, щоб кудись поїхати по Харківській області - із цим було складніше. Це викликало певні хвилі гніву, бо, знову ж таки - чому їдуть закордонні журналісти, а місцеві не можуть туди дістатися. 

“Щодо погроз, то в електронному вигляді вони надходили всім редакціям у Харкові”

Ще у нас у Харкові запрацював медіахаб і він взяв на себе координаційну функцію, вони із фіксерами працювали. З одного боку, їм це вдалося, а з іншого, - ні, тому що це випадок, коли влада може перекидати свої обов'язки на журналістів. Тобто, фактично вони виконували комунікаційну функцію між журналістами і усіма відомствами. І, звичайно, що це десь там гальмувалося. Водночас я не можу сказати, що зовсім були якісь перепони в отриманні інформації. У нас доволі адекватна прессекретарка поліції Олена Баранник. Вона - колишня журналістка і вона розуміє, як це працює. Тож, якихось таких препон не було. Принаймні, до мене не зверталися, як до представниці ІМІ. Були проблеми, коли змінювали пресофіцерів, бо тільки звикли, тільки спрацювалися і ось - зміна. Але це не виходило за межі журналістських чатиків - все акумулювалося там.

- Чи зафіксовані у Харкові випадки погроз, викрадень журналістів? Можливо, є колеги, які зникли безвісти?

- У нас довгий час вважався зниклим безвісти журналіст Ігор Грін. Він зник 25 лютого. У нього не було родини, а його сестра виїхала. Тривалий час ми не знали, що із ним, а потім, у березні, почали шукати його, 25 лютого вийшло його останнє відео на каналі. Він був на Північній Салтівці. Ми надсилали запити до прокуратури і з'ясували, що він був у цьому районі знайдений, але без слідів насильницької смерті. Можливо, це був серцевий напад. Є журналісти, які пішли воювати. Серед них є загиблі. Викрадень не було. Щодо погроз, то в електронному вигляді вони надходили всім редакціям у Харкові. Коли я спитала про це у журналістському чатику, отримала багато смайлів. Потім приватні повідомлення були завалені скрінами, де русня пише, що вони зроблять. Класика жанру - писали, що ми розповсюджуємо фейки і так далі.

- Олено, не можу оминути питання про колег, які долучилися до росіян. Вони є?

- Я замислилась, кого б я назвала. Редакції, які були окуповані, вони виїхали. Ті журналісти, які залишились, намагались не говорити, хто вони. Взагалі не підтримували зв'язок, деякі видалили свої акаунти з міркувань безпеки. Я знаю, що СБУ затримала одного з працівників каналу, але він не польовий журналіст. Він виготовляв продукцію із “Z” і так далі. Але так, щоб хто у Харкові чи області перейшов на бік ворога - я такого не знаю. Просто Харків відчув війну ще у 2014-му і у 2015-му, коли багато людей тут рятувалося від війни. І після теракту у 2015-му, коли загинуло четверо людей, я пам'ятаю, тоді було багато арештів за сепаратизм. І багато зрадників виїхали до Росії і, наскільки я знаю, досі там знаходяться. Служба безпеки попрацювала над тим, щоб більш-менш очистити Харків від ось такого. 

- Якщо резюмувати нашу розмову, то як російська агресія вплинула на медіапростір Харківської області? Наскільки він понищений і як його відновити?

- Відбудовувати потрібно передовсім ті райони Харківської області, які понад півроку були в окупації - Ізюм, Куп'янськ, Балаклія. Ізюм - це місто напівпривид. Там майже немає зв'язку, там знищені всі теле- радіо- вежі. В Ізюмі це потрібно робити з нуля. І це необхідно робити прямо зараз. Мені здається, що після 2014-го ми програли інформаційну війну саме у Харківській області, тому що там, де треба, не встановили радіовежі і багато людей у прикордонні дивилися російське телебачення через супутник. Не було такого, щоб Харківська область приймала окупантів із квітами, але, я розумію, що все ж таки отрута подекуди вже глибоко у мізках.

Тому, я думаю, зараз, після того, як ці звільнені території будуть відновлюватися, необхідно відновлювати і медіапростір. Я б зосередила увагу передусім на Харківській області. Більше того, у Харківській області є абсолютно відчайдушні журналісти, із селища Золочів, із громади, яка межує з Росією, і росіяни розбили редакцію цієї газети “Зоря” і максимально жорстоко обійшлися із цим селищем, із навколишніми, тому що вони намагалися прорватися ближче до Харкова саме через них. Тому, ще раз повторюсь, потрібно зосередити увагу саме на Харківській області.

“У політиків гроші залишилися, але політичної джинси немає у тих питаннях, які зазвичай джинсували, як то кажуть, безбожно”

Щодо того, як вплинуло саме на Харків…Українська мова тепер усюди. Якщо раніше були варіанти двомовних сайтів, то тепер у переважної більшості перша сторінка - українська. Попри те, що наш мер досі не перейшов на українську, але то таке… Звичайно, що порівняно із попередніми роками більше уваги темам, які присвячені волонтерам, війні. Питання у тому, як це висвітлюється. Не тільки про “прильоти”, але є і історії військових, історії людей, які пішли у тероборону. Тобто, все ж таки контент змінився. Я розумію, що зараз немає рекламного ринку і це вплинуло на те, що майже немає джинси - ані комерційної, ані політичної - але ж, ми розуміємо, що у політиків гроші залишилися, але політичної джинси немає у тих питаннях, які зазвичай джинсували, як то кажуть, безбожно.

Є моменти того, що редакції працюють на межі можливостей, скоротили свої штати. З іншого боку, з'явилося незалежне видання “Думка”. Я бачу, що нарешті у Харкові та області запрацював інститут репутації. Тобто, медіа, які не заплямували себе, їм довіряють, у них великі перегляди і це - великий плюс, як мені здається. Мені здається, що медіа у цьому плані відчули свою силу.