Російська геноцидна риторика: формальні вироки чи справедливе покарання
Поки ПАРЄ і Незалежна міжнародна комісія ООН з розслідування порушень в Україні заявляють про “ознаки” геноцидних наративів у російській пропаганді, українська правоохоронна система впевнено розслідує такі факти, а національні суди навіть ухвалюють вироки. Однак практика їхньої роботи, якщо порівнювати з надбанням міжнародних трибуналів, свідчить про деякі розбіжності в розумінні того, які ж слова можна зарахувати до геноцидної риторики. Такі суперечності мають свої причини й наслідки, а також впливають на терміни та способи притягнення пропагандистів до кримінальної відповідальності.
По-перше, в Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 року, а також у Римському статуті Міжнародного кримінального суду від 17 липня 1998 року, у порівнянні з чинною редакцією Кримінального кодексу України, містяться різні підходи до текстуального опису, на перший погляд, одного і того самого кримінально караного діяння.
Якщо в міжнародних нормативно-правових актах використовується фраза “пряме і публічне підбурювання до здійснення злочину геноциду”, то в частині другій статті 442 КК України – “публічні заклики до геноциду, а також виготовлення матеріалів із закликами до геноциду з метою їх розповсюдження або розповсюдження таких матеріалів”.
Як наслідок, Кримінальний кодекс України не містить обов’язкової ознаки “прямості”, яка згідно з практикою міжнародних судових трибуналів визначається як відсутність розпливчастості та опосередкованості закликів до вчинення геноциду, тобто підбурювання повинне безпосередньо спровокувати людину до негайних дій.
Акцент у КК України на способах вчинення підбурювання (заклики, виготовлення матеріалів із закликами, їхнє розповсюдження), однак не на “провокативній” суті самого підбурення призводить до складнощів у виявленні геноцидальних наративів в усій масі російської пропагандистської риторики.
Ігнорування ж такої складової може призвести до відсутності належної доказової бази сторони обвинувачення в майбутніх міжнародних кримінальних процесах над російськими пропагандистами.
По-друге, частина друга статті 442 КК України виділяє публічні заклики до геноциду в самостійний закінчений склад злочину, коли вчинення акту геноциду не є обов’язковим наслідком закликів. Такий підхід зумовлений тим, що Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 року в статті 3 зараховує пряме і публічне підбурювання до вчинення геноциду до окремого карного діяння.
Самостійність складу цього злочину теоретично дозволяє притягнути винних осіб до відповідальності без доведення факту вчинення злочину геноциду. Ба більше, чітка вказівка на це міститься в рішенні апеляційної палати Міжнародного трибуналу щодо Руанди від 28.11.2007 в справі №ICTR-99-52 (справа Медіа), де суд зазначив, що злочин прямого та публічного підбурювання до скоєння геноциду, який розглядається судом, є незакінченим злочином, караним, навіть якщо жоден акт геноциду не був скоєний.
Водночас Міжнародний трибунал у низці інших рішень підтвердив, що акти геноциду траплялися на території Руанди, а тому міжнародні судові інституції ще жодного разу не розглядали злочин підбурювання до скоєння геноциду як дійсно окремий склад злочину, без урахування попередньо доведених фактів геноциду.
Натомість чинна редакція частини другої статті 442 КК України є підставою для притягнення винних осіб до відповідальності лише за вчинення однієї з перелічених у цій частині дій за умови, що такі дії стосувалися поширення закликів до вчинення геноциду.
По-третє, матеріали національної судової практики щодо притягнення до відповідальності винних у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 442 КК України, свідчать про використання “звуженого” підходу в розкритті особливостей геноцидної риторики.
Так, вирок від 13 лютого 2023 року в справі №761/17683/22 суд ухвалив щодо директора мовлення Russia Today Антона Кузнєцова-Красовського, який опублікував у власному обліковому записі в телеграмі лише одну публікацію такого змісту:
“Ребят, ну очевидно, что надо взять себя в руки. Собраться. Перестать думать о “братьях”. Они не братья нам. Я там вырос, со знанием дела говорю. Мочите! Давайте! Хватит!”.
Висновок судової лінгвістичної семантико-текстуальної експертизи встановив наявність публічності, імперативної (спонукальної) модальності до позбавлення життя та фізичного знищення представників українського народу.
Як бачимо, суд встановив усього три ознаки цієї публікації:
– публічність (публікація в загальнодоступному джерелі інформації та поширення серед невизначеного кола осіб);
– наявність заклику (прохання, наказ, вмовляння або будь-яка інша форма спонукання людини до вчинення дій);
– геноцидальна спрямованість таких закликів (тобто спонукання до дій, які в разі їхнього вчинення матимуть ознаки складу злочину геноциду).
Щодо останньої ознаки, як найбільш суперечливої, то у випадку справи Красовського вона має чіткий вияв, адже він закликав до фізичного знищення українців загалом (“братья”), шляхом позбавлення життя (“мочите”).
Натомість у вироку від 31 жовтня 2022 року в справі № 753/5145/22 досліджено опублікований у соцмережі текст з обґрунтуванням доцільності знищення окремих груп нації (військовослужбовців та патріотично налаштованих громадян України).
У наведеному тексті суд також урахував наявність ознак публічних закликів не тільки до знищення українців як нації, але й до ліквідації їхньої національної ідентичності:
“Путин в своих заявлениях говорит одно, а на деле мы видим совсем другое. Как можно заявлять о денацификации и оставлять в освобожденных населенных пунктах всю старую администрацию и полицию, ведь все они убежденные бандеровцы! Как можно их оставлять? Как можно даже не снимать с учреждений бандеровские сине-желтые тряпки? Как можно не выявлять по горячим следам местные нацистские ячейки? Почему в освобожденных населенных пунктах не создаются отряды типа СМЕРШ для ликвидации бандеровского подполья и силового подавления общественного общественных бандеровских протестов?”
“Почему не проводятся трибуналы для казни нацистских преступников? Почему показательно не вешают тех чиновников, которые организовали, вооружали и возглявляли тероборону? Почему не проводят аресты бандеровских организаций? Чего ждут? Резни, устроенной бандеровцами по ночам, ждут?”.
Цей фрагмент є показовим у контексті обрання способів висвітлення “суб’єктивної” думки щодо національних символів та ідей українського народу. Адже широке застосування терміна “бандеровец”, пов’язаних з ним негативних значень та необхідності застосування методів знищення до всього, що віддалено з ним пов’язане, не могло виникнути без попереднього впливу трансляції подібних наративів на систематичній основі в російському інформаційному полі. Злочини не виникають у “вакуумі”.
Ймовірно, саме тому практика міжнародних трибуналів щодо застосування “широкого” підходу в дослідженні конкретного факту підбурювання до скоєння геноциду не обмежується лише встановленням вищезазначених ознак, але й містить аналіз багатьох супутніх обставин скоєння злочину.
Такий підхід міжнародних правників досить чітко відображений у тексті рішення апеляційної палати Міжнародного трибуналу в справі Медіа, в якому, зокрема, суд досліджував такі аспекти змісту публікацій, дій підсудних та роботи медіа:
– розпалювання мови ворожнечі в публікаціях як логічну передумову підбурювання до геноциду;
– публічне обґрунтування необхідності обмеження прав представників іншої групи (жертви);
– заклики до покарання представників своєї групи (агресора), які надають допомогу представникам іншої групи;
– перекладання провини за початок актів знищення на представників іншої групи;
– підтримання зв’язку з аудиторією шляхом позиціювання себе як “повноцінного” представника інтересів своєї групи;
– висвітлення дій з масового винищення цивільного населення як нормального способу ведення війни проти іншої групи;
– переконання аудиторії щодо наявності умислу зі знищення своєї групи в будь-кого з представників іншої групи;
– причетність керівників та редакторів медіа, інших працівників до вчинюваних дій, фінансові зв’язки медіа та наявність зацікавлених сторін, що могли впливати на формування геноцидального умислу в діях підсудних.
Цей перелік навіть у справі Медіа не є вичерпним. І хоча жодна з цих ознак не є обов’язковою для встановлення факту підбурювання до вчинення геноциду, крім тих, що випливають із тексту конвенції, однак їхня наявність – це додаткові підстави вважати, що злочин дійсно стався.
Очевидно, що звуження ознак злочину підбурювання до геноциду, притаманне національній системі правосуддя, призводить до спрощення кваліфікації дій як злочину, а також ухвалення судами вироків у справах.
Водночас поки невідомо, як ефективно відбуватиметься процедура екстрадиції та розшуку винних у пропаганді геноциду осіб, якщо їхня провина буде доведена лише українською судовою системою.
Також такий підхід ускладнює доведення систематичності та зв’язку між скоєними воєнними злочинами, злочинами проти людяності, які у своїй сукупності та за наявності спеціального наміру є елементами злочину геноциду.
Наприклад, встановлення та доведення перед судом наявності закликів чи спонукань до вчинення геноциду в мовленні російських пропагандистів можна розглядати як один з перших етапів доведення найпроблемнішого фрагмента складу конвенційного визначення “геноциду” – спеціального умислу (dolus specialis). І що більш переконливими та систематизованими є такі докази, то з більшою ймовірністю буде доведено, що геноцид українців є частиною політики Росії.
Поряд з тим високі стандарти доказування міжнародної системи правосуддя та масштаби російської пропаганди потребують тривалого часу для виявлення і опрацювання належних доказів геноцидної риторики. Тому залишається відкритим питання: чи готові українці десятиліттями чекати справедливого покарання для пропагандистів?
Володимир Зеленчук
Help us be even more cool!
